«Другий Сталінград»
У першій половині лютого 1944 р. на теренах Правобережної України Червона Армія вела запеклі бої. Особливо напружений характер мали бойові дії на корсунь-шевченківському, нікопольсько-криворізькому та рівненсько-луцькому стратегічних напрямах…
Тривала Корсунь-Шевченківська наступальна операція, яку згодом назвали «Другим Сталінградом». 7 лютого 1944 р. у журналі бойових дій 2-го Українського фронту зазначалося: «Попри те, що німецьке угруповання повністю оточене вже протягом декількох днів і що безперервний наступ радянських частин хоча й повільно, але неухильно стискає сталеве кільце оточення; попри повну невдачу визволення оточених із півдня через Шполу й Лебедин і очевидну неможливість вибратися з цього вогневого кільця; попри те, що оточені зазнають щодня величезних утрат у живій силі й техніці, немає фактів деморалізації і дезорганізації у військах оточених німецьких дивізій. У полон здаються одиниці, опір завзятий, контратаки не припиняються. Це явище ще раз підкреслює, що ми воюємо зі все ще дуже сильною, наполегливою і стійкою армією. Тим цінніша та значніша перемога над ворогом…».
У ніч на 8 лютого почався відхід німецького 11-го армійського корпусу з району Городище на Корсунь-Шевченківський. Радянські війська безперервно громили ворога: артилерія з трьох сторін – зі сходу, заходу й півдня – обстрілювала район Городища, авіація завдавала ударів із повітря по гітлерівцях, що відступали. Кільце оточення стискалося. Того ж дня, щоб уникнути непотрібного кровопролиття, радянське командування, запропонувало ворожим дивізіям скласти зброю (в одному із залів головної експозиції Меморіального комплексу представлений текст ультиматуму оточеним військам німецькою та російською мовами). Але опівдні 9 лютого штаб генерала Вільгельма Штеммермана повідомив про відхилення ультиматуму.
У другій половині дня 11 лютого противник розпочав наступ на зовнішньому фронті. Німецькі 1-а, 17-а танкові дивізії, танкова дивізія СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» 1-ї танкової армії атакували в напрямі на Лисянку, потіснили війська 1-го Українського фронту й до кінця дня вели бій на рубежі Виноград – Бужанка. Ворогу протистояли війська 6-ї танкової армії і 104-го стрілецького корпусу 40-ї армії 1-го Українського фронту. Крім того, на цю ділянку висувалася з Резерву Ставки 2-а танкова армія генерала С. І. Богданова.
Німецькі 11-а й 13-а танкові дивізії 8-ї армії, які наступали від Єрки в північному напрямі, були зупинені військами 2-го Українського фронту. Для недопущення прориву противника на стику фронтів, командування 2-го Українського фронту зосередило в цьому районі танкові корпуси 5-ї гвардійської танкової армії, а 5-й гвардійський кавалерійський корпус повернуло фронтом на захід, на Шандерівку. До ранку 12 лютого 63-я кавалерійська дивізія цього корпусу вийшла до річки Гнилий Тікич, у район Почапинців. Головні сили корпусу зосередились у районі Сухини – Гнилець – Журівка, де встановили зв’язок із 27-ю, 4-ю гвардійськими та 5-ю гвардійською танковою арміями…
У ніч на 12 лютого командувач оточених німецьких військ генерал Штеммерман створив ударне угруповання, яке вранці перейшло в наступ із району Стеблева на Шандерівку, на ділянці 27-ї армії 1-го Українського фронту, намагаючись з’єднатися з частинами, що завдавали удару на Лисянку. Противнику вдалося прорвати оборону 27-ї армії і до кінця дня зайняти Хильки, Шандерівку та Нову Буду. Відстань між оточеним угрупованням і військами ворога, що наступали на зовнішньому фронті, скоротилася до 12 кілометрів.
У відповідь радянське командування терміново перекинуло в район Комарівка – Нова Буда 29-й танковий корпус 5-ї гвардійської танкової армії і в район Журжинці – 18-й гвардійський танковий корпус. 5-й гвардійський кавалерійський корпус, виведений у фронтовий резерв, перебував у готовності контратакувати ворога. 5-а повітряна армія завдавала ударів по гітлерівських військах та паралізувала дії ворожої авіації, яка намагалася підтримувати оточених.
12 лютого директивою Ставки ВГК керівництво всіма військами, що діяли проти корсунь-шевченківського угруповання ворога, покладалося на командувача військ 2-го Українського фронту генерала армії І. С. Конєва. У його підпорядкування була передана 27-а армія 1-го Українського фронту. Координація дій 1-го та 2-го Українських фронтів із недопущення ворожого прориву з боку Звенигородки покладалася на Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова.
До ранку 13 лютого і на зовнішньому, і на внутрішньому фронтах навколо оточеного угруповання становище було досить стійким. Радянські війська продовжували активно діяти, стискаючи кільце й відбиваючи численні запеклі атаки на зовнішньому фронті. 5-а гвардійська танкова армія, перегрупувавшись на північ, упродовж 13 і 14 лютого частиною сил у взаємодії з 5-м гвардійським кавалерійським корпусом вела бої з ворогом у районі Нової Буди й Комарівки, а основними силами, взаємодіючи з 6-ю та 2-ю танковими арміями 1-го Українського фронту, завдавала ударів по угрупованню противника в районі Лисянки. Бої в районі Корсунь-Шевченківського добігали логічного завершення…
Тим часом на нікопольсько-криворізькому напрямі до кінця дня 7 лютого війська 4-го Українського фронту повністю очистили від ворога нікопольський плацдарм, а наступного дня спільними зусиллями з’єднань 3-го й 4-го Українських фронтів був визволений Нікополь.
Першими форсували Дніпро та ввірвались у місто воїни 3-го мотострілецького батальйону 5-ї гвардійської окремої мотострілецької бригади 3-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту під командуванням гвардії майора Г. М. Надьожкіна. У їхніх лавах був і помічник командира розвідувального взводу гвардії сержант О. І. Свєчкарьов, який у переддень наступу, у ніч проти 11 січня, успішно виявив розташування вогневих точок ворога. Під час форсування Дніпра в районі Нікополя він одним із перших переправився зі своїм відділенням на правий берег. Знищуючи противника, група забезпечила переправу підрозділів бригади, неодноразово відбиваючи контратаки гітлерівців. Бійці під командуванням гвардії сержанта О. І. Свєчкарьова розгромили ворожий командний пункт, знищили 13 солдатів та 8 офіцерів ворога. Олександр Іванович був тяжко поранений, проте не залишив поля бою. Лише після виконання бойового завдання за наказом командування сержант був відправлений у шпиталь. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 р. за зразкове виконання завдань командування та виявлені при цьому мужність і героїзм гвардії сержанту О. І. Свєчкарьову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу (особова справа Олександра Івановича нині зберігається у фондозбірні Меморіалу).
У боях за місто відзначилися й воїни 203-ї, 333-ї, 266-ї стрілецьких дивізій. Загалом 16 військових частин і з’єднань отримали почесне найменування «Нікопольських», 15 учасників визволення Нікополя удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Нікопольсько-Криворізька наступальна операція, що тривала ще до 29 лютого 1944 р., закінчилась остаточним визволенням Нікопольсько-Криворізького марганцево-залізорудного району…
10 лютого на нікопольському напрямі противник зосередив дев’ять піхотних і дві танкові дивізії й завдав сильного контрудару в напрямку на Апостолове. Війська 8-ї гвардійської армії в цей час розтягнулися широким фронтом, повінь, викликана відлигою, уповільнювала маневр частин і з’єднань, просування артилерії і підвезення боєприпасів. Радянським військам вдалося відбити контрудар ворога, але розвинути наступ вони не змогли. Нікопольське угруповання ворога, щоб уникнути загрози оточення, відійшло на захід, зазнавши при цьому величезних утрат у людях і особливо – в техніці. Війська 3-го Українського фронту протягом декількох днів підтягували артилерію, танки, підвозили боєприпаси…
11 лютого 1944 р. завершилася Рівненсько-Луцька наступальна операція, що розпочалася 27 січня. Війська правого флангу 60-ї армії 1-го Українського фронту після запеклих боїв визволили місто й великий залізничний вузол Шепетівку. Протягом шістнадцяти днів наступу радянські війська завдали поразки противнику і, захопивши рубіж Луцьк – Шепетівка, зайняли вигідне положення для удару з півночі у фланг і тил групи армій «Південь». Одночасно були створені умови для наступу на ковельському напрямі. За участь у визволенні міст Рівного та Шепетівки 18 з’єднань та частин отримали почесні найменування «Рівненські» й «Шепетівські», серед них 8-а та 13-а гвардійські кавалерійські дивізії, чиї бойові прапори прикрашає назва «Рівненські» (ці стяги нині зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу).
Рівненсько-Луцька операція стала однією з найважливіших ланок наступу радянських військ на київському стратегічному напрямі під час визволення Правобережної України. Вона збагатила радянську військову теорію та практику досвідом оперативного й тактичного використання кавалерії під час дій у лісисто-болотистій місцевості. У цій операції для зміни обстановки й досягнення успіху був застосований глибокий фланговий обхід ворожого угруповання в поєднанні з потужним ударом із фронту й активними діями великих партизанських сил у тилу ворога. Уже ніяка сила не могла зупинити радянські війська, які нестримно наближалися до лінії державного кордону, забезпечивши вигідне становище для подальшого наступу…
Підготувала Ярослава ПАСІЧКО,
старший науковий співробітник
Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної
війни 1941–1945 років».
Документи та знімки з фондів Меморіального комплексу
