Майстер слова у погонах

Двадцять шостого листопада своє 75-річчя святкує ветеран органів внутрішніх справ, почесний ветеран міста-героя Києва, член Національної спілки журналістів України, полковник міліції у відставці Анатолій Васильович Довбня. Увесь свій талант, набутий десятиліттями досвід він присвятив роботі над словом, намагаючись розкрити глибинний зміст понять, дістатися до самої їхньої суті. Через його руки пройшли сотні рукописів: наукових статей, збірок, посібників, монографій. Він був тією ланкою, що поєднувала автора із читачем. І хоч Анатолій Довбня не ходив із пістолетом у складі патруля нічними вулицями, він усе одно служив Закону. Його зброєю було перо.

Дитинство під громи гармат

…Моя весна – моє дитинство раннє –

Пройшла під гук боїв

й густий осколків град.

У погребі всю ніч аж до світання

Ховались ми від бомб.

А вдень – громи гармат.

Ці рядки – посвята дитинству, яке в Анатолія Васильовича припало на роки воєнного лихоліття. Перший день війни він зустрів далеко від батьків, у своїх дідуся та бабусі. За рік до цих подій тато, Василь Іванович, повернувся із Фінської війни й пішов працювати на завод. Мамі, Валентині Василівні, теж потрібно було ставати до роботи. Тож, щоб допомогти молодій сім’ї глядіти маленького Толю, бабуся забрала його до себе, у Люботин, що на Слобожанщині. Батьки пообіцяли сину, що повернуться за ним наступного літа, однак війна розлучила найрідніших людей на довгі п’ять років.

«Я, трирічний хлопчик, сидів у своєму улюбленому закутку – під столом, накритим довгою скатертиною, – грався маленьким металевим автомобільчиком. Раптом почув страшний гуркіт. Підхопився, забив голову об кришку стола та, геть розгублений, побіг до бабусі. І досі, хоч минуло понад сім десятиліть, у пам’яті лунає її тужний скрик: „Ой, Толечку, то війна!..” – ділиться спогадами Анатолій Васильович. – Після того першого – денного – нальоту на Люботин почалися безперервні нічні нальоти. Щовечора ми спускались у погріб, в якому дідусь, Василь Григорович, спорудив лави, на які мене укладали спати. На ночівлю до нас приходили бабусин брат із дружиною та сином. Затісно було, та, як нам тоді здавалося, безпечніше. Хоча тепер я розумію: якби бомба влучила в наше подвір’я, нас би поховало під уламками».

Попри свій малечий вік, Анатолій Васильович запам’ятав події тих літ у найменших подробицях. Він і досі бачить перед собою зухвалого німця, який щодня приходив до бабусиної господи й відбирав свіжі яйця, що вона залишала їх для маленького Толі.

«Якось дідусь вирішив заховати курей від фрица. Зв’язав їх за лапи й відніс у густий малинник, що ріс за хатою, – веде далі Анатолій Васильович. – Коли непроханий гість знову з’явився на порозі будинку, дід сказав, що курей хтось вкрав. Раптом із городу почувся голос півня. Німець аж побагровів від люті, почав кричати на діда, а потім пішов у садок, схопив в’язку з птахами й подався геть. Як він не вбив дідуся за те, що той намагався його обдурити, і досі не збагну…».

Усі свої спогади – гіркі й тривожні – про пережите лихоліття Анатолій Довбня вже в дорослому віці перенесе у віршовані рядки. Власне, як і найсвітліший спогад про той час – свято Перемоги:

…І слово, що мені незнане, –

«Перемога!» –

Над натовпом розноситься густим.

Й День Перемоги з мітингу отого

Зоставсь для мене святом –

рідним і святим.

Із слюсаря – у журналісти

На початку 1946-го семирічний Толя повернувся до батьків, у зруйнований Київ. Перші повоєнні місяці родині, в якій на той час народився ще один хлопчик, довелося жити в підвалі. Анатолій Васильович і досі пам’ятає вогкі й слизькі стіни, якими повзали бридкі мокриці. Місця не вистачало – у невеличкому приміщенні, поділеному фанерними перетинками, жило одразу кілька сімей. Та, на щастя, довго мучитись у таких нестерпних умовах не довелося. По осені родина Довбнів уже святкувала новосілля – їй виділили кімнату у відремонтованому будинку. Того ж року Анатолій пішов у перший клас.

Навчався майбутній полковник міліції залюбки: мав гарні оцінки і з точних предметів, і з гуманітарних. Утім, до «ліриків» усе ж тяжів більше, аніж до «фізиків».

«Я дуже любив уроки літератури. Зачитувався поезією російських класиків: Пушкіна, Некрасова, Лермонтова. Якось спробував і свій поетичний хист. Пробу пера надіслав у редакцію газети „Пионерская правда”. Пам’ятаю, як зрадів, коли отримав відповідь. Літературний консультант видання похвалив мене за старання, але зауважив, що потрібно ще багато працювати для того, щоб стати справжнім поетом», – із усмішкою на вустах розповідає Анатолій Васильович.

Коли настав час обирати подальший життєвий шлях, Анатолій Довбня вже встиг упевнитися: його покликання – працювати зі словом. Тож вирішив вступати на факультет журналістики. Цілеспрямований юнак подав документи до приймальної комісії Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Час, що залишався до іспитів, витратив на навчання – опановував газетну справу. «Полігоном» обрав столичну газету «Вечірній Київ». Майбутньому колезі не відмовили – направили у відділ, що опікувався промисловою тематикою. Та, діставши перше редакційне завдання, Анатолій збагнув: йому бракує не лише суто фахових, журналістських, знань, а й обізнаності в темі.

«Одного дня я вирішив навідатися до приймальної комісії та в коридорі випадково підслухав розмову аспіранта факультету журналістики з абітурієнтками, – згадує Анатолій Довбня. – Аспірант мав чітке уявлення про професію журналіста, далеке від романтики. На його думку, професія ця потребує широкого світогляду, глибокого знання хоча б однієї теми. Я тоді остаточно переконався, що маю спершу здобути робітничий фах, а вже потім братися за перо, коли буде що сказати читачам».

Забравши документи з журфаку, Анатолій Васильович подав їх до технічного училища №2, де впродовж двох років опановував спеціальність слюсаря з ремонту й монтажу теплотехнічного обладнання. 1958 року молодого фахівця направили на Дарницький вагоноремонтний завод, в енергосиловий цех. Там новоспечений слюсар з обслуговування газового обладнання працював, як мовиться, на два фронти: сумлінно виконував свою основну роботу, а ще – писав матеріали для заводської багатотиражки «Дарницький вагоноремонтник». За рік, зібравши пухкеньку творчу папку, Анатолій вдруге подався «штурмувати» факультет журналістики. Цього разу він з успіхом доєднався до майбутніх майстрів друкованого слова.

Майбутній професіональний журналіст поєднував науку книжкову з наукою життя. Намагався попрацювати в різних виданнях, висвітлити якомога більше тем. Матеріали за його підписом виходили на сторінках газети «Запорізька правда» – звідти на адресу університету надійшли блискучі відгуки про студента Довбню, – та багатотиражки Київського університету ім. Т. Г. Шевченка «За радянські кадри».

І поза службою – на службі

Після закінчення університету Анатолію Довбні запропонували посаду редактора у відділі преси та інформації Українського товариства дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Робота вельми відповідальна й цікава – готувати публікації для інших країн. За два роки Анатолій Васильович здобув неоціненний досвід редакторської роботи і встиг добре зарекомендувати себе в колі фахівців цієї справи. Тож, коли в редакційно-видавничому відділі при Міністерстві охорони громадського порядку УРСР з’явилася вакансія редактора, кращої кандидатури годі було й шукати. Власне, із цього кроку для Анатолія Васильовича розпочався його професійний шлях у правоохоронних органах.

Перші роки на новій посаді для, здавалося б, уже досвідченого професіонала, виявилися досить нелегкі. Потрібно було «врости корінням» у справу, досконально вивчити специфіку редагованої літератури. Оскільки здебільшого вона мала правове спрямування, 1970 року Анатолій Васильович вступив у Київську вищу школу МВС СРСР і здобув другу вищу освіту – юридичну.

Анатолій Довбня й досі пам’ятає першу книгу, над якою йому довелося працювати – «Вірність Присязі та Червоному прапору». Скільки їх було потому – не злічити: «Криміналістика і судова експертиза», «Боротьба зі злочинністю в Українській РСР», «Причини злочинності неповнолітніх в Українській РСР» та багато-багато інших.

Ветеран вдячний долі за те, що на своєму життєвому шляху він зустрів багато цікавих людей, непересічних особистостей.

«Вважаю, що мені неабияк поталанило – я працював з академіком Петром Петровичем Михайленком, – веде далі наш співрозмовник. – Він украй відповідально ставився до роботи, часто навідувався до редакції, цікавився, як ідуть справи. Ми не раз засиджувалися з ним після робочого дня: Петро Петрович відповідав на запитання, які виникали в мене у процесі роботи, ми разом допрацьовували певні розділи, одним словом – доводили все до досконалості».

За три з лишком десятиліття на варті слова Анатолію Васильовичу довелось обіймати посади редактора, старшого редактора, головного редактора редакційно-видавничого підрозділу Київської вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР, а з часів незалежності – Української академії внутрішніх справ (нині – Національної академії внутрішніх справ України. – Ред.), головного редактора журналів «Інформаційний бюлетень Республіканського навчально-методичного центру» та «Наукового вісника Української академії внутрішніх справ».

Випало Анатолію Довбні попрацювати й безпосередньо в Міністерстві внутрішніх справ УРСР, у відділі інформації служби БРСВ. Там, окрім щоденної «паперової» роботи – підготовки безлічі довідок, документів, доповідей та тез до виступів керівництва, – Анатолій Васильович також готував до друку книжки, присвячені діяльності служби боротьби з розкраданням соціалістичної власності.

…Звільнення на пенсію не стало для Анатолія Довбні завершенням активного життя. Роботи він не полишив. Тривалий час продовжував працювати в одному з вітчизняних видавництв, редагував періодичні видання та книги, присвячені правовій тематиці. Окрім того, після виходу на пенсію, в Анатолія Васильовича відкрилося друге поетичне дихання. Від 2010 року вийшли у світ збірки Довбні «Школа біля лісу, школа рідна», «Мамина вишня», «Ромашки білі на камінь чорний», «Академія на марші», «Наші!».

Нині Анатолій Васильвич Довбня – член Ради ветеранів Національної академії внутрішніх справ. Без його письменницького й редакторського таланту не обходиться жодне з численних видань, підготовлених радою ветеранів. Він упорядник і редактор книг «Рубіж пам’яті», «Витязі Перемоги», «Говорять діти воєнного лихоліття». На часі – підготовка другого випуску збірника спогадів дітей війни. Тож невичерпного Вам, Анатолію Васильовичу, натхнення й здоров’я на довгі роки плідної творчої праці!

Марія САЛЬНІК, «ІЗ».

Фото Ганни ВЕРБИЛО

друкувати