Токар заводу «Арсенал»
8 березня 1918 р. у Полтаві відбулося засідання Центрального виконавчого комітету радянської України, на якому його голова М. О. Скрипник наголосив, що «в уряді є вільні портфелі», й запропонував обрати народним секретарем внутрішніх справ відомого революційного діяча більшовика Андрія Іванова.
Андрій Васильович Іванов народився 28 (16) жовтня 1888 р. у родині селянина Василя Іванова в с. Кукшеві Костромської губернії Росії. У 1904 р. з похвальним листом закінчив Струнівське початкове училище, здобувши професію токаря та слюсаря. Однак спочатку працював сторожем і розсильним канцелярії, а коли батьки переїхали до м. Александрова Володимирської губернії, влаштувався до залізничних майстерень.
Під впливом передових робітників 17-річний юнак поступово втягується в революційний рух і бере участь у буремних подіях 1905 року. Через рік Іванов вступає до РСДРП і згодом стає одним із відомих керівників революційного гуртка трудівників залізничних майстерень. Наступного року організовує кілька гуртків на навколишніх фабриках і в місцевому саперному батальйоні. Під час одного з нелегальних засідань Андрій Васильович разом із товаришами був заарештований жандармами та сім місяців провів у Бутирській в’язниці. Після звільнення тривалий час не міг влаштуватися на роботу, перебивався тимчасовими заробітками.
У 1910 р. Іванова призвали на строкову військову службу, але невдовзі за станом здоров’я комісували з лав армії. Переїхавши до Москви, він влаштувався токарем на завод Устирцева й налагодив зв’язки з підпільними робітничими гуртками сусідніх заводів і трамвайних майстерень.
З початком Першої світової війни Андрій Васильович знову був мобілізований у діючу армію й направлений на фронт у піхотний полк. У 1916 р. він як спеціаліст-майстровий за рішенням військового відомства був відкликаний із фронту та з групою демобілізованих солдатів направлений на роботу в токарний цех Київського заводу «Арсенал». Як згадував сам Іванов, на той час там панувала гнітюча атмосфера казенщини, яка тоді переважала на заводах військового відомства: «…За кожну дрібницю лунало грізне: „Що, хочеш на фронт?”… Багато на заводі було елементу, що прийшов на „Арсенал” сховатися від мобілізації, звільнитися від фронту: різних хазяйчиків, дрібних спекулянтів, крамарів і т. п.».
З перших днів перебування в Києві цей заводський токар цілком віддається революційній пропаганді серед робітників. Разом із соратниками створює більшовицькі гуртки в цехах заводу. Після лютневих подій 1917 р. він стає одним з організаторів і керівників робітничого руху в Києві. Його обирають до Київської ради робітничих депутатів, членом правління й заступником голови профспілки металістів та членом центральної ради фабзавкому «Арсеналу». У липні 1917 р. Київська міська партійна конференція обрала Іванова делегатом VІ з’їзду РСДРП(б), який проходив у Петрограді. Він націлював на підготовку збройного повстання за встановлення влади Рад.
Повернувшись до Києва, Андрій Васильович був одним з активних організаторів втілення в життя рішень з’їзду. 6 серпня 1917-го разом із Євгенією Бош він доповідав на загальноміській конференції Київської більшовицької організації про роботу і рішення з’їзду. Тоді ж була ухвалена більшовицька резолюція про боротьбу з контрреволюцією в Києві, яка «…вступила в таємну змову з білогвардійським генералом Корніловим», а також наголошено на тому, щоб «…докласти всіх зусиль до того, щоб привести київський пролетаріат і Київський гарнізон у повну бойову готовність».
У листопаді 1917 р. під час спроби київських більшовиків захопити владу в місті, Іванов був головою Військово-революційного комітету (ВРК), а також одним із керівників січневого збройного повстання проти військ Центральної Ради (1918 р.). Центром повстання став завод «Арсенал». Згодом Андрій Васильович у своїх спогадах писав: «Сили були нерівні. Рада мала близько двадцяти тисяч війська, а ми – якихось дві тисячі ненавчених робітників. Почалися жорстокі бої… Арсенальцям не вистачало води, продовольства та боєприпасів…». Зрештою, петлюрівцям вдалося захопити «Арсенал». Загалом тоді в Києві під час боїв загинуло близько тисячі робітників і революційних солдатів.
Після придушення повстання Центральна Рада протрималась у місті кілька днів. 26 січня 1918 р. у нього вступили радянські війська. Під головуванням А. В. Іванова невдовзі відбулося засідання Київської ради робітничих і солдатських депутатів, рішення якої спрямовувалися на відновлення діяльності всіх найважливіших підприємств і установ міста. Рада призначила комісара в цивільних справах, начальника гарнізону, комісарів, які відали окремими галузями комунального й міського транспорту. 30 січня за підписом голови ВРК Іванова було надруковане звернення до населення про встановлення в Києві революційного порядку, негайне відновлення роботи всіх заводів і фабрик, установ і підприємств. До того ж Комітет попереджав, що всі спроби саботажу й опору з боку контрреволюціонерів будуть нещадно каратися. Після того, як радянський уряд переїхав із Харкова до Києва, Іванов був обраний членом Президії ЦВК України.
8 березня 1918 р. у Полтаві, де на той час перебував радянський уряд, Андрія Васильовича обрали народним секретарем внутрішніх справ республіки. У «Віснику Української Народної Республіки», який вийшов у Катеринославі, було надруковане повідомлення про години прийому громадян народним секретарем з внутрішніх справ А. В. Івановим «…у будинку колишнього губернського правління щоденно від 12-ї до 2-ї годин дня».
15 березня ЦВК на своєму засіданні розглянув «Доповідь Секретарства внутрішніх справ про організацію влади на Україні», з якою виступив товариш (заступник) секретаря внутрішніх справ Гальперін. Як зазначав «Вісник УНР», доповідь «виявилася дуже складною…», а тому запропонували розпочати її обговорення на наступному зібранні, попередньо ознайомивши з роздрукованим текстом доповіді членів ЦВК.
На ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад, який відбувся 17–19 березня в Катеринославі, Андрій Васильович був затверджений на посаді народного секретаря внутрішніх справ. «Вісник УНР», висвітлюючи роботу з’їзду, повідомляв, що перед делегатами з привітальною промовою виступив член його президії Андрій Іванов. Зокрема, він відзначив заслуги київського пролетаріату в боротьбі з Центральною Радою. Оратор також наголосив, що «мир на Україні можливий буде лише тоді, коли помічник Центральної Ради – німецький імперіалізм – не втручатиметься у внутрішні справи України. Тоді й установиться на її території Радянська влада», а також висловив надію, що ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад пройде в Києві.
У 1918–1919 рр. Іванов був уповноваженим ЦК РКП(б) у Курську в справі постачання зброї й літератури більшовицькому підпіллю в Україні. Деякий час обіймав посаду секретаря виконавчого комітету Уфимської міської Ради робітничих і селянських депутатів. У грудні 1919-го Андрій Васильович разом із радянськими військами повернувся до Києва, де був обраний головою Київського губернського революційного комітету. З листопада 1920 р. по січень 1921-го працював головою Харківського губвиконкому. Тоді ж був обраний кандидатом у члени, а згодом і членом Політбюро ЦК КП(б) України.
У березні 1921 р. на V Всеукраїнському з’їзді Рад Андрія Васильовича обрано секретарем ВУЦВК, він очолив апарат вищого радянського органу управління в Україні. З жовтня по листопад 1922 р. обіймав посаду завідувача організаційно-інструкторським відділом ЦК КП(б)У.
Цікавий факт: 8 листопада 1922 р. під час святкування 5-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції члену Політбюро ЦК КП(б) України А. В. Іванову подарували міліцейського кашкета, на підкладці якого було вишито: «Почесному курсанту Андрію Васильовичу Іванову від 2-х Окружних курсів Головміліції. 8.ХІ. 22.».
У листопаді того ж року у зв’язку з укрупненням Одеської губернії і необхідністю зміцнити її партійні й радянські органи досвідченими кадрами, партія направила Андрія Васильовича до Одеси, де він був обраний головою Одеського губвиконкому. Перебуваючи на цій відповідальній посаді, він, виконуючи величезну роботу зі зміцнення місцевих органів влади, відбудови промисловості й сільського господарства, брав безпосередню участь у боротьбі з бандитизмом.
Як член губернської комісії з допомоги дітям багато сил і енергії Іванов доклав до справи ліквідації дитячої безпритульності. З його ініціативи в Одесі була створена перша дитяча трудова колонія, де виховувалося близько двох тисяч сиріт, батьки яких загинули під час імперіалістичної та громадянської воєн. За активну діяльність у ліквідації дитячої безпритульності Андрію Васильовичу надавалося право носити почесне звання «Друг дітей».
А. В. Іванов був учасником майже всіх з’їздів КП(б)У (до 1926 р.) і незмінним членом ЦК КП(б)У. Його також обрали кандидатом у члени ЦК РКП(б). У травні 1925 р. на ІІІ Всесоюзному з’їзді Рад він стає членом Президії ЦВК СРСР, заступником голови бюджетної комісії і секретарем Ради ЦВК СРСР. Водночас за сумісництвом Андрій Васильович працював заступником директора Інституту радянського будівництва.
У квітні 1927 р. у Москві проходив ІV з’їзд Рад СРСР, який ухвалив рішення про розробку першого п’ятирічного плану. По його закінченні як представник ЦК РКП(б) Іванов виїхав до Коломни з метою роз’яснення завдань з’їзду. Дорогою він простудився й захворів. Це погіршило стан його здоров’я, уже й так підірваного тривалою хворобою – туберкульозом…
Повернувшись до Москви, Андрій Васильович був змушений тимчасово залишити роботу й негайно розпочати лікування в одному з підмосковних санаторіїв. Досвідчені лікарі намагалися поставити його на ноги, однак їхні зусилля були марними: 10-го червня 1927 р. він помер у віці 39 років.
11 червня в газеті ЦК РКП(б) «Правда» вийшла стаття під заголовком «А. В. Іванов. Твердий комуніст і надійний товариш, теоретик і практик радянського будівництва». У ній повідомлялося про смерть видатного радянського партійного й державного діяча. Того ж дня про кончину Іванова повідомили «Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету», а також інші центральні й місцеві газети республіки.
У некролозі, опублікованому в журналі «Літопис революції», зокрема, зазначалося: «…Життя тов. Андрія, так рано обірване, ввійшло в той фундамент, на якому виросла радянська держава, на якому піднялася Компартія України. І пролетаріат України, і більшовицький його авангард не забудуть токаря Червонопрапорного Арсеналу».
На прохання українського радянського уряду тіло А. В. Іванова було перевезене в Україну й поховане в Маріїнському парку Києва. На честь нього були названі одна з київських вулиць, столичний фунікулер, а також споруджено пам’ятник (1976 р.).
Володимир Чисніков,
м. Київ
