На Проскурівсько-Чернівецькому напрямі

Наприкінці лютого 1944 р. Червона Армія продовжувала вести кровопролитні бої з гітлерівськими загарбниками, визволяючи Правобережну Україну. Радянські війська зайняли вигідне положення для нових нищівних ударів по ворогу, вигнання його з Криму й виходу до західного державного кордону Радянського Союзу…

Наближалася до логічного завершення Нікопольсько-Криворізька наступальна операція Червоної Армії. 29 лютого 1944 року криваве протистояння на цій ділянці радянсько-німецького фронту закінчилося – тісно взаємодіючи між собою, війська 3-го й 4-го Українських фронтів завдали тяжкої поразки угрупованню німецької 6-ї армії й просунулися до Інгульця. Після ліквідації важливого плацдарму на лівому березі Дніпра на південь від Нікополя ворог утратив можливість установити сухопутний зв’язок зі своїм кримським угрупованням.

4 березня радянські війська розпочали Проскурівсько-Чернівецьку наступальну операцію. План цього наступу був розроблений штабом 1-го Українського фронту, очоленого Маршалом Радянського Союзу Г. К. Жуковим після смертельного поранення командувача військ, генерала армії М. Ф. Ватутіна.

О 16 годині 30 хвилин 29 лютого генерал армії М. Ф. Ватутін і член Військової ради фронту генерал-майор К. В. Крайнюков у супроводі охорони виїхали зі штабу 13-ї армії у штаб 60-ї армії за маршрутом Рівне – Гоща – Славута. О 19 годині 40 хвилин вони під’їхали до північної околиці села Мілятина. Микола Федорович та особи, які його супроводжували, побачили натовп людей десь із двох-трьох сотень осіб. Звідти пролунали постріли. Ватутін наказав зупинитися, щоб з’ясувати, що сталося. Раптом із вікон будинків по їхній колоні почали стріляти з гвинтівок. Це були бійці Української повстанської армії (УПА).

Командувач та його охорона вискочили з автівок і стали відстрілюватися. Під час бою Микола Федорович був поранений у стегно. Розвернувши одну з машин, троє бійців підхопили Ватутіна, поклали в автомобіль і, захопивши із собою документи, вирушили до Рівного. Оскільки перев’язати рану йому змогли лише в’їхавши в село Гощу, генерал втратив багато крові. Тяжкопораненого командувача доставили до військового госпіталю в Рівному, звідки його переправили до Києва. Незважаючи на те, що до лікування Миколи Федоровича були залучені найкращі радянські лікарі, зокрема відомий хірург М. Н. Бурденко, врятувати Ватутіна не вдалося – він помер 15 квітня у військовому евакуаційному госпіталі, що розташовувався на території київської жіночої школи № 138, на вул. Артема, 27 (нині – середня спеціалізована загальноосвітня школа № 138 Шевченківського району).

17 квітня 1944-го Миколу Федоровича поховали в Києві. Москва віддала останні військові почесті талановитому радянському полководцеві салютом із 20 артилерійських залпів. У повоєнний час в українській столиці й інших містах і містечках України були споруджені пам’ятники генералу Ватутіну, його ім’ям названо населені пункти та вулиці.

Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція розпочалася наступом військ 60-ї та 1-ї гвардійської, 3-ї гвардійської танкової й 4-ї танкової армій, які у взаємодії з 2-ю повітряною армією завдали головного удару в напрямку Тернополя та Чорткова з метою заволодіти рубежем Тернопіль – Проскурів (нині – Хмельницький).

Артилерійська підготовка не дала бажаних результатів, бо противник ще напередодні почав відводити свої основні сили, й знищити їх у головній смузі наступу не вдалося. Та все ж операція проходила успішно – радянські танки й піхота швидко зламали опір ворожих ар’єргардів, подолавши лінію ворожих укріплень. Наприкінці першого дня наступу стрілецькі дивізії просунулися на 10–12 км. А введені в бій танкові армії, випередивши піхоту 60-ї армії, проникли вглиб ворожої оборони на 25 км. У смузі 60-ї армії ворог відступив на Тернопіль і Волочиськ, перед 1-ю гвардійською армією – на Старокостянтинів.

5 березня в напрямку Хмільника розпочала наступ 18-а армія 1-го Українського фронту. Завдаючи нищівних артилерійських та авіаційних ударів, радянські війська швидко подолали опір ворога, здійснивши прорив на фронті завширшки близько 180 км і до 50 км у глибину…

Того ж дня війська 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва розпочали Умансько-Ботошанську наступальну операцію, що мала на меті розгром уманського угруповання ворога й визволення південно-західних областей України. Після потужної та тривалої артпідготовки радянські війська перейшли в наступ і, прорвавши оборону противника, рушили на Умань. Невдовзі в прорив були введені 2-а танкова й 5-а гвардійська танкові армії. Під час цього наступу виявив мужність і неабиякий військовий хист командир 51-ї танкової бригади полковник С. Н. Мирвода.

Рішуче діяли й піхотинці. Заступник командира 136-го гвардійського стрілецького полку гвардії майор Л. С. Смавзюк, уродженець села Скибинці, що на Вінниччині, 6 березня одним із перших форсував річку Гірський Тікич поблизу селища Буків Черкаської області, зайняв зі своїм підрозділом зручний плацдарм і відбив шість ворожих контратак. Згодом, у вересні 1944 р., Л. С. Смавзюку було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу…

Війська 3-го Українського фронту 6 березня розпочали Березнегувато-Снігурівську наступальну операцію. На світанку після нищівного вогневого удару артилерії та авіації ударне угруповання атакувало ворожі позиції. З’єднання 8-ї гвардійської армії вибили ворога з першої лінії окопів, але він продовжував чинити запеклий опір, використовуючи весняний розлив річок і укріплені населені пункти. До вечора просування радянської піхоти сповільнилося, і командувач військ фронту генерал армії Р. Я. Малиновський наказав увести в бій кінно-механізовану групу генерал-лейтенанта І. О. Плієва (нагороди, пістолет, фото та кітель генерала зберігаються у фондозбірні Меморіалу). Під зливою, в умовах бездоріжжя війська Плієва наблизилися до лінії фронту, досягнули переднього краю і разом зі стрілецькими частинами пробилися крізь оборонні рубежі противника.

Тривав незворотний процес визволення теренів Правобережної України від нацистських загарбників. Бійці й командири Червоної Армії нестримно просувалися вперед...

друкувати