...А горішок дедалі міцнішає

Щиро кажучи, не варто було й сподіватися на щось хороше від чергового продовження саги про безстрашного копа Джона Макклейна («Міцний горішок: гарний день, щоб померти»). На мою думку, сюжетні «ляпи», натяжки, відверта халтура й паразитування на бренді, створеному двома першими дійсно чудовими фільмами, почалися вже з третього сиквела. А тут – п’ятий! До перегляду мене спонукало винятково те, що, за заявленим сюжетом, дія бойовика відбувається не в США, а на пострадянському просторі, до того ж не лише в Росії, а й в Україні. Тож дуже кортіло дізнатися: чи позбулися голлівудські кінематографісти уявлень про те, що вулицями Москви та інших міст наших країн (між якими вони ніколи не бачили різниці) бродять перевальцем серед білого дня ведмеді в шапках-вушанках, які є працівниками КДБ, стискаючи в одній лапі пляшку горілки, а в іншій – незмінну балалайку?

Як з’ясувалося – усе не так погано... У тому сенсі, що – значно гірше. Як на мене, згаданий фільм – не що інше, як смачний плювок в обличчя обом нашим країнам і, насамперед, їхнім правоохоронним органам. Не вірите? Що ж, спробую обґрунтувати.

Залишу на совісті творців картини численні нісенітниці й безглуздості, пов’язані із застосуванням і тактико-технічними характеристиками зброї та автомобілів. Зрештою, усі вже давно звикли до того, що в голлівудських «шедеврах» хороші хлопці ніколи не промахуються, а погані – ніколи не влучають у ціль. При цьому головні негідники, загнавши героїв в абсолютно глухий кут, замість того, щоб просто пустити їм кулю в голову (як воно, на жаль, зазвичай і трапляється у житті), впадають у довгі й нудні просторікування з елементами слинявого психоаналізу – не інакше, як саме для того, щоб за цей час позитивні герої встигли зняти пута й дістатися до захованої в правій шкарпетці суперзброї...

Годі вже й казати про хрестоматійні бездонні магазини, у яких ніколи не закінчуються патрони, у будь-якому виді зброї, автомобілі, що падають із немислимої висоти й продовжують нестися, немов нічого й не трапилося (хоча насправді вони потребували б ремонту вже за тиждень їзди нашими дорогами)... До речі, щодо останнього: складається враження, що творці згаданого фільму вирішили прорекламувати, та ще й за наші гроші (платить український кіноглядач), продукцію одного з німецьких автомобільних концернів. Проте залишимо розмову стосовно зброї та машин. Перейдемо, власне, до суті.

Поліції в Росії взагалі, а в Москві тим паче НЕМАЄ! Немає в природі, як і інших спецслужб та «силових структур». Адже як ще пояснити той факт, що в самісінькому її центрі годинами тривають абсолютно божевільні перегони на автотрасах, що супроводжуються масовими аваріями, перестрілками, які перетворюються на справжній бій із застосуванням легкої бронетехніки та навіть бойового вертольота, – і при цьому жоден представник правоохоронних органів навіть не намагається в це грандіозне побоїще втрутитися! На тлі всього цього сцена, коли головні герої побіжно виявляють поблизу першого-ліпшого нічного клубу машину з повним багажником найрізноманітніших «стволів» та вибухівки (у клуб із ними, мовляв, не пускають, тож відвідувачі й залишають їх просто в машині!), здається зовсім безневинним жартом...

На думку творців фільму, нинішня Москва – кримінальний заповідник, який випереджає навіть Сомалі або Грозний у ті часи, коли кожен міг не те що возити «Калашникова» в машині, а носити його просто за спиною, вийшовши по хліб. Не кращі справи, на думку тих же «знавців», і в Україні. Там, якщо вірити авторам «Горішка…», одразу чи то самоліквідувались, чи то просто зникли не тільки міліція, а й прикордонна охорона, СБУ і знову ж таки решта спецслужб. Як не крути, але інакше Макклейнам – старшому і молодшому – аж ніяк не вдалося б перетнути на зовсім, погодьтеся, непримітному яскраво-червоному «Майбаху» (без документів) державні кордони й чималі простори суміжних країн, щоб дістатися до Чорнобиля. Але ж дісталися! Ну, на те вони й «горішки»...

Стосовно Чорнобиля – це взагалі основна тема. Що там хвацькі штатівські батько-коп і син-ЦРУшник із жалюгідною парою-трійкою автоматів і десятком-другим гранат! Це все дитячі витівки порівняно з тією кількістю озброєних головорізів і серйозної військової техніки, яку примудрилися абсолютно безперешкодно доставити в «зону» «погані хлопці». Та ще й вертоліт – куди ж без нього... Таке відчуття, що хтось з авторів стрічки має до радянських бойових «вертушок» і сцен із ними прямо-таки хворобливу пристрасть. Психологічна травма: напевно, у дитинстві ними часто лякали маленького «янкі»...

Уся згадана вище гоп-компанія чинить у самісінькому центрі зони відчуження що заманеться – їздить, трощить і ламає все довкола, а також з насолодою знищує один одного чим тільки можна. У глядача просто не може скластися іншого враження, окрім того, що в Чорнобилі – повний хаос і його ніхто й ні від кого не охороняє. Чудово, чи не так?

Ось тут, власне, ніяк не можна не сказати кілька «теплих» слів про головну сюжетну інтригу «кіношедевру». Бо саме в ній і криється відповідь на цілком слушне запитання: «З якого дива принесло всіх героїв і антигероїв «Горішка…» до негостинного укриття зруйнованого реактора?». А все, виявляється, не те що просто, а дуже просто. Юрій Комаров, переслідуваний олігарх, в організацію втечі якого з похмурої темниці й «вляпався» Макклейн-молодший, має якийсь «вбивчий компромат» на кандидата в міністри оборони Росії Чигоріна. І компромат цей сховано не деінде, а в Прип’яті! Але й це – тільки зрима частина айсберга. Насправді Комаров і Чигорін – колишні друзі. І колись вони займалися – увага! – організацією розкрадань урану з Чорнобильської АЕС. Що, зрештою, і спричинило КАТАСТРОФУ НА АЕС! Нині ж у надтаємному сховищі в надрах Прип’яті зберігається стільки накраденого урану військового призначення, що вистачить задовольнити найсміливіші потреби всіх до єдиного терористів на земній кулі... Ні, щира правда, я не жартую – саме так усе й подано в стрічці!

До того ж відповіді на вкрай, погодьтеся, хвилюючі запитання: звідки взявся на Чорнобильській АЕС уран військового призначення, та ще й у придатному для викрадення стані? як його розкрадання могло спричинити пожежу і вибух на реакторі? і найголовніше – як так сталося, що згаданий склад наднебезпечних ядерних матеріалів за понад два десятиліття не виявили ні влада СРСР, ні влада незалежної України, ні, зрештою, безліч найавторитетніших міжнародних комісій, що обстежили «зону» буквально вздовж і впоперек?, – знають, напевно, тільки ті, хто щедро постачав авторів ідеї «Горішка…» якимись речовинами, що доволі погано вплинули на їхній психічний стан. Адже ніяк інакше, окрім як «лихоманкова маячня хворої свідомості», назвати коротко переказаний вище сюжет у мене язик не повертається.

До речі, Комаров і Чигорін мають у фільмі вигляд кремезних чоловіків, яким під п’ятдесят. Тож абсолютно не зрозуміло – невже вони, на початку 1980-х чи не двадцятирічні хлопці, були здатні вершити справи такого масштабу, як викрадення урану з атомної електростанції?

Про те, наскільки сценарист і режисер стрічки знаються на ядерній темі, свідчить така деталь сюжету: «таємний склад», в якому зберігають запаси урану військового призначення, весь просочений «смертоносною радіацією». Воно й не дивно – адже за фільмом цей уран зберігається... у звичайних дерев’яних ящиках, немов патрони до «калаша». За такого способу зберігання шалений фон був би не те що у Прип’яті, а й у Києві... Але герої картини знаходять вихід: приміщення обробляють «спеціальним розчином» – і радіація випаровується, наче за помахом чарівної палички! Що це означає? А те, що хтось із творців стрічки чи то чув краєм вуха про такий процес, як дезактивація, чи то бачив його десь (найімовірніше, у кінохроніці) краєм ока. Однак, не обтяжені ані інтелектом, ані знаннями з предмету «генії Голлівуду» так і не зрозуміли, що дезактивація здатна принести практичну користь лише в разі усунення джерела випромінювання (наприклад, радіоактивного пилу). Тож «знищення» власне радіації належить до розряду фантастичних ідей. Коментарі зайві...

Звісно, над усім цим можна було б просто посміятися, цілковито підтримавши думку кінокритика, чийого імені я, на жаль, не пам’ятаю, що рівень сценарного матеріалу голлівудських картин плавно скочується від екранізації коміксів та комп’ютерних «стрілялок» до екранізації етикеток із пивних пляшок... Безумовно, можна було б. Якби не одне вельми навіть бридке «але»... Такими «шедеврами» у свідомість світового обивателя ненав’язливо закладають дуже небезпечні стереотипи й ідеї. «Витік ядерних матеріалів? Потрапляння в руки терористичних організацій компонентів для створення ядерних пристроїв? А чого тут гадати – он у цьому, як його.., Чорнобилі уран трохи не під ногами валяється! Сам бачив, чесне слово, у кіно показували!».

Можна скільки завгодно говорити про те, що нісенітниця – вона і є нісенітниця, і ціна їй – ламаний гріш. Однак касові збори цієї нісенітниці по всьому світу сягнули понад 300 млн доларів. Уявляєте, скільки людей побачило створену горе-кінематографістами картину «свавілля в Чорнобилі»? А це, знаєте, уже серйозний крок до формування громадської думки. Тієї самої думки, що після «правильної» обробки з тупою байдужістю споглядає за пошуком «масових поховань жертв етнічних чисток» і «запасів хімічної зброї», захованої, за доволі дивним збігом, у країні з колосальними запасами нафти. А потім так само байдуже дивиться на наступні за цими пошуками ракетно-бомбові удари й введення окупаційних сил – винятково для відновлення свободи й демократії, а ще – запобігання гіпотетично можливого тероризму.

А вже як таке «кіно» «сприяє» покращенню іміджу України за кордоном – годі й казати. А от цікаво: чи можна подати в міжнародні судові інстанції позов про захист честі й гідності проти творців «Горішка…»? Від особи держави Україна та представників її правоохоронних органів і всіх тих численних міністерств, відомств та інших структур, працівники яких, не шкодуючи себе, забезпечували й забезпечують безпеку й порядок у зоні відчуження Чорнобильської АЕС? Варто було б, справді ж, варто було б...

Олександр ІВАЩЕНКО,

головний редактор

«Іменем Закону»

друкувати