Реформатор політичного розшуку
В історії політичного розшуку дореволюційної Росії постать надвірного радника С. В. Зубатова (1864–1917 рр.) належить до «найяскравіших, самобутніх і впливових охоронних діячів». Саме він створив систему політичного розшуку Російської імперії за західноєвропейським зразком, бувши ініціатором політики «поліцейського соціалізму», що дістала назву «зубатовщина». Після повалення самодержавства журнал «Былое» назвав це явище однією з найцікавіших сторінок робітничого руху, а особу самого Зубатова «…чи не найяскравішою в охоронно-поліцейському світі» (1917 р., № 2).
Сергій Васильович Зубатов народився 28 березня (8 квітня) 1864 р. у Москві, в сім’ї відставного обер-офіцера. Після закінчення промгімназії Сергій у 17-річному віці вступив до 5-ї московської гімназії. За спогадами однокласників, він виглядав набагато старшим від них і спочатку справляв неприємне враження своєю старкуватою зовнішністю. А от його «сталево-сірі очі світилися розумом». Під час занять новачок часто вступав у полеміку з викладачами, особливо на уроках історії, російської словесності, Закону Божого, але успіху не мав. Однак через рік він уже став визнаним лідером і навіть організував гурток, члени якого називалися «зубатовцями».
У 1882 р. Сергій змушений був залишити навчання, не закінчивши 7-го класу. Як стверджували його колишні товариші, Сергія «... відрахували за неблагонадійність». Хоча сам він заперечував це. За словами Сергія Васильовича, документи з гімназії забрав сам батько, бо був незадоволений «небезпечними бунтарськими захопленнями» сина і його товаришами-гімназистами.
Посварившись через це з ним, юнак пішов із дому й поселився в жалюгідній кімнаті на околиці Москви. Згодом молодому радикалові вдалося влаштуватися на роботу канцелярським службовцем Московської дворянської опіки. Сергій багато часу віддавав самоосвіті. Як вільний слухач відвідував заняття на юридичному факультеті університету. Через деякий час він став прикажчиком відомої на всю Москву приватної бібліотеки Олександри Міхіної – доньки відставного полковника. Невдовзі одружився з нею й разом вони перетворили бібліотеку на своєрідний революційний клуб.
Учнівська молодь охоче навідувалася до бібліотеки Міхіної – там можна було знайти не тільки необхідні книжки, а й заборонену літературу, зокрема з політичної економії. Тут часто збиралися члени різних радикальних гуртків на нелегальні зібрання. У той період відвідувачі бібліотеки, що знали Зубатова, відгукувалися про нього, як про людину «…розумну, інтелігентну, енергійну, безкорисливу та привабливу».
Восени 1886 р. московське охоронне відділення провело серію арештів революціонерів, які підтримували зв’язки з народовольчими організаціями. Під час допитів жандармам стало відомо про «зборища» та «нелегальщину» в бібліотеці Міхіної. Тож незабаром Зубатова запросили до «охоронки», де його допитував сам начальник охоронного відділення жандармський ротмістр М. С. Бердяєв – кремезний, поважний чолов’яга з хриплуватим басом. Після «теплої» бесіди він поставив перед Сергієм дилему: або заслання до Сибіру, або співробітництво з таємною поліцією. Сергій обрав друге. З метою конспірації йому надали оперативний псевдонім «Сергєєв», який через деякий час був замінений на «Лебедєв». За підтримки своїх покровителів Зубатову невдовзі вдалося влаштуватися телеграфістом центральної телеграфної станції в Москві, яка давала йому можливість розширити свої оперативно-повідомні можливості.
За два з половиною роки «контрконспіративної діяльності» (вислів самого Зубатова), він, за дорученням Бердяєва, продовжував приймати в бібліотеці радикальну молодь, підтримував зв’язки з членами революційних гуртків, постачав їм різне обладнання для нелегальної друкарні, розповсюджував нелегальну літературу, писав прокламації тощо. У результаті успішно проведених агентурних розробок московській охоронці за допомогою таємного агента «Сергеєва» – «Лебедєва» вдалося ліквідувати народовольські друкарні в Москві й Тулі, а також розгромити кілька революційних гуртків.
Але робота таємного агента завжди пов’язана з непередбачуваними обставинами… Восени 1887 р. Московське губернське жандармське управління під час проведення дізнання у справі Леоніда Меньщикова встановило, що телеграфіст Сергій Зубатов «брав безпосередню участь у виданні та розповсюдженні підпільної літератури, а також разом із деякими притягненими у справі особами відвідував таємні зібрання, на яких вишукувались способи якомога успішнішого ведення протиурядової агітації». Та «революціонеру» Зубатову, завдяки клопотанням керівництва охоронного відділення, пощастило: всі обвинувачення з нього були зняті «…з огляду наданих і тих, що надаються ним таємній поліції, важливих послуг».
Звичайно, таке звільнення Зубатова від кримінальної відповідальності викликало в революціонерів підозри до нього, як до провокатора. Отак «Лебедєв» як таємний співробітник для московської охоронки втратив сенс, а тому ротмістру Бердяєву нічого не залишалося, як працевлаштувати викритого таємного агента.
У січні 1889 р. відставний телеграфіст 3-го розряду Сергій Зубатов наказом московського обер-поліцмейстера був офіційно зарахований до штату охоронного відділення московської поліції. Завдяки своїм винятковим здібностям, розуму, великій працездатності та відданості розшуковій справі, він швидко просувався службовими східцями: від філера пройшов шлях до начальника Московського охоронного відділення.
Слід відзначити, що Зубатов був єдиний у Російській імперії цивільний начальник охоронного відділення, який не мав спеціального офіцерського звання. У деяких сучасних наукових і довідкових виданнях помилково вказується, що він був «жандармським полковником». Насправді ж Сергій Васильович мав цивільний чин надвірного радника (відповідало військовому званню «підполковник»), а його «цивільність» була пов’язана з тим, що він ще з юних літ був визнаний непридатним до військової служби через плоскостопість.
Очоливши охоронне відділення столиці, Зубатов перетворив його на «академію», «кузню кадрів». Він першим з охоронних діячів поставив техніку розшуку на наукову основу за європейським зразком: створив «летючий філерський загін», завів систематичну реєстрацію, фотографування заарештованих, конспірацію внутрішньої агентури тощо. Навчаючи жандармських офіцерів, наказував: «…Пам’ятайте: провал співробітника для вас лише незначна втрата по службі. Для нього ж – це смерть громадянська, а часто й фізична. Ніколи й нікому не називайте імені вашого співробітника, навіть вашому начальству. Самі забудьте його справжнє прізвище й пам’ятайте тільки за псевдонімом».
Під керівництвом Сергія Васильовича починали свою кар’єру відомі суперагенти Є. Азеф («Раскін», « Виноградов»), З. Жученко-Гернгросс («Міхєєв»), Г. Серебрякова («Суботіна», «Дама Туз»), а також жандармські офіцери, які згодом стали відомими діячами політичного розшуку – О. Спиридович, В. Ратко, Я. Сазонов та інші.
У 1901 р. С. В. Зубатов виступив ініціатором політики «поліцейського соціалізму», яку в народі прозвали «зубатовщиною». Її сутність полягала в тому, що створені під контролем таємної поліції легальні робітничі товариства, ставили перед підприємцями лише економічні вимоги, ігноруючи політичну боротьбу й підтримуючи самодержавство. Такі товариства були створені в Москві, Одесі, Києві, Мінську, Миколаєві, Харкові та інших містах.
У серпні 1902 р. Зубатов був призначений чиновником з особливих доручень при міністрі внутрішніх справ, а з жовтня – начальником Особливого відділу Департаменту поліції. Зосередивши в своїх руках усю систему політичного розшуку імперії, новий керманич розпочав її реформу. Насамперед він удосконалив структуру Особливого відділу, оновивши його особовий склад: замість чиновників-юристів на їхні посади призначалися жандармські офіцери, які мали практичний досвід оперативно-агентурної роботи. Серед них було немало москвичів, яких Зубатов запросив попрацювати разом із ним у столиці. У складі відділу були запроваджені два нових «столи» (відділення): один – для керівництва діяльністю охоронних відділень, а другий – службою зовнішнього стеження. Їх очолили москвичі Л. Меньщиков і Є. Мєдніков. Керівництво роботою з таємною агентурою було доручене також колишньому чиновнику московської охоронки М. Гуревичу.
За ініціативою Зубатова в усіх великих містах була створена розгалужена мережа нових розшукових (охоронних) відділень (Вільно, Казань, Київ, Харків, Одеса, Саратов, Тифліс та ін.), які безпосередньо підпорядковувалися Департаменту поліції. Новостворені підрозділи очолили офіцери, які пройшли «зубатовську школу» та майстерно володіли методами оперативно-розшукової діяльності.
У серпні 1903 р. внаслідок відомчих інтриг Сергій Васильович був звинувачений у потуранні страйковому руху на півдні Росії, розголошенні державної таємниці та був відправлений у відставку з мізерною пенсією (3 000 руб. на рік). Йому також заборонили брати участь у політичній діяльності, жити у столицях і столичних губерніях. У листопаді того ж року Зубатова вислали в адміністративному порядку під нагляд поліції до м. Володимира. У грудні 1904 р., після загибелі міністра внутрішніх справ В. К. Плєве, опального Зубатова поновили в правах і збільшили пенсію до 5000 рублів. Новий міністр князь П. Д. Святополк-Мирський запропонував йому очолити закордонну агентуру Департаменту поліції, але ображений на владу «володимирський засланець» відмовився від цієї посади.
Перебуваючи у відставці, Зубатов продовжував перейматися проблемами суспільного життя та політичного розшуку. Він консультував колишніх колег, вів численне листування, не забував піклуватися про агентуру, яка служила йому вірою і правдою. Зокрема, Сергій Васильович клопотав про видачу «княжої пенсії» найстарішій агентесі московського охоронного відділення Ганні Серебряковій та утримувачці конспіративної квартири в Москві Парасковії Івановій, яку він знав 25 років не тільки як «чудову конспіративну квартирну господиню, а й чудову виховательку молодих агентурних сил».
Зубатов також турбувався, щоб багатий агентурний досвід колишніх таємних співробітників передавався молодим агентам внутрішнього стеження. Зокрема, після викриття в 1909 р. агентеси Жученко-Гернгросс пропонував їй: «…а чи не влаштуватися вам офіційно при департаменті керівником і вихователькою таємної агентури? Виведіть мені, будь ласка, агентурних онучат». Редактору журналу «Былое» В. Л. Бурцеву, який наполегливо переконував його писати спогади, він відповідав, що писати мемуари не має права, бо при цьому можна розкрити агентуру, на яку він молиться. А далі Зубатов зазначав: «…Агентурне питання (шпигунське – за термінологією інших) для меня свята святих. Для мене спілкування з агентурою – найрадісніші й наймиліші спогади. Велика й тяжка ця справа, але яка при цьому вона й ніжна».
У травні 1910 р. Сергій Васильович повернувся до Москви й поселився із сім’єю (дружиною, сином та сестрою) в Замоскворіччі. Політикою більше не займався, вів приватне життя. У березні 1917 р., довідавшись із газет про зречення російського імператора Миколи ІІ престолу, Зубатов покінчив життя самогубством. Ось як описує ту трагічну мить один із його колишніх підлеглих жандармський генерал П. П. Заварзін: «…Сидячи за столом у колі сім’ї, Зубатов довідався про революцію, розпочату в Петрограді, лише третього дня, коли вона докотилася до Москви. Замислившись на якусь мить, він встав і пройшов до свого кабінету, звідти відразу ж пролунав постріл. Зубатова не стало…».
Зазначимо, що за своїми політичними поглядами Сергій Васильович був ідейним прихильником монархії, «самобутнім монархістом».
Відшукати могилу одного зі стовпів політичного розшуку дослідникам поки що не вдалося.
Володимир Чисніков, м. Київ
