Страшний сон, від якого всі скоро прокинуться…

Нині Європейська площа столиці має доволі сюрреалістичний вигляд: навряд чи є хоча б один психічно здоровий киянин, якому навіть у страшному видінні ввижався цей жах січня 2014-го із вмерзлими у бруківку остовами згорілих автобусів і барикадами під стадіоном «Динамо». Немає сенсу пережовувати події останніх днів та ночей із точки зору обивателя, досхочу нагодованого однотипним, почасти погано зліпленим у мас-медіа й Інтернеті інформаційним «фаршем», розрахованим на невибагливий смак глядача й читача. На жаль, більшість громадян здебільшого бачила картинку «протесту доведених до відчаю пересічних українців, яким опонували захисники правлячого режиму в міліцейських одностроях». Звісно, останнім часом почав з’являтися хоч якийсь натяк на баланс об’єктивності в журналістських репортажах, проте колеги й далі продовжують демонструвати чудеса упередженості, немов компілюючи в матеріалах задум одного і того ж «режисера». А от наші кореспонденти не пішли уторованим «правим сектором» для майстрів пера шляхом і побували на гостині в правоохоронців, які по іншу сторону барикад своєю витримкою фактично не дають відкрити скриню Пандори…

Дуже важко бути боксером і рефері одночасно

Підбурювачі безладів успішно використали незгоду української громади з іще подекуди наявними реальними чи надуманими негараздами в нашому суспільстві. Пуста балаканина не допоможе, треба дивитися правді в очі: тут без досягнення загальнонаціонального консенсусу не обійтися, інакше протистояння триватиме ще довго. Якщо не на вулицях, то в серцях, однозначно. І ще невідомо, що страшніше.

Дехто зауважував: на Європейську площу прийшов мирний люд, і, мовляв, його ходу зіпсували провокатори та особи, чий протест уже не могли стримати ані внутрішні «гальма», ані промови лідерів Майдану. Проте юрба поставила на будь-яких спробах зупинити її розмашистий «автограф» неприйняття, розписавшись струменем порошку з вогнегасника по боксеру-політику. То був нокаут для поводирів громадянського протесту й їхніх потуг опанувати ситуацію, напоумити «касковано-маскований» натовп і не допустити подальшої ескалації насилля. Що ж, напевне, важко поєднувати на ринзі ролі боксера та рефері…

Усе чіткіших обрисів набуває думка, що рульові персони опозиції поволі здобувають слави новоявлених «жирондистів», які у Велику французьку революцію насправді захищали вузькі інтереси, так і не здобувши широкого суспільного визнання.

У багатьох ЗМІ йдеться, що міліція була неготовою до такого натиску й озброєності, продемонстрованих бойовиками на вулиці Грушевського у Водохресну неділю та в понеділок. Але, коли ми занурились у гущу подій і якийсь час поспостерігали за життям-буттям «беркутівців» та вояків внутрішніх військ в урядовому кварталі Києва, то в нас склалася зовсім інша думка. Передусім, тут немає неспокою, розгубленості: це чітко працюючий, добре поінформований, згуртований «організм», чимось схожий на вулик, де жоден рух і переміщення не відбувається просто так, де кожен наказ знаходить свого виконавця, а потреба солдата чи працівника формалізується як термінова турбота його командира. Уся тактика спрямована на те, щоб, кажучи жартома, «не допустити трутнів до меду», інакше – чекай лиха.

Паритет на крові

– Якраз усе не так, як віщають медійники: ми готові, ще й як готові! Якби це було інакше, протестувальники прорвалися б усередину урядового кварталу й історія скінчилася б значно печальніше. У неділю на нас напало до 10 тисяч «гарячих голів», а їх змогли втримати 230 «беркутів» та шість сотень вояків внутрішніх військ! Це лише один із низки фактів, що вказує на нашу неабияку готовність, – запевняє командир дніпропетровського «Беркута» полковник Андрій Ткаченко. – Щоправда, паритет дався ціною поранень та травм десятків правоохоронців: декого порізали, й так, що ледь зупинили кров, хтось дістав опіків і забиттів, потрапивши на операційний стіл відомчого шпиталю.

Безсумнівно, ці акції заплановані, інспіровані, відчувається, що в тім «цивільнім» натовпі є досвідчені ляльковики й фахівці, знайомі з методами тактики вуличних боїв. Полковник Ткаченко зауважив: надто вже швидко й зовсім не «нізвідки» в барикадників з’явилися фаєри, палиці, петарди, рогатки, з яких по міліціонерах стріляли металевими кульками, приладдя для виколупування бруківки, а згодом – пляшки із «коктейлями Молотова», які кидали в автобуси, штабні машини та прицільно – у правоохоронців. Слава Богу, що в техніці не вибухнули бензобаки й ніхто від того не постраждав...

Дивно спостерігати в Інтернеті, телевізії тиражування незлічених відео, коли убік правоохоронців летить одразу кілька пляшок із горючою сумішшю, як ті розбиваються об щити вояків, котрі спалахують смолоскипами, на що десятки голосів поза кадром реагують якимось незбагненними, задоволено-схвальними вигуками, схожими на колективний оргазм. Прикро, та в ті дні для безладу вистачало і провокаторів, і тих, хто став на їхній бік, – наших земляків, одурманених силою розлюченого натовпу.

– Міліція відповіла адекватно і, повірте, дуже толерантно! Ми навіть не використали й половини дозволеного нам законодавством арсеналу засобів реагування, – розповідає Андрій Іванович. – А приводів було вдосталь. Шановні кияни та співгромадяни, ми здатні забезпечити порядок – сил для того вистачає. А барикади… Барикади фактично є провокаторськими вилазками місцевого значення, від яких більше шуму, ніж користі.

У чім сила, брате?

Своїх «Беркут» і війська не кидали, як про те патякали в ефірах розумники. Візьмімо епізод, коли «Беркут» вискочив рятувати бійців військ правопорядку, яких закидали вогняними коктейлями, і вони практично заживо горіли.

– Уже коли колеги поверталися, на них накинулися молодчики. Одному з наших добряче стукнули по голові тротуарною плиткою й він зомлів, спіткнувся. Цього стало достатньо, щоб бійця змогли захопити. Бойові товариші кинулися витягати його під градом ударів палицями, – коментує інцидент полковник Ткаченко.

В урядовому кварталі зібралися хлопці з обласних «Беркутів». Взаємодію налагодили й скоординували практично одразу. Тут немає жодного розподілу на кращих, гірших. Усі однаково добре знають свою справу, бо мають відмінну підготовку, яку не раз демонстрували на полі протистояння. Не варто шукати й інших відмінностей, зокрема залежних від того, звідкіля приїхали бійці – зі Львова, Донецька чи Запоріжжя.

«Ми тут єдина команда, що має одну мету. Ніякого поділу не існує й ніколи не буде», – рефреном говорило багато з тих міліціонерів, із ким пощастило поспілкуватися на площі та на підступах до Кабміну.

Підбір і навчання «беркутівців» здійснюють відповідно до єдиної програми, що дає потужний базовий рівень. Та в чому ж справжня сила «Беркута», який, до речі, нещодавно святкував черговий День народження (по секрету, свої іменини Андрій Іванович теж відзначав на барикадах. – Авт.)? А сила – у відчутті братнього ліктя підтримки, який ні за яких умов не зрадить, бо це одна сім’я.

Спецпризначенцям вистачає ресурсів на організацію прийнятного для таких умов побуту, забезпечення повноцінним харчуванням, навіть компот є, надано можливість проводити необхідні гігієнічні процедури, у наявності найнеобхідніші ліки. Та чи про комфорт мріє справжній солдат? Звісно, ні. Головне – не впасти духом. Отож настрій в оборонців закону бойовий, хоч і доводиться перебувати на передньому краї, де п’ятикілограмові каменюки й вогняні «боліди» літають без певного графіка.

«Ми не манекени у формі!Ми люди й так само кричимо від болю…»

Правоохоронці, особливо досвідчені, які багато бачили в житті, зізнаються: такого кипіння пристрастей їм ще не доводилося витримувати. Допомогла моральна стійкість. Перед від’їздом до Києва, як нас запевнили командири загонів, вони цікавилися психологічним станом бійців: які в кого особисті проблеми, сімейні негаразди, усе це намагалися врахувати. Силою в столицю нікого не примушували їхати.

– Так, рідні хвилюються, шлють есемески, ночами дивляться онлайнтрансляції з майданчиків протиборства. Ми намагаємося їх заспокоїти. Ніхто не зізнається, як тут насправді гаряче. А навіщо? У години відносного затишшя переглядаємо на мобілках світлини з домашніми, якісь теплі відео за участю дітей, батьків, колег. От у мене на «стільнику» десь шістсот таких фото, – розчулено каже співрозмовник. – Це зігріває, налаштовує, дає розуміння заради кого ти тут, що саме це твоє місце, твоя місія... Знаєте, от хоч убий, а не доходить і досі, чому люди вірять у байки, що в «Беркуті» працюють якісь агресивні, жорстокосерді й бездушні служаки? Дорогі мої, ми такі ж люди, як і всі, а не якісь манекени у формі! Ми так само кричимо від болю, коли падаємо на землю, охоплені полум’ям…

Озвіріння натовпу провокує безкарність, бо серед тисячі є шанс «затертися» непоміченим. Учасники погрому сподіваються, що їх, як днями відпускали «мирних євромайданників», також амністують. Утім у нас такої впевненості немає, та й час суспільству нагадати: демократія – це неухильне дотримання букви й духу Закону. Зокрема, тих норм, які нещодавно ухвалив парламент та підписав президент.

Міліціонери не проти справді мирних акцій, таких, які відбуваються в цивілізованих країнах, де будь-яке порушення проведення правил громадських зібрань жорстко карають. І вони запитують у своїх співгромадян: «Навіщо спалили стільки техніки, пошкодили тротуари, дорожні знаки, понівечили територію навколо стадіону, що носить ім’я великого тренера? Невже ви бажаєте, щоб світ дивився на нас, немов на нещасну Сирію чи доведений до сепаратистського розколу Судан? Ви хочете, щоб сюди приїхали миротворці ООН, бо ми, українці – ті, хто несли мир по всьому світу, виявляється, нездатні примиритися самі. Нам не потрібен такий сором, нам потрібна згода й порозуміння…».

Звісно, у сутичках на Грушевського виникали періоди затишшя, деінде відкривалися зони контактування й спілкування сторін. Ми все ж таки співгромадяни й не треба втрачати нагоди для врегулювання. Хоча, що далі, то менше стає таких нагод, бо всякому терпінню приходить кінець, а бійня й агресія не може тривати місяцями.

Доречно зауважити: тероризм і екстремізм таки піднімають голову в Україні. Про це свідчать останні події з доказуванням протиправної діяльності так званих дніпропетровських та фінальний акорд у судовому процесі щодо васильківських терористів. Радикалізм не допомагає вирішувати клубки суспільних проблем, а тільки грає на руку найбруднішим з політиканів.

Уроки хрещення на Грушевського

Андрій Ткаченко також дістав травму – у ногу влучив «опозиційний» камінець. Проте полковник таки влаштував нам екскурсію на передову, помітно кульгаючи, де ми перебували вже в компанії командира запорізького «Беркута» Юрія Калмикова.

– Так, у нас не все ідеально, є певні проблеми. Приміром, не завжди вистачає світло-шумових гранат (несмертельний засіб, призначений для тимчасової дезорієнтації супротивника. – Авт.), бо на відбиття атак наших опонентів потрібен доволі потужний стримувальний чинник, а саме згаданий засіб, – говорить полковник Калмиков. – Коли треба, допомагаємо гранатами бійцям з інших регіонів. І як не допомогти братові зі Львова чи Дніпропетровська? У мене втрати є також, як і в колег – кілька хлопців нині перебувають у госпіталі. А так усе гаразд – люди по дві години несуть службу, їх замінюють на час відпочинку. Звісно, у випадку масованої атаки виходять усі. Для того, щоб утримувати доручені рубежі, варто запасатись якомога більшою кількістю засобів оборони. Виявили тут і певні зауваження до обладунків: засоби індивідуального захисту дуже допомагають, та от від удару молотком чи сокирою наш шолом не витримує. Тобто на часі внесення коректив. Можливо, відомству слід звернути увагу на нові розробки з надміцного кевлару й загалом переоснастити ці підрозділи в сенсі кращої озброєності засобами несмертельної дії. Йдеться про збільшення можливості для уникнення прямого контакту з агресивним натовпом, адже ми не архаїчні гладіатори, а сучасні правоохоронці. Це перші уроки, винесені з подій, в яких узяв участь наш підрозділ. Зауважу й про чудову взаємодію з внутрішніми військами. Їхні вояки хоч і не всі мають за плечима солідну вислугу, але тут навіть недосвідчені стають справжніми чоловіками.

Ситуація на барикадах традиційно розпалюється надвечір. От і тоді, коли ми спілкувалися з «беркутами», знову задзижчали «бойові феєрверки», запалали «коктейлі», затарабанили по щитах камінці. А хлопці звично заповзялися займати надійні рубежі. За декілька хвилин нарешті підвезли добрячу «порцію» гранат. Кажуть, повинно вистачити до ранку вівторка.

…Підготовка справжнього «беркутівця» починається вже з моменту прийняття на службу. Його треба виховати, навчити, втовкмачити правильні цінності та мужність, але й не виплекати завищеної агресії.

– «Беркуту» віддав понад 15 років життя й зовсім з того не жалкую. У мене тут багато друзів, товаришів-колег, з якими з’їв не один пуд солі в різноманітних ситуаціях. Головне – добросовісно виконувати свою роботу. Нам вдається вистояти завдяки взаємодопомозі, – розповідає боєць запорізького «Беркута» Володимир Мамедов, якого ледь чутно крізь навколишню какофонію-канонаду. – Дружина телефонувала, казала: щоночі дивиться телевізор. Нічого не поробиш, комусь треба перебувати в епіцентрі подій. Я завжди пам’ятаю про сім’ю, але нам доручили й чужих дітей захищати, і отих, вибачте на слові, «дурнів на барикадах». Звісно, в декого з наших теж вирують різноманітні емоції. Досвідченим треба не лише відповідати за себе, а й зупиняти молодих та гарячих колег. Щоб вони ні в якому разі не «перегинали палицю» й не виникали зайві приводи для критики. В Україні такого протистояння ще не було. Приміром, колись я брав участь у втихомиренні конфлікту в Криму щодо земельних ділянок неподалік Бахчисарая. Але то були «квіточки»!

Направду, нині виникає враження, що ми спостерігаємо за зйомками фільму про батальні жахи в якійсь країні третього світу. Сподіваюся, це страшний сон, від якого всі скоро прокинуться…

Спинімося – і станемо сильнішими

– Ми вчимо колег виживати в будь-яких екстремальних умовах, якщо вже одягнули цю форму, – зауважує полковник Калмиков. – Вони повинні знати, де в них лежать сухі устілки, в якій кишені запасний акумулятор, скільки та якої можна взяти з собою їжі й води. Це дуже прості і водночас ключові моменти, перевірені практикою. Тут, серед хлопців, які пройшли хрещення на Грушевського, є майбутні наставники, тренери, що передаватимуть набутий досвід наступникам.

Насамкінець спілкування ми довідалися про хобі Юрія Анатолійовича. Неймовірно, та в нього вистачає часу на те, щоб брати активну участь у роботі запорізького історико-патріотичного клубу «Воїн», створеного ним і однодумцями півтора десятка літ тому. Без «воїнів» не проходить жодна значуща реконструкція подій Великої Вітчизняної війни на території України. А влітку 2009-го Юрій Калмиков із товаришами брав участь у фестивалі-реконструкції у французькій Нормандії, приуроченій 65-річчю висадки союзників.

– 2013-го ми отримали сертифікат Книги рекордів України за кількість учасників реконструкції – понад 1,1 тисяча! У цю роботу залучено багато міліціонерів, – зауважує командир запорізьких «беркутів». – Може, через якийсь час хтось проводитиме реконструкції і цих подій у Києві, де ми фактично відстоюємо громадянський мир та соборність української держави. Як це не парадоксально, а такі перипетії, якими нас випробовує доля, роблять нас сильнішими, мудрішими. Спинімося – і станемо сильнішими…

Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».

друкувати