30 вересня 1938 року – 1 вересня 1939 року: шлях до Другої світової війни

(Продовження. 

Початок у «Моментах» № 8/2013 р.)

Те, що 1939 рік стане воєнним, стало зрозуміло вже навесні – після розчленування та знищення Німеччиною Чехословаччини, що відбулося за потурання Анг­лії й Франції. Питання, власне кажучи, полягало в одному: «Хто наступний?». У будь-якому разі, рішення про напад на Польщу Гітлер ухвалив ще на початку квітня. До того ж, підводячи «ідео­логічну базу» під майбутню війну, «великий фюрер» не забув згадати зайвий раз про власні заслуги – начебто він «вирішив питання національного об’єднання 80-мільйонного населення». Тепер залишається «розв’язати господарську проблему». Зрозуміло, що йшлося не про план інтенсифікації промисловості Німеччини чи інші проекти з розвитку її економіки. Нацистський звір, відгодований на зроблених йому територіальних подачках, знахабнілий від абсолютної безкарності, готовий був силою «брати своє». Землю, заводи, корисні копалини, а заодно й рабів, які забезпечуватимуть «процвітання рейху», мали захопити вогнем і мечем. Насамперед, у Польщі. Чи усвідомлював Гітлер, що це світова війна? Так, сповна! Цитую: «Війна з Англією й Францією буде війною не на життя, а на смерть», бо «йдеться не про право чи його порушення, а про життя або смерть 80 мільйонів людей». Під людьми, як ви здогадалися, малися на увазі винятково представники вищої, арійської, німецької раси.

Політична карта світу до того моменту дедалі більше починала наливатися кривавим кольором й осяватися вогнями поки що локальних конфліктів, які нестримно прагнули перерости у всепоглинальну пожежу тотальної світової війни. Доки німецький вермахт господарював у Чехословаччині й займав прибалтійський Мемель (нині Клайпеда), італійські фашисти захопили Албанію. На Далекому Сході розширювала агресію імператорська Японія. Двічі випробувавши на міцність Червону Армію й двічі добряче отримавши по зубах – у воєнних конфліктах на озері Хасан і річці Халхін-Гол, – горді самураї поки що сиділи сумирно, але хто міг знати, наскільки вистачить їхньої розсудливості? Особливо з огляду на те, що Японія належала до країн Осі, з-поміж яких головував Третій рейх. 1939-го Радянський Союз постав перед реальною загрозою війни на два фронти – Східний і Західний. Навіть більше: події, що передували розділу Чехословаччини (див. публікацію у № 8 «Моментів»), переконливо засвідчили: можливий і такий варіант, коли у війні проти СРСР об’єднаються всі держави Європи...

Чи був «пакт Ріббентропа-Молотова» у ситуації, що склалася, єдиним способом якщо не уникнути, то хоча б відтермінувати війну, не допустити одночасного нападу на нашу країну звідусіль? Чи все ж таки не варто було «йти на змову з нацистським режимом», будь-якою ціною дистанціюючись від нього? Чи були неминучими підписання пакту й гітлерівське вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року в тих конкретних історичних умовах?

Як арбітра в цій суперечці найкраще запросити людину незацікавлену. Тобто не російського, не німецького й не польського історика чи публіциста. Знайомтеся – Вільям Лоуренс Ширер (англ. William Lawrence Shirer; народився 23 лютого 1904-го в Чикаго, помер 28 грудня 1993 року в Бостоні), американський журналіст, історик. У 1934–1940 рр. жив і працював у нацистській Німеччині, регулярно відвідував виступи Гітлера і з’їзди НСДАП у Нюрнберзі. 1940-го висвітлював нацистську окупацію Франції. Того ж року повернувся в США через посилення цензури й перешкоджання його роботі. 1945–1946 рр. працював на Нюрнберзькому процесі. Запідозрити пана Ширера в якійсь симпатії до СРСР і його керівництва взагалі, а вже особливо до Сталіна зокрема, було б, м’яко кажучи, не­пра­виль­но. А ось в об’єктив­нос­ті (як і знанні предмета) від­мовити неможливо.

Пропонуємо вашій увазі уривки з книги Вільяма Ширера «Зліт і падіння Третього рейху» – мабуть, однієї з найфундаментальніших популярних праць, написаних і виданих на цю тему.

«...Радянський Союз і західні демократії не зуміли вирішити питання про гарантії Польщі, Румунії та Прибалтійським державам. Польща й Румунія були раді дістати гарантії Англії та Франції, які навряд чи допомогли б їм у разі німецької агресії, хіба що опосередковано сприяли б створенню Західного фронту. Але вони відмовлялися від російських гарантій, навіть відмовлялися пропускати через свою територію радянські війська для відбиття німецького нападу. Латвія, Естонія та Фінляндія теж навідріз відмовилися від російських гарантій. За трофейними німецькими документами очевидно, що таке рішення ухвалено не без участі міністерства закордонних справ Німеччини, до того ж застосовувались звичайнісінькі погрози на випадок, якщо не буде виявлено належної рішучості.

Потрапивши в таке скрутне становище, Молотов на початку червня запропонував Англії відрядити до Москви міністра закордонних справ, щоб той узяв участь у переговорах. На думку росіян, це, ймовірно, не тільки допомогло б вийти з глухого кута, а й наочно продемонструвало б серйозний намір Англії досягти домовленості з Радянським Союзом.

Лорд Галіфакс їхати відмовився... Вирішили послати Вільяма Стренга, здібного працівника міністерства, який раніше мав роботу в московському посольстві й добре говорив російською, але був маловідомий як у себе в країні, так і за її межами. Той факт, що працівника настільки низького рангу поставили на чолі місії, якій належало вести переговори безпосередньо з Молотовим і Сталіним, давав зрозуміти росіянам, як вони самі згодом зауважували, що Чемберлен не сприймав серйозно ідею щодо створення союзу, здатного зупинити Гітлера.

23 липня Франція й Англія прийняли нарешті пропозицію Радянського Союзу про штабні переговори, під час яких мали створити військову конвенцію, у якій конкретно йшлося б, як три держави вестимуть боротьбу проти гітлерівських армій. Хоча до 31 липня про досягнуту угоду не згадувалося – цього дня Чемберлен оголосив про неї в палаті громад, – німці вже про все знали. 28 липня посол Німеччини в Парижі фон Вельчек повідомив телеграфом у Берлін, що від «добре поінформованого джерела» він дізнався, що Франція та Англія направляють до Москви військові місії і що французьку місію очолює генерал Думенк, якого охарактеризували як «дуже здіб­ного офіцера», в минулому заступника начальника штабу в генерала Вейгана. За два дні в додатковому посланні німецький посол висловив свою думку щодо цього. Він вважав, що Париж і Лондон погодилися на військові переговори з Москвою, вбачаючи в них останній засіб для їх продовження.

Це припущення мало доволі вагоме підґрунтя.

Із секретних документів британського Форін-офіс відомо, що політичні переговори в Москві останнього тижня липня зайшли в глухий кут здебільшого тому, що сторони не змогли домовитися про єдине трактування терміну «непряма агресія». Для англійців і французів трактування росіян – доволі широке – було неприй­нятним. За такого трактування «Совєти» могли виправдати інтервенцію до Фінляндії і Прибалтійських держав навіть за відсутності серйозної загрози від нацистів. Лондон на це не погоджувався, хоча французи готові були піти на поступки. Окрім того, росіяни наполягали на тому, щоб військова угода, що детально визначає «методи, форми та розміри» військової допомоги, яку три держави нададуть одна одній, набула чинності одночасно з договором про взаємодопомогу. Західні держави були невисокої думки про військову міць Росії (Британське верховне командування, як згодом і німецьке, недооцінювало могутність Червоної Армії. Це сталося, імовірно, через доповіді військових аташе, що надходили з Москви. 6 березня, наприклад, військовий аташе Файрбрейс і військово-по­віт­ряний аташе Хеллауелл у розлогій доповіді в Лондон писали, що, хоча Червона Армія і ВПС здатні добре оборонятися, вести серйозні наступальні дії вона не в змозі. Хеллауелл вважав, що перешкодою для радянської авіації, як і для армії, «будуть відсутність нормально функціонуючих служб і дії супротивника». Файр­брейс зауважував, що пересівання командного складу надто послабило Червону Армію, але відзначав: «Червона Армія вважає війну неминучою й напружено до неї готується». – Авт.) і намагалися похитнути позиції Молотова. Вони погоджувалися тільки на те, щоб переговори між військовими представниками почалися після підписання договору. Але росіяни були непохитні. 17 червня англійці запропонували піти на компроміс: почати військові переговори одразу, якщо Радянський Союз не наполягатиме на одночасному підписанні політичного й військового договорів та погодиться з англійським визначенням «непрямої агресії». Молотов відповів недвозначною відмовою: доки французи й англійці не погодяться прий­няти політичний і військовий договір в одному пакеті, продовжувати переговори немає сенсу. Загроза росіян перервати переговори спричинила переполох у Парижі, де про радянсько-німець­кий флірт знали більше, ніж у Лондоні. Можливо, завдяки тиску французів, англійський уряд 23 липня неохоче погодився на переговори про укладення військової конвенції, хоча й не прий­няв російського трактування «непрямої агресії».

Чемберлен вельми прохолодно ставився до питання про військові переговори. (Стренг, який прибув до Москви для переговорів із Молотовим, ставився до цього питання ще стриманіше. «Це просто неймовірно, – писав він 20 липня у Форін-офіс, – що ми змушені розмовляти про військові таємниці з Радянським урядом, навіть не переконавшись у тому, чи стане він нашим союзником». Погляд росіян на це питання був кардинально протилежним. Його озвучив Молотов 27 липня членам англо-французь­кої делегації: «Дуже важливо було побачити, скільки дивізій зможе виділити кожна сторона для загальної справи й де ці дивізії будуть розміщені». Ще не зв’я­завши себе політичними зобо­в’язаннями, росіяни хотіли знати, на яку військову допомогу Заходу вони можуть розраховувати. – Авт.). 1 серпня посол у Лондоні фон Дірксен повідомляв у Берлін: в англійських урядових колах до військових переговорів, що проводяться, «ставляться скептично».

«Про це свідчить, – писав він, – склад англійської військової місії (У складі англійської місії перебували адмірал сер Реджинальд Дракc – комендант війсь­ково-морської бази в Плімуті 1935–1938 рр., маршал авіації сер Чарльз Барнет і генерал-майор Хейвуд. – Авт.): адмірал... практично був у відставці й ніколи не перебував у штаті адміралтейства; генерал – теж простий стройовий офіцер; генерал авіації – знаний льотчик і викладач льотного мистецтва, але не стратег. Це свідчить про те, що військова місія, найпевніше, прагне встановити боєздатність Радянської Армії, а не укласти оперативні угоди».

Справді, англійський уряд був налаштований настільки скептично, що забув дати адміралу Драксу письмові повноваження на ведення переговорів – недогляд, якщо це був недогляд, щодо якого журився маршал Ворошилов на першій зустрічі. Повноваження адмірала підтвердили тільки 21 серпня, коли в цьому вже не було потреби.

Хоча в адмірала Дракса не було письмових повноважень, він, напевно, мав таємні інструкції стосовно того, якого курсу дотримуватися на переговорах у Москві. Багато років потому з документів Форін-офіс з’ясува­лося, що пропонувалося «просуватися» з (військовими) переговорами повільно, спостерігаючи за розвит­ком подій політичних переговорів, доки не буде укладена політична угода. Драксу також пояснили, що до підписання політичного договору не слід ділитися з росіянами секретною військовою інформацією.

Але політичні переговори зупинилися 2 серпня. Тоді Молотов дав зрозуміти, що не погодиться їх відновити, доки не буде досягнуто певного прогресу на військових переговорах. Неважко зробити висновок, що уряд Чемберлена мав намір тягнути час у справі окреслення військових зобов’я­зань кожної країни в межах пропонованого договору про взаємодопомогу. (Висновок, до якого Арнольд Тойнбі та його колеги доходять у книзі «Переддень вій­ни», ґрунтується на документах британського Форін-офіс. – Авт.) З документів британського міністерства закордонних справ очевидно, що до початку серпня Чемберлен і Галіфакс уже майже не сподівалися досягти угоди з Радянським Союзом, щоб зупинити Гітлера, однак вважали, що, затягуючи воєнні переговори в Москві, вони зможуть якийсь час стримувати німецького диктатора й він найближчими чотирма тижнями не зробить фатального кроку до війни (16 серпня маршал авіації сер Чарльз Барнет писав із Москви до Лондона: «Я розумію, що політика уряду – це затягування переговорів наскільки можливо, якщо не вдасться підписати укладений договір». Сідс, британський посол у Москві, телеграфував до Лондона 24 липня, тобто наступного дня після того, як його уряд погодився на військові переговори: «Я не можу дивитися з оптимізмом на переговори й не вірю, що вони швидко завершаться, але якщо їх почати тепер, то це буде непоганим струсом для країн Осі й стимулом для наших друзів. Але переговори можна затягувати, і так пережити кілька тривожних місяців». З огляду на те, що англо-фран­цузька розвідка знала про зустрічі Молотова з німецьким послом і про спроби Німеччини зацікавити Росію новим розподілом Польщі – Кулондр ще 7 травня попереджав Париж про нагромадження німецьких військ на польському кордоні й про наміри Гітлера, – важко зрозуміти прихильність англійців до затягування переговорів у Москві. – Авт.).

На відміну від англійської та французької військових місій до складу російської місії входили представники вищого генералітету: народний комісар оборони маршал Ворошилов, начальник Генерального штабу Червоної Армії генерал Шапошніков, головнокомандувачі військово-морсь­ким флотом та військово-повіт­ряними силами. Росіяни нічого не могли вдіяти з англійцями, які в липні відрядили до Варшави для переговорів із польським генштабом начальника генерального штабу генерала Едмунда Айронсайда, а на переговори до Москви послати офіцера такого високого рангу не вважали за потрібне. Не можна сказати, що з відрядженням англо-французької місії до Москви дуже поспішали. На літаку вона могла б дістатися туди за день, але добиралася пароплавом – тихохідним, вантаж­но-паса­жирським, який доставив її до Росії за такий час, за який на «Квін Мері» вона могла б дістатися до Америки. У Ленінград місія вирушила 5 серпня, а до Москви прибула тільки 11-го...»

Говорячи про події тих днів, не можна оминути увагою ще одне дуже важливе питання: «Чи могло статися, що між собою влітку 1939 року домовилися б не Німеччина і СРСР, а, припустимо, Німеччина, Великобританія і Франція?». А чому, власне, й ні? У політиці, як відомо, немає постійних друзів і ворогів, є лише постійні інтереси. У чому полягали інтереси провідних держав світу в тому фатальному для людства році?

Німеччина категорично не мог­ла вести війну на два фронти одночасно – що сповна довели подальші події Другої світової вій­ни. Гітлеру життєво необхідно було убезпечити для себе – хай і на якийсь короткий час – або Захід, або Схід. Загалом біснуватого фюрера цілком влаштовував будь-який варіант – особливо, якщо врахувати те, що обдурити згодом він мав намір і тих, й інших, встановивши світове панування.

У Великобританії та Франції навіть найгарячіші прихильники «політики умиротворення» щодо нацистів починали розуміти, ЧИМ ця політика зрештою обернеться для Європи. Спробувавши вигодувати в особі Третього рейху ланцюгового пса, якого згодом можна буде нацькувати на Радянський Союз, вони отримали абсолютно некерованого й смертельно небезпечного для них же монстра. Ситуація сповна відповідає східній приказці: «Запустити в будинок тигра, щоб вигнати звідти вовка»... Англія та Франція почали посилено озброюватися. У Франції набрав чинності закон про дворічну обов’язкову військову службу. Прем’єр-міністр Великобританії лорд Чемберлен привселюдно заявив, що «в разі, коли незалежність Польщі опиниться під загрозою, уряд Англії має намір усіма засобами гарантувати цю незалежність». Та чи були з-поміж вищих ешелонів англо-французького політикуму ті, хто готовий був піти на прямий союз із гітлерівською Німеччиною заради того, щоб спрямувати її військову й геополітичну експансію на Схід? Переконаний, що так. Прямі докази цього – події Мюнхенської змови й описані вище «серйозність» і «ґрунтовність» Англії та Франції у ставленні до військово-політичних переговорів з СРСР. В історії є й інші свідчення того, що англо-німецька змова 1939-го була цілком реальною. Про це ми повідаємо в наступній публікації.

Для Радянського Союзу головною метою було уникнути війни проти всієї капіталістичної Європи одночасно. «Такого не мого би бути!» – скажете ви. Ще й як могло – варто згадати події громадянської війни, що супроводжувались інтервенцією на територію тоді ще Радянської Росії чи не всіх її сусідів. Україну, до речі, шматували і німці, і австріяки, і поляки, і румуни, і навіть французи з греками… 1939-го від тих подій не минуло ще й 20 літ. Такої війни СРСР, звісно, не пережив би. Час потрібно було вигравати будь-якою ціною. Не те, що кожен рік, – кожен місяць, тиждень були конче потрібні для переозброєння армії і флоту, нав­чання їх особового складу, введення в стрій найважливіших стратегічних об’єктів. Ішлося не про політичні симпатії чи антипатії, а про існування, виживання цілої держави й усіх народів, що її населяли.

На невблаганному годиннику історії стрілки дедалі стрімкіше наближалися до позначки «вій­на». Минало літо 1939-го…

(Далі буде.)

Олександр ІВАЩЕНКО, 

головний редактор 

«Іменем Закону»