Першовідкривач – насправді другий?

Історія людства – це ще й історія найрізноманітніших винаходів. Автори таких найдавніших ноу-хау, як колесо чи велосипед, залишаються невідомі. Що ближче до нашого часу, то більше ми знаємо імен творців тих речей, без яких уже не мислимо життя. Але буває, що в одного винаходу одразу декілька батьків. І пальма першості насправді має належати не тому, чиє ім’я відоме всьому світові.

(Продовження.

Початок у «Моментах» №8/2013 р.)

Телефон

Датою народження першого електричного телефона вважається 14 лютого 1876 року. Цього дня в американське патентне відомство надійшло одразу дві заявки на апарат для передачі звуків на відстань за допомогою електричного струму. Перша – від американського викладача школи глухонімих А. Г. Белла. Друга, що надійшла на дві години пізніше, – від американського фізика І. Грея.

Белл патентував майже готовий пристрій, а от Грей подав лише попереднє повідомлення про намір винайти пристрій із зазначенням пропонованого принципу його дії. Тож, власне, саме через цю обставину А. Белла вважають «батьком телефону». Та було б несправедливо приписувати лаври першовинахідника саме йому, адже Белловому винаходу передували роботи багатьох науковців.

Прообраз телефонного апарата, так званого бурчального дроту, 1837 року створив американський науковець Ч. Пейдж. Він виявив явище, назване гальванічною музикою: переривчастий струм, що протікає обмоткою електромагніту й породжує звуки певного тону.

Окрім того, заслуговує на увагу й історія життя лікаря-аматора Антоніо Меуччі. Він емігрував на Кубу з Італії й заробляв тим, що намагався лікувати різні хвороби за допомогою електроструму. Електрика тоді тільки входила в моду, їй приписували чудодійну силу й «лікар» Меуччі користувався цим для того, щоб залучити довірливих пацієнтів. До одного з них, що скаржився на зубний біль, Меуччі підімкнув електрод із проводом, а в сусідній кімнаті, під’єднуюючи акумулятор, сам випадково схопився за оголений дріт і почув (а точніше відчув) крик, що виходить із нього. Це волав бідолаха-пацієнт, що дістав розряд струму прямо в зуб.

Кар’єра лікаря в Антоніо Меуччі в Гавані не вдалася, і 1856 року він з дружиною переїхав до США. Там чоловік відкрив фабрику з виробництва свічок і продовжив досліди з електрикою вдома. За деякими джерелами, він обладнав у будинку телефонну лінію, яка з’єднувала його лабораторію на другому поверсі й кімнату дружини на першому. Проте жодного достовірного опису винайдених ним апаратів не знайдено. Є лише малюнок художника Несторо Корраді, одного з друзів Меуччі.

1860 року вчитель фізики школи Фрідрихсдорфа (Німеччина) Філіп Рейс (1834–1874 рр.) у старому шкільному сараї з підручних засобів (корок від барильця, в’язальні спиці, стара розбита скрипка, моток ізольованого дроту та гальванічний елемент) створив апарат для демонстрації принципу дії вуха. Він складався з передавача, гальванічної батареї, з’єднувального дроту й приймача. Цей пристрій, який він назвав «телефоном», винахідник продемонстрував 26 жовтня 1861 р. перед членами Фізичного товариства Франкфурта. Та той передавав лише окремі звуки зі спотвореним тембром, тож успіху не мав. У пресі з’явилося кілька напівіронічних-напівсерйозних статей, присвячених телефону, а німецький журнал «Гартенлаубе» подав 1863 року його опис як іграшки. Механік із Німеччини виготовив у різному оформленні до двох десятків телефонів Рейса. Кілька з них навіть продав. Один екземпляр опинився в шотландському університеті в Единбурзі, в якому тоді навчався американець англійського походження Александр Грехем Белл.

Лампочка

Хто ж насправді винайшов лампочку? У багатьох джерелах можна знайти таку інформацію: це зробив геній-винахідник Томас Едісон. Але чи так це? Ні, не так. Це зробив німецький винахідник Генріх Гебель.

Генріх Гебель народився в містечку Шпрінге під Ганновером. 1848-го тридцятирічний Гебель емігрував із родиною в США та відкрив у Нью-Йорку магазин годинників. Щоб привернути увагу покупців, він встановив на даху цинково-вугільну батарею й отримав такі яскраві світлові дуги, що сусіди викликали пожежників. Після кількох виїздів вогнеборців суд заборонив Гебелю користуватися дуговою лампою на даху. Напевно, саме це стало причиною того, чому він почав займатися лампою розжарювання. Годинникова майстерня Гебеля перетворилася на лабораторію, в якій він розробляв таку лампу.

Вирішальним кроком у роботі стало використання обвугленої бамбукової нитки як нитки розжарювання. 1854 року Генріху вдалося довести до світіння вміщену у вакуум вугільну нитку завтовшки 0,2 міліметра. Вона світилася значно довше, ніж металеві нитки. Для економії Гебель замість скляної колби спочатку використовував флакони з-під одеколону, а згодом – скляні трубки. Вакуум у скляній колбі він створював шляхом заповнення та виливання ртуті, тобто за допомогою методу, що застосовували для виготовлення барометрів. Джерелом струму слугувала батарея Алессандро Вольти.

Гебель спробував продати ідею Едісону, але той не побачив практичної користі від цього винаходу й відмовився. Невдовзі Гебель помер, а Едісон за копійки придбав патент на цей винахід у його злиденної вдови. Утім, на цьому Едісон не зупинився й придбав ще й патент на лампочку, винайдену Джозефом Суоном.

Лампа розжарювання Гебеля не знайшла тоді належної уваги. Для її промислового виготовлення й широкого використання ще не було важливих передумов. Створення глибокого вакууму стало можливим лише після появи ртутного насоса Шпренгеля 1865 року. Безперервне виробництво енергії стало можливим після розробки Сіменсом динамо-машини.

Згодом суд таки підтвердив, що лампа розжарювання Гебеля з вугільною ниткою «справді є підхожим для використання джерелом світла, і що Гебель використовував та прилюдно показував відповідну для практичного застосування лампу розжарювання ще за кілька десятиліть до Едісона».

Американський патент Едісона довелося визнати недійсним до закінчення терміну дії охоронних прав.

Кіно

Офіційно вважається, що винайшли кіно й запатентували свій кінопроектор 13 лютого 1895 року французи – брати Луї-Жан і Огюст Люм’єри. У грудні 1895-го брати Люм’єри здивували світ сенсаційним сеансом на паризькому бульварі Капуцинок. Уже 1896 року перші «сінемасалони» відкрили в Петербурзі, Москві, Києві та Харкові. Тоді ж запрацював перший ілюзіон в Одесі. У дерев’яному павільйоні Олександрівського парку представник братів Люм’єрів продемонстрував містянам кінофільм.

Та от що примітно: для жителів Південної Пальміри «сінематограф» міг би стати не західною дивиною, а суто одеським винаходом, адже за кілька років до Люм’єрів кінопроектор винайшов талановитий селянин, колишній кріпак із Харківщини Йосип Тимченко. Після закінчення церковно-приходської школи 14-літнього Йосипа тато відвіз у науку до Олександра Едельберга в механічні майстерні Харківського університету. Там хлопчина пропрацював сім років і заслужив репутацію справжнього майстра точної механіки.

А потім Йосип-слобожанин став одеситом: працював у Товаристві пароплавства та торгівлі, згодом очолив майстерню Одеського університету. Власним коштом збудував майстерню в приміщенні на Преображенській, 24, де жив із сім’єю. Він – автор автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких не раз були відзначені золотими та срібними медалями на світових виставках, брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга.

Влітку 1893-го, за два роки до відкриття братів Люм’єрів, разом із фізиком М. Любимовим Тимченко розробив скачковий механізм «слимак», який був використаний для удосконалення стробоскопа. У листопаді цього ж року в одеському готелі «Франція» (на розі вул. Дерибасівської та Колодязного провулка) відбулася публічна демонстрація фільмів, знятих «кінескопом» на Одеському іподромі: «Вершник» і «Метальник списа».

9 січня 1894 року на IX з’їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії в Москві Й. Тимченко за допомогою свого апарата демонстрував зображення на екрані. Учасники з’їзду схвально сприйняли винахід і щиро подякували Тимченку, але ніхто не подумав апарат запатентувати. «Кінескоп» Й. Тимченка досі зберігається в запасниках Політехнічного музею в Москві. Йосип Андрійович був настільки захопленим своїми справами в майстерні Одеського університету, що мало звертав уваги на цей «другорядний» винахід. Він розробляв устаткування для лабораторій, обсерваторії університету, сконструював автоматичну телефонну станцію, хірургічні інструменти для операцій на очах тощо.

40 років роботи в університеті – і злидні наприкінці життя. Колишній кріпак звертається до радянського уряду з проханням повернути йому власний дім і майстерню, та робітничо-селянська влада відмовляє «буржуєві». Отак і помер видатний винахідник у повному безгрошів’ї.

Підготував Анатолій ХЛІВНИЙ,

«Моменти»

друкувати