Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
10/09/2013 20:39

Харків визволено!

Наприкінці серпня – на початку вересня 1943 р. радянські війська продовжували вести визвольні бої на Лівобережній Україні. Долаючи запеклий опір ворога, частини Червоної Армії просувалися теренами Донеччини, Луганщини, Полтавщини, Сумщини, Харківщини та Чернігівщини…

На охтирському напрямі тривали запеклі бої, які були частиною кінцевого етапу Курської битви та початком розвитку наступу військ Воронезького фронту на миргородському напрямі, що передував масовому вигнанню нацистських загарбників з української землі. Гітлерівське командування надавало великого значення обороні Охтирки, оскільки це місто після втрати Богодухова залишалося єдиним опорним пунктом, звідки ворог міг надати допомогу харківському угрупованню вермахту…

Саме на охтирському напрямі діяв 264-й мінометний полк 4-го гвардійського танкового корпусу 27-ї армії Воронезького фронту. У середині серпня 1943-го ця частина потрапила в оточення, з якого проривалася до 22 серпня. У донесенні про втрати рядового та сержантського складу від 13 вересня 1943 р. командування згаданого полку повідомило, що 275 бійців частини «22.08.1943 р. зникли безвісти під час виходу з оточення в районі населених пунктів: Котельва (Полтавська область), Котелевка (Харківська область), Колонтаїв (Харківська область)…». До документа додавався іменний список на 14 листках. Зважаючи на те, що за штатом у цьому полку було близько сорока 120-мм мінометів, 135 автомашин, а чисельність особового складу сягала 600 чоловік (зазвичай, підрозділи були недоукомплектовані), з оточення вийшла лише половина бійців полку. Доля інших «оточенців» нині залишається невідомою. Обставини загибелі та подальша доля воїнів, що залишилися живими, вимагають детальнішого аналізу та дослідження.

Під номером 266 у списку зниклих безвісти бійців 264-го мінометного полку – водій червоноармієць Федір Федорович Немальцев. Його рідні 2011 р. звернулися до науковців Меморіального комплексу з проханням установити місце його загибелі та поховання. Відтак фахівці провели копітку пошукову роботу, завдяки якій з’ясували обставини загибелі Федора Федоровича та окреслили територію, де він міг бути похованим (Краснокутський район Харківської області). Вказати точніше місцерозташування його могили виявилося неможливим, оскільки прізвища більшості похованих солдатів досі невідомі. З 1 009 загиблих вої­нів, похованих у селі Колонтаєві, і 665 – похованих у селі Котелевці, відомі імена, відповідно, лише 268 та 197 осіб…

 

Федір Немальцев народився 1909-го в багатодітній сільській родині в селі Дурнікіному (нині – Романівського району Саратовської області). Навчався в сільській школі. Одружився з дівчиною з сусіднього села – Євдокією Андріївною Гладковою. У 1920-х Немальцевих розкуркулили й депортували в далеку Киргизію на сірчаний рудник. На час виселення в родині було троє доньок. Улітку 1942 р., коли на фронт почали призивати і «спецпоселенців», Федір Немальцев був мобілізований до лав РСЧА. За чотири місяці в нього народився довго­очікуваний син, якого Федору Федоровичу так і не судилося побачити…

Бойове хрещення червоноармієць Немальцев пройшов під Курськом. У своєму, можливо, останньому листі додому, датованому 21 липня 1943 р., він писав: «Нічого, кохана, невдовзі настане крах Гітлеру, треба розгромити його найближчим часом. Уже ворог під натиском наших військ біжить на Захід у паніці, він захлинеться своєю кров’ю…».

О 8-й годині ранку 25 серпня війська радянської 27-ї армії, переслідуючи ворога, визволили Ох­тирку. До кінця серпня був очищений від окупантів й увесь Охтирський район, який рясно политий кров’ю визволителів…

 

2 вересня 1943 р. війська Воронезького фронту підійшли до Сум і одночасним ударом з трьох сторін визволили цей обласний центр.

Водночас війська Степового фронту розвивали наступ на Харків. Це місто мало особливе значення в планах ворога, адже Гітлер вважав його «східними воротами України» і вимагав від німецьких генералів будь-якою ціною утримувати Харків – великий транспортний вузол на шляхах із Москви до Донбасу, Криму, Кавказу та важливий промисловий центр.

Радянським військам потрібно було подолати дуже міцну оборону, що складалася з двох смуг загалом завширшки близько 18 км. В’їзд у місто й вулиці на околицях були заміновані та перекриті барикадами, внутрішні квартали міста підготовлені до оборони – створено систему протитанкового вогню.

Але 22 серпня фашисти розпочали відхід із Харкова. Щоб не дати ворогові можливості вийти з-під удару, ввечері того ж дня командувач військ Степового фронту генерал І. С. Конєв наказав штурмувати місто. Штурм розпочався о 10-й годині вечора. Упродовж ночі в Харкові тривали вуличні бої. Радянські воїни вміло обходили опорні пункти німців, завдавали удари по їхнім гарнізонам із тилу…

Уранці 23 серпня 1943 р. із заходу в місто ввірвалися з’єднання 53-ї армії – 89-а гвардійська стрілецька Бєлгородська дивізія генерала М. П. Серюгіна (в експозиції Меморіалу експонується фото генерала) та 107-а стрілецька дивізія полковника П. М. Божка. Так само, як і взимку 16 лютого 1943 р., серце Харкова – площу Ф. Е. Дзержинського (нині – майдан Свободи) – визволили воїни 183-ї стрілецької дивізії полковника Л. Д. Василевського (щоправда, у лютому вони входили на площу від Олексіївки, а в серпні – від Сумської вулиці). З півночі й північного сходу ворога тіснили з’єднання 69-ї армії та 7-ї гвардійської армії. Гвардійці генерала Серюгіна прорвалися Колочківською вулицею в центральну частину міста, підняли на будівлі Держпрому червоний прапор. На світлині, що експонується в одному із залів музею, зафіксовано момент, коли заступник начальника політвідділу 89-ї стрілецької дивізії майор В. А. Мурадян установлює цей переможний стяг…

 

Опівдні 23 серпня 1943 р., на 792-й день війни, війська Степового фронту за підтримкою Воронезького і Пів­ден­но-Західного фронтів повністю визволили Харків. Ця подія мала особливе значення, адже поперед­ні дві спроби визволити першу столицю Української РСР були невдалими. Залишки ворожого угруповання, що обороняло місто, відступили в напрямку Мерефи. Червоний прапор над Харковом став вінцем гігантської битви на Курській дузі.

За успішні бойові дії одразу десятьом дивізіям – 15-й, 28-й, 89-й і 93-й гвардійським стрілецьким, 252-й, 84-й, 299-й, 116-й, 375-й, 183-й стрілецьким – присвоїли почесне найменування «Харківських».

У спеціальному випуску «Здрастуй, Харків!» газети «Радянська Україна» за 26 серпня 1943 р., що представлена в голов­ній експозиції Меморіалу, у статті «Друже-харків’янине!» читаємо зворушливі слова: «Україна визволяється. Глянь, друже мій, у морок ночі, крізь дим бою: ось він виринув із імли, твій, визволений з ярма окупації, Харків… Зараз він зранений, пошматований, але живий, <…> і його серце б’ється радістю перемоги, радістю воскресіння…».

 

Харків дуже постраждав від окупантів. Нацисти спалили та висадили в повітря сотні будинків. У місті, де до війни було 840 тис. жителів, у серпні 1943 р. залишилося лише 190 тис. осіб. Гітлерівці знищили в концтаборах понад 60 тис. місцевого населення, більш як 150 тис. вивезли на примусові роботи до Німеччини.

Радянські війська продовжували наступальні дії. 29 серпня 5-а гвардійська танкова армія і 53-я армія визволили місто Люботин, відкривши шлях до Полтави й далі до Дніпра. 5 вересня визволено й Мерефу.

У Донбасі, у районах південніше Ізюма й на південний захід від Ворошиловграда, радянські бійці продовжували вести успішні наступальні бої і теж визволили кілька населених пунктів.

 

Успішний наступ радянських фронтів примусив німців до відступу по всій Лівобережній Україні. Наприкінці серпня – на початку вересня 1943 р. війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів розпочали битву за Дніпро. Сподіваючись стримати просування Червоної Армії, гітлерівці почали відходити до оборонних смуг «Пантера» і «Вотан», що утворювали гітлерівський «Східний вал»…

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті