Партизани-чекісти: подвиг і трагедія
Під час Київської оборонної операції літа–осені 1941 р. радянське командування відводило особливу роль партизанським формуванням, які, за задумом, повинні були дезорганізовувати ворожі тили. Відповідно до вказівок командування Південно-Західного фронту, у другій половині липня 1941-го Народний комісаріат внутрішніх справ Української РСР розпочав створення трьох партизанських полків. Однією з цих частин був 1-й партизанський полк НКВС, який очолив капітан Омелян Карпович Чехов.
Бойова біографія завдовжки з місяць
Бойова діяльність 1-го полку, що тривала один місяць, обмежилася кількома відносно вдалими боями й диверсіями, а завершилася – відчайдушними спробами розрізнених залишків підрозділів та окремих бійців повернутися з-за лінії фронту. Спробуймо з’ясувати деталі цієї героїчної епопеї, використовуючи джерельний пласт, акумульований у фондозбірні Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років», та науковий доробок радянських й українських істориків…
25 червня 1941 р. при НКВС УРСР була створена оперативна група для боротьби з парашутними десантами й диверсантами ворога, на яку покладалися й завдання організації партизанських загонів. На початку липня 1941-го, після прориву механізованих частин вермахту на київському напрямі, розпочалася прискорена робота з організації партизанського руху на окупованих територіях. Керівництво українського НКВС терміново заходилося формувати з працівників органів держбезпеки, міліції, пожежної охорони та представників київського партійного активу партизанські полки й загони та диверсійні групи, що мали діяти у ворожому тилу на київському та уманському напрямах.
Формування 1-го партизанського полку тривало впродовж 18–24 липня 1941 р. У складі частини було 10 батальйонів, кожен із яких нараховував 100 бійців і командирів (лише в складі 4-го батальйону перебувало 96 осіб). На озброєнні частини були ручні кулемети, гвинтівки, гранати та пляшки із запалювальною сумішшю.
Упродовж 3-5 днів бійці вивчали тактику партизанської війни, вогневу підготовку (зокрема ознайомлювалися з озброєнням ворога), орієнтування на місцевості, основи топографії та підривної справи. Унаслідок такого «насиченого» навчання, у перші ж дні перебування за лінією фронту стало зрозуміло, що частина особового складу за «своїми фізичними та моральними якостями виявилася непридатною до партизанського життя…».
25 липня 1941 р. полк був зібраний на стадіоні «Динамо», де особовому складу зачитали підписаний напередодні наказ № 0202, в якому вказувалися маршрути: полк, поділений на дві нерівні групи, повинен був залізницею дістатися Тетерева та Коростеня й перейти лінію фронту. За задумом командування Південно-Західного фронту, батальйони мали діяти у ворожому тилу на глибині 100-200 км, у чотирикутнику Новоград-Волинський – Старокостянтинів – Калинівка – Коростишів (на півдні такі завдання покладалися на 2-й партизанський полк НКВС, формування 3-го полку так і не було завершене. – Авт.). Кожен батальйон мав діяти окремо із загальним підпорядкуванням полковому штабові.
Відповідно до наказу, партизанські підрозділи повинні були розосередитися так: 1-й батальйон (командир Канський) – район Коростишева, Туровця (Житомирщина); 2-й батальйон (капітан Кулик) – район Котлярки, Попільні, Андрушківа (Житомирщина); 3-й батальйон (капітан Костін) – район Великих Мошківців, Червоного, Красівки (Житомирщина); 4-й батальйон (капітан Антипов) – район Великого Степу, Калинівки, Чернятина (Вінниччина); 5-й батальйон (старший лейтенант Акименко) – район Іванополя (Янушполя), Великої П’ятигірки, Ступника (Житомирщина та Вінниччина); 6-й батальйон (лейтенант Родін) – район Війтівців, Хмільника, Кожухова (Вінниччина); 7-й батальйон (капітан Шпак) – район Раштівки, Решнівки, Старокостянтинова (Хмельниччина); 8-й батальйон (молодший лейтенант Ківа) – район Ліпного, Любара, Пединки (Житомирщина); 9-й батальйон (старший лейтенант Гребяніков) – район Ясногорода, Цвітянки, Довбиша (Житомирщина); 10-й батальйон (Мостовий) – район Гульська, Городища, Старої Гути (Житомирщина). Місцем дислокації полкового командного пункту обрали район Демчина, Старого Солотвина (Бердичівський район Житомирщини), згодом його перенесли північніше, у район за 15-20 км на південний схід від Житомира.
На партизанських стежках: криваве випробування
Поява в житомирських лісах партизанів-чекістів змусила німецьке командування зосередити тут значні сили поліції та військ, знятих із фронту. Зокрема, у Городниці (Новоград-Волинський район Житомирщини), Ємільчиному та інших містах регіону саме для ліквідації партизанів розквартирували по одному мотопіхотному полку.
Від початку партизанського життя полку під управлінням штабу перебували 3-й, 6-й, 8-й, 9-й, 10-й батальйони. Особовий склад 7-го батальйону виконував роль зв’язкових з іншими бойовими одиницями; 2-й, 4-й та 5-й – відкликано до Києва.
Просуваючись теренами Житомирщини, підрозділи полку вступали в сутички з ворогом. Приміром, 3 серпня 1943 р. партизани знищили німецьку заставу із 40 вояків.
1-й батальйон, виконуючи завдання штабу, 6 серпня 1941-го дістався села Осівці (Брусилівський район, Житомирщина) і на його околиці розташувався на відпочинок. Невдовзі партизанів оточили карателі. У бою підрозділ був розбитий. За словами партизана Левковця, що зумів повернутись у Київ, зі 100 бійців живими залишилися тільки двоє: він і партизан Крицький, німці втратили 20 солдатів убитими та пораненими. Уцілілий боєць так пояснив причини розгрому: «Невигідне в тактичному сенсі розміщення на відпочинок, брак належної розвідки, погана організація охорони, а також можлива зрада двох партизанів, які напередодні бою дезертирували з батальйону…».
2-й, 4-й та 5-й батальйони після переходу лінії фронту рухались однією колоною, що призвело до мінометно-кулеметного обстрілу та подальшого оточення ворогом. 2-й батальйон зумів перегрупуватися та вийти з оточення без втрат, із найменшими втратами вислизнули й бійці 5-го батальйону. Найбільше постраждав 4-й батальйон: із 96 бійців особового складу до Києва змогли повернутися лише 32.
Командир 4-го батальйону капітан Антипов у рапорті заступнику народного комісара внутрішніх справ УРСР полковнику Т. А. Строкачу, уточнив втрати підрозділу: на 5 серпня 1941-го до Києва дійсно повернулися тільки 32 бійці, інші були в розпорядженні військових частин 5-ї армії Південно-Західного фронту. Після повернення з-за лінії фронту батальйон брав участь в оборонних боях у складі 5-ї армії й мав невдовзі повернутися до міста…
З перших днів діяльності батальйонів партизанського полку були такі хиби: розгубленість, слабке орієнтування на місцевості, низька кваліфікація командирів, які діяли недостатньо активно та неефективно. Наприклад, 10-й батальйон, зумівши вийти з оточення, не намагався відірватися від ворога й заплутати сліди, а швидким маршем рушив до командного пункту полку, наражаючи його на небезпеку.
За період діяльності (25 липня – 20 серпня 1941 р.) полк, згідно з повідомленням його командування, знищив понад 250 офіцерів та солдатів ворога, а також близько 100 шпигунів, диверсантів, дезертирів, представників окупаційної влади, захопив у полон і передав частинам Червоної Армії 16 ворожих вояків. У звіті «Про склад та бойову діяльність» 1-го партизанського полку НКВС ідеться й про чималу кількість поранених ворогів, яких нібито не змогли порахувати через швидкий відступ.
Наприкінці серпня 1941 р. стало зрозуміло, що кампанія зі створення «чекістських» партизанських формувань зазнала краху. Першим про це обмовився командир полку Чехов у згаданому вище звіті, вказавши на головні постулати «малої війни»: «Дії партизанських формувань у тилу противника неможливі через погане знання місцевості, місць укріплень, труднощів в організації харчування, відсутності належного зв’язку з населенням і майже неможливого забезпечення централізованого керівництва штабу діями всіх підрозділів, розкиданих на великій території»…
Примітний аспект історії 1-го партизанського полку НКВС – стосунки з місцевими жителями та налагодження зв’язків із підпільниками й партизанськими загонами. Населення, у якого ще не загоїлися рани від репресій 1930-х, не поспішало допомагати представникам Радянської влади. Позначалося й те, що окупанти на початковому етапі війни «загравали» з місцевим населенням – тож найбільше, на що могли сподіватися партизани-чекісти – своєрідний нейтралітет, однак найчастіше вони відчували протидію…
За період перебування у ворожому тилу розвідники полку організували 73 місця для явок та підготували 50 осіб (здебільшого з колишнього сільського партійного активу) для диверсійної та підпільної роботи. У своїх донесеннях полковнику Т. А. Строкачу капітан О. К. Чехов вказував на вкрай низький розвиток партизанського руху на території західної та північної Житомирщини: «Місцеві партизанські загони організаційно слабкі, створюються в основному стихійно, через те, що представники місцевих органів влади евакуювалися задовго до приходу противника… Зв’язок із місцевими партизанськими загонами та їхніми штабами встановлений. Розробляються напрями їхньої діяльності. Залучалися до спільних операцій…».
Фінал. Вихід з оточення
Зрештою, фактори незнайомої місцевості, відсутність підтримки місцевого населення, незадовільний стан справ із продовольчими базами, неналежне медичне забезпечення змусили НКВС УРСР шукати шляхи вдосконалення організації збройної боротьби в тилу ворога, що й призвело до рішення: «Батальйони слід розділити в районах їхньої діяльності на дрібні групи (7-8 бійців) й органічно їх поєднати з місцевими партизанськими загонами та групами». Управління місцевими партизанськими загонами та підпільними групами повинно було перейти до командирів батальйонів, а штаб полку тільки забезпечував би зв’язок між підрозділами та налагоджував агентурну мережу в регіоні. Усе це потрібно було зробити не пізніше ніж 15-20 вересня 1941 р., попередньо вивівши всі батальйони з тилу ворога…
На початку осені 1941-го 1-й партизанський полк фактично припинив своє існування та був розформований. Партизани опинилися в оточенні, зазнали великих втрат... Трагічно склалась і доля командира полку – капітан Чехов загинув смертю хоробрих у бою під Олевськом…
Бійці «чекістських» партизанських підрозділів, не очікуючи директив «зверху» та налагодження постачання, намагалися врятуватися самотужки, залежно від ситуації… Наприклад, після розгрому 10-го батальйону його вцілілі бійці самостійно вирішували проблему переходу лінії фронту: «Я, червоноармієць Бакитько й Наумов із 10-го батальйону пішли 18 серпня 1941 року. Штаб батальйону тоді мав перебувати в с. Середня Рудня… (Овруцький район Житомирщини. – Авт.)». Бійцям вдалося дістатися своїх на початку жовтня 1941 року…
Трагедія партизанських формувань НКВС полягала не так у масовому дезертирстві та непоодиноких випадках зради, як у труднощах, що на них очікували у ворожому тилу. Зважаючи на викладені вище проблеми партизанських формувань НКВС, варто зазначити, що, можливо, саме невдачі партизанів липня–вересня 1941 р. стали основою їхніх майбутніх успіхів. Адже саме учасники оборони Києва згодом стали фундаторами руху Опору на території Північно-Східної України, яка стала колискою радянського партизанського руху України.
Олександр БІЛОУС,
старший науковий співробітник
Меморіального комплексу
«Національний музей історії
Великої Вітчизняної війни
1941–1945 років».
Документи та знімки з фондів Меморіального комплексу
Коментарi
-
Eleanorwalsh
15/09/2015 21:49
Pour moi que c'est le meilleur moyen d'acheter le même achat en ligne. J'ai toujours en ligne.
-
Eleanorwalsh
15/09/2015 21:33
J'ai toujours [url=http://curemed-rx.com/clomid.html]acheter clomid[/url] en ligne. Pour moi, il s'agit de la meilleure façon.
-
Alex Bronski
20/03/2015 23:47
achat lasix en france en ligne pharmacie moins cher.
-
Infinity
24/03/2014 1:42
-
Isabella
22/03/2014 19:05