У боях за столицю України

Наприкінці жовтня – початку листопада 1943 р. тривала найграндіозніша баталія Великої Вітчизняної війни – битва за Дніпро. Вагомим її складником були бої за визволення Києва. Запеклі сутички з ворогом точилися також на теренах Запорізької області, Дніпропетровщини та Херсонщини, у Криму…

Основні події на радянсько-німецькому фронті розгорталися на київському напрямі. 25 жовтня 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування наказала 1-му Українському фронту перекинути основні сили на Лютізький плацдарм, щоб звідси завдати головного удару по ворогові. Потрібно було за короткий час непомітно для противника здійснити перегрупування 3-ї гвардійської танкової армії, а також основної маси артилерії Резерву Головного Командування з Букринського плацдарму на плацдарм у район Лютежа. Починаючи з 25 жовтня радянським військам довелося в умовах негоди й поганого стану доріг перебиратися з району Букрина на лівий берег Дніпра, здійснювати марш на 130-200 км уздовж лінії фронту, а потім переправитися через Десну і знову через Дніпро на Лютізький плацдарм. До того ж усі пересування здійснювалися, головним чином, уночі або в густих ранкових і вечірніх туманах.

До 1 листопада на Лютізькому плацдармі були зосереджені 38-а армія генерала К. С. Москаленка, 3-я гвардійська танкова армія генерала П. С. Рибалка, 5-й гвардійський танковий корпус генерала А. Г. Кравченка (документи, нагороди, світлини та речі цих воєначальників зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу та експонуються на його експозиційно-просторових площах), численні частини та підрозділи артилерії та інших родів військ.

Уранці 3 листопада 1943 р. розпочалася Київська наступальна операція військ 1-го Українського фронту, що тривала до 13 листопада: з Лютізького плацдарму перейшла в наступ на Київ 38-а армія. Радянські частини прорвали першу позицію оборони ворога й повільно просувались уперед.

Ставка ВГК, надаючи великого значення цьому наступу, ввечері 3 листопада наказала командувачу військ 1-го Українського фронту генералу М. Ф. Ватутіну (комплекс особових матеріалів воєначальника акумульовано у фондах Меморіалу): «Операцію, розпочату на правому крилі фронту, не затягувати, оскільки кожен зайвий день дає тільки перевагу противнику, дозволяючи йому зосереджувати сюди свої сили, користуючись хорошими дорогами, тоді як у нас зруйновані противником дороги ускладнюють і обмежують маневр…». Ставка зажадала не пізніше як 5-6 листопада визволити Київ, у директиві вказувалося, що київський плацдарм – найважливіший і найвигідніший плацдарм на правому березі Дніпра, який має надважливе значення для вигнання гітлерівців із Правобережної України.

Вранці 4 листопада бої на київському напрямі набули винятково напруженого характеру. У битву був уведений другий ешелон і резерви 38-ї армії, зокрема 1-а Чехословацька окрема піхотна бригада полковника Л. Свободи. Однак того дня досягти рішучого успіху радянським військам не вдалося: погода погіршилася, пішов дрібний дощ. Погана видимість ускладнювала ведення артилерійського вогню й абсолютно унеможливлювала застосування авіації, майже непроїжджими стали дороги. Щоб швидше прорвати ворожу оборону, командувач військ 1-го Українського фронту змушений був 4 листопада ввести в бій 3-ю гвардійську танкову армію. У середині дня її підрозділи обігнали піхоту і, долаючи опір гітлерівців, просунулись углиб ворожої оборони на 8 км. З настанням темряви наступ тривав: танки генерала Рибалка пішли в атаку з увімкненими фарами та сиренами, ведучи шквальний вогонь із гармат і кулеметів, справивши на ворога приголомшливе враження.

До ранку 5 листопада 3-я гвардійська танкова армія із заходу обійшла ворожі війська, які обороняли Київ, і вийшла в район Святошина, перерізавши шосе Київ – Житомир. Рішуче діяла танкова рота під командуванням гвардії лейтенанта М. П. Тищенка, яка знищила колону ворога з 20 автомашин (згодом Тищенку присвоїли звання Героя Радянського Союзу). Відзначився гвардії сержант М. І. Ахтирченко, він теж удостоєний медалі «Золота Зірка»: його бойова машина першою ввірвалася до Святошина, під час бою були знищені 20 автомашин, 40 підвід, багато живої сили противника, а також захоплені значні трофеї.

Того ж дня у бій був введений 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерала В. К. Баранова. Одночасно частини 38-ї армії, просунувшись до кінця 5 листопада на 25 км, зав’язали бій на околицях Києва. Німецьке командування, побоюючись потрапити в оточення, почало відведення своїх військ з української столиці…

Упродовж усієї ночі на 6 листопада в Києві точилися вуличні бої. На північно-західній околиці столиці наступали підрозділи 51-го стрілецького корпусу 38-ї армії і 5-го гвардійського танкового корпусу, 1-ї Чехословацької окремої піхотної бригади. До кінця дня визволителі досягли центральної частини міста, а опівночі воїни 51-го стрілецького корпусу прорвалися на вулицю Кірова (нині – вулиця М. Грушевського). У ніч на 6 листопада розвідники 4-ї моторизованої розвідувальної роти штабу 1-го Українського фронту А. Піксасов (командир групи), К. Погорєлов, Є. Пресняков, С. Позняков, Н. Кирюхін, В. Толоченко і Н. Кир’янов непомітно пройшли через бойові порядки ворога й о пів на першу ночі 6 листопада підняли червоний прапор над будинком ЦК КП (б) України. Майже одночасно з ними бійці 180-ї стрілецької дивізії М. Бобров, І. Казанцев, М. Назаренко та І. Харченко підняли такий же самий прапор над будинком Раднаркому УРСР.

У боях на Брест-Литовському шосе та на території заводу «Більшовик» відзначилися чехословацькі воїни: танкісти під командуванням Степана Вайди та Андрія Романа, автоматники Попович, Молнар, Бігар, Юртин та інші. Першим на бульвар Шевченка прорвався екіпаж С. Вайди, який згодом став Героєм Радянського Союзу та Героєм Чехословаччини (на жаль, ці звання йому присвоєні посмертно…).

Одними з перших до центральних кварталів Києва наблизилися й воїни 20-ї танкової бригади полковника С. Ф. Шутова. Попереду наступали танки під командуванням комбата Д. А. Чумаченка, яким указував шлях уродженець села Лебедівки Київської області гвардії старшина Н. М. Шолуденко. Відважний танкіст першим увірвався на Хрещатик. Він загинув у вуличному бою за визволення міста й посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

До 4 години ранку 6 листопада війська 38-ї армії повністю придушили опір ворога в Києві. Ввечері того ж дня Москва відзначила визволення Києва салютом: 24 залпами із 324 гармат.

Під час битви за Київ радянські воїни виявляли масовий героїзм. Майже 700 солдатів і офіцерів Червоної Армії, які відзначилися під час визволення столиці України, удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 65 частин та з’єднань отримали почесні найменування «Київські». З 12 жовтня по 7 листопада 1943-го воїнам 1-го Українського фронту вручили 17 479 орденів та медалей.

З повідомлення Радінформбюро від 6 листопада: «Війська 1-го Українського фронту, внаслідок стрімко проведеної наступальної операції й обхідного маневру, розгромили німецькі війська, які їм протистояли, і на світанку 6 листопада штурмом заволоділи столицею Радянської України – містом Києвом. Противник зазнав величезних втрат у живій силі й техніці. Продовжуючи розвивати успішний наступ, війська 1-го Українського фронту оволоділи районним центром Київської області містом Васильковом, а також зайняли понад 60 інших населених пунктів…».

7 листопада підрозділи 3-ї гвардійської танкової армії визволили Фастів – залізничний вузол, що зв’язував угруповання ворога, яке оборонялося південно-західніше Києва, з військами, що діяли в районі Кривого Рогу та Кіровограда. У повідомленні Радінформбюро того дня йшлося: «Війська 1-го Українського фронту, продовжуючи розвивати наступ, оволоділи містом і великим залізничним вузлом Фастів, а також зайняли понад 70 інших населених пунктів...».

Дещо раніше радянським військам удалося прорвати ворожі оборонні рубежі на іншій ділянці радянсько-німецького фронту. 26 жовтня 1943 р. газета «Красная Звезда» (підшивки якої зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу) писала: «Війська 3-го Українського фронту при вирішальному сприянні з флангу військ 2-го Українського фронту 25 жовтня з боями оволоділи обласним центром України містом Дніпропетровськом, містом Дніпродзержинськом, а також зайняли більше ніж 40 інших населених пунктів...». Долаючи сильний опір противника, радянські з’єднання відкинули його війська від Дніпра та вийшли на рубіж Щорськ – Павлівка – Михайлівка.

Про події 26 жовтня 1943-го Радінформбюро повідомляло: «У вигині Дніпра, на південний захід від Дніпропетровська, радянські війська, продовжуючи розвивати наступ, просунулися вперед від 7 до 15 км і оволоділи районним центром Дніпропетровської області Солоним, а також зайняли понад 30 інших населених пунктів...».

Тривала й П’ятихатська операція – в районі Кривого Рогу в долині річки Інгулець противник утворив угруповання у складі чотирьох танкових дивізій і за масованою підтримкою авіації 28 жовтня перейшов у наступ. Зіткнувшись із потужною обороною військ 37-ї та 7-ї гвардійської армій і протитанкового резерву 2-го Українського фронту, ворог зазнав великих втрат і був зупинений. В оперативному зведенні Радінформбюро від 29 жовтня 1943 р. лаконічно повідомлялося: «На криворізькому напрямі радянські війська відбивали контратаки великих сил піхоти й танків противника…».

На півдні України 5 листопада 1943 р. завершилася Мелітопольська операція, розпочата ще 26 вересня. 30 жовтня 1943 р. війська 4-го Українського фронту визволили Генічеськ. З’єднання Червоної Армії вийшли до Дніпра на рубежі від Горностаївки (150 км на захід від Мелітополя) до узбережжя Чорного моря. 2-а гвардійська армія ввірвалася на Перекопський перешийок і, зламавши опір ворога на укріпленнях Турецького валу, вийшла до Армянська. Частини 51-ї армії форсували Сиваш і після запеклого бою захопили плацдарм на північному березі Криму. У результаті успішного наступу війська 4-го Українського фронту до 5 листопада визволили всю Північну Таврію. Німецька 17-а армія була замкнена в Криму, позбавлена сухопутного зв’язку з рештою сил групи армій «А». Лівий берег Дніпра в нижній течії був очищений від ворога. Німецьким військам удалось утримати лише плацдарм у районі Нікополя…

1 листопада 1943 р. у повідомленні Радінформбюро був підведений попередній підсумок Мелітопольської наступальної операції: «Поспішно відступаючи під ударами радянських військ, ворог зазнає величезних втрат у живій силі й техніці. Тільки за 31 жовтня і 1 листопада радянськими військами захоплено в полон понад 6 000 солдатів і офіцерів противника…».

У цей же час розпочалася Керченсько-Ельтигенська десантна операція військ 56-ї й 18-ї армій Північно-Кавказького фронту, Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії, яка тривала до 11 грудня 1943 року.

Висадку десанту планувалося провести в ніч на 28 жовтня, одразу на двох ділянках. Але несподівано різко погіршилася погода, початок операції перенесли на 1 листопада 1943 р., проте й цього разу десантуванню знову завадили високі хвилі. Десантування північніше від Керчі було скасоване, кораблі повернулися на базу.

А от в Ельтигені (на північ від Керчі) висадка вдалася, хоча й з великими труднощами. У Тамані й біля озера Солоного з настанням темряви 31 жовтня почалося завантаження 1-го, 2-го, 5-го, 6-го і 7-го десантних загонів і техніки. У цей час десантні засоби 3-го і 4-го загонів ще були в дорозі з Анапи до Кротового. Завантаження близько 6 тис. солдатів і офіцерів передового загону 18-ї армії (у складі 318-ї стрілецької дивізії, батальйону 255-ї бригади та 386-го окремого батальйону морської піхоти), зброї та боєприпасів тощо сильно затягнулося і було закінчене лише близько опівночі. В авангарді йшов 386-й окремий батальйон морської піхоти під командуванням капітана М. О. Бєлякова. Десантні загони, що складалися зі 162 одиниць катерів та інших малих суден (навіть разом із веслувальними шлюпками), на переході й у момент висадки прикривав загін із 12 торпедних катерів під командуванням капітана 1 рангу А. М. Філіппова.

Подолавши Керченську протоку, десант почав висаджуватись у районі Ельтигена. Діставшись кримського берега, підрозділи стрімко атакували ворога, упродовж ночі захопили плацдарм на 6 км по фронту та 2 км вглиб. Оскільки висадка військ 56-ї армії тієї ночі не відбулася, з настанням світанку ворог кинув усі свої резерви проти ельтигенського десанту. Завдяки підтримці артилерії й авіації десантники відбили атаки ворожих танків і піхоти, хоча захоплений плацдарм звузився до 1,5-2 км вглиб і 4-5 км по фронту. 1 листопада з настанням темряви почалася висадка наступних ешелонів десанту. Вона коштувала чималих втрат, та все ж за ніч висадилося 2 370 осіб.

О 14-й годині 2 листопада в Темрюці закінчилося завантаження на малі кораблі (катерні тральщики, малі мисливці, сейнери) п’яти десантних загонів 1-го гвардійського стрілецького полку 2-ї гвардійської стрілецької Таманської дивізії та 369-го батальйону морської піхоти. О 21 год. 45 хв. до лінії тактичного розгортання прибули чотири штурмові групи бронекатерів, до цього часу була готова до дії й авіація, призначена для забезпечення висадки. Трохи пізніше підійшли 28 кораблів із десантом, решта ще перебувала в дорозі, коли 420 гармат, два полки гвардійських мінометів 56-ї армії й авіація 4-ї повітряної армії почали обстрілювати райони висадки поблизу Керчі…

Того ж дня в районі Ельтигена ворог за підтримки бронетехніки здійснив близько 20 контратак, але так і не зумів зіштовхнути радянських бійців у море. На одній з висот облаштував вогневу позицію червоноармієць М. Я. Любарський, уродженець села Вільховець Звенигородського району на Черкащині. 3 листопада з протитанкової рушниці він підбив німецький танк. Змінивши позицію, бронебійник перейшов на ділянку, де виникла загроза прориву – і знов його влучний постріл назавжди зупинив ворожу броньовану машину, що перекривала шлях в ущелину… В боях на Ельтигенському плацдармі Микола Якович дістав тяжке поранення, після якого півтора року лікувався в шпиталі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1943 року за мужність і відвагу, виявлені в боротьбі з нацистськими загарбниками, червоноармійцю Любарському присвоєно звання Героя Радянського Союзу…

Тим часом у ніч проти 3 листопада 1943 р. частини 11-го гвардійського стрілецького корпусу 56-ї армії висадились у районі Глейки, Жуківки, Опасної. Противнику довелося перекинути сюди частину своїх сил, що полегшило становище ельтигенського десанту. Загалом на плацдармі в районі Ельтигена до кінця дня 3 листопада бились уже 9 418 осіб. Запеклі бої тривали…

Розпочинався новий етап Великої Вітчизняної війни – період визволення Правобережної України та Криму, який завершився остаточним очищенням українських теренів від нацистських загарбників.

Підготував

Володимир СІМПЕРОВИЧ,

кандидат історичних наук, завідувач наукового відділу з питань музейної інформації та комунікації Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».

Документи та знімки з фондів Меморіального комплексу

друкувати