«За Волгою для нас землі немає!»

Два роки й три місяці – стільки тривав під час Великої Вітчизняної війни бойовий шлях від Сталінграда до Берліна військ армії, якою командував славнозвісний радянський полководець, двічі Герой Радянського Союзу Василь Іванович Чуйков. Стримавши шалений натиск гітлерівських полчищ, ця армія відстояла зруйновану вщент, але не скорену волзьку твердиню, а потім визволяла Донбас, Лівобережну та Правобережну Україну, Причорномор’я, з Волині почала нестримний ривок на захід і крізь жорстоку кривавицю увійшла в нацистське лігво – Берлін…

Василь Чуйков народився 12 лютого 1900-го в селі Срібні Пруди Тульської губернії у великій селянській родині. У його батьків Івана Іоновича та Єлизавети Федорівни було вісім синів та чотири доньки. Закінчивши чотири класи парафіяльної сільської школи, 12-річний Василь із торбиною за плечима пішов із дому заробляти на шматок хліба. У Петрограді хлопець працював у майстерні з виготовлення шпор.

1917-го Василь став юнгою загону мінерів у Кронштадті, де служив його брат Ілля, а після Жовтневої революції записався в Червону Армію. Під час навчання на 1-х Московських військово-інструкторських курсах разом з іншими курсантами був направлений на Південний фронт, де обійняв посаду помічника командира стрілецької роти. З травня 1919 року він командував стрілецьким полком, воював на Східному та Західному фронтах, дістав чотири поранення, був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, іменним годинником та Золотою зброєю.

Після закінчення громадянської війни Чуйкова направили на навчання до Військової академії імені М. В. Фрунзе. З січня 1928-го він служив військовим радником у Китаї, з вересня 1929-го – керував розвідувальним відділом штабу Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії за збройного конфлікту на Китайсько-Східній залізниці. Після закінчення академічних курсів при Академії механізації і моторизації РСЧА командував механізованою бригадою та стрілецьким корпусом. Під час кампанії 1939-го, відомої як «Визвольний похід», комкор Чуйков очолював Бобруйську армійську групу, у радянсько-фінській війні командував 9-ю армією, яка діяла в північній Карелії. У червні 1940 року йому присвоїли військове звання генерал-лейтенанта, а в грудні того ж року Чуйкова знов направили до Китаю – на посаду військового аташе при Повноважному представництві СРСР.

З початком Великої Вітчизняної війни значення таємної роботи Василя Івановича значно зросло – адже він, виконуючи функції головного військового радника при китайському головнокомандувачу Чан Кайші, усіма силами сприяв утворенню в Китаї єдиного фронту боротьби проти японських загарбників і убезпеченню далекосхідних рубежів СРСР. Повернувся Чуйков на Батьківщину лише в березні 1942-го. Його призначили командувачем 1-ї резервної армії, невдовзі перейменованої в 64-у армію, яка в липні була введена до складу новоствореного Сталінградського фронту. Між Волгою і Доном генерал Чуйков керував бойовими діями з ліквідації ворожого прориву в районі Котельниковського.

Події на сталінградському напрямі розгорталися надзвичайно драматично – ударне угруповання вермахту в складі 6-ї армії генерала Паулюса та терміново перекинутої з кавказького напряму 4-ї танкової армії генерала Гота форсувало Дон і, прорвавши оборону радянських військ, рушило до Сталінграду. Величезне місто, що простягнулось уздовж Волги на 35–40 кілометрів, зазнало варварських бомбувань (лише 23 серпня гітлерівська авіація зробила понад 2 тис. вильотів, перетворивши Сталінград на суцільні руїни). Ворог постійно нарощував сили – наприкінці вересня в складі групи армій «Б», що наступала на Сталінград, діяло понад 80 дивізій, що намагались якнайшвидше оточити та знищити радянські війська й захопити місто. Це мало б для СРСР катастрофічні наслідки, адже йшлося про втрату не лише важливого центру промисловості, а й Волги як головної транспортної артерії, якою держава отримувала каспійську нафту…

Саме в такій складній обстановці генерал-лейтенант Чуйков був призначений командувачем 62-ї армії, війська якої разом із частинами 10-ї стрілецької дивізії військ НКВС та загонами озброєних робітників захищали підступи до Сталінграда. Ворогу вдалося вийти до Волги північніше міста, у районі селища Ринок, та південніше – в районі Купоросного, знекровлені частини 62-ї вели запеклі вуличні бої, утримуючи центральну частину міста й заводські райони. Бої тривали за кожен будинок і цех, навіть за поверхи та окремі приміщення. Найбільша відстань, що відділяла противника від Волги, 13 вересня становила лише 10 кілометрів. Але подолати їх гітлерівці не могли, попри те, що їхні сили перевищували оборонців у кілька разів…

У своїх мемуарах «Битва століття» Василь Іванович писав: «Ця оборонна битва для військ, які захищали Сталінград, особливо для 62-ї армії, була безперервною смертельною сутичкою, без оперативних пауз і без нічного затишшя як із тієї, так і з іншої сторони. Оборона 62-ї армії не була ані на хвилину пасивною, це була атакувальна оборона, яка не давала перепочинку противнику, що наступав…».

«За Волгою для нас землі немає!» – ці слова стали головним гаслом захисників Сталінграда. Але задовго до того, як набула великого поширення ця фраза легендарного снайпера Василя Зайцева, військова рада 62-ї армії, зібрана Чуйковим після його призначення, ухвалила рішення, про яке одразу ж повідомили війська: «Командувачу і штабу армії залишатися на правому березі, у Сталінграді, і на лівий берег або на острови не відходити…».

У грандіозній битві, масштаби й напруження якої не знала історія, неабияку роль, поряд із мужністю та стійкістю червоноармійців, відіграв полководницький талант генерала Чуйкова та його штабу, а також – особисті якості командарма. Досить сказати, що командні пункти 62-ї армії завжди розташовувалися поблизу передових позицій – і того ж Василь Іванович вимагав від командирів підпорядкованих з’єднань і частин. Попри щоденні артилерійські обстріли й авіанальоти, під ворожим вогнем командарм постійно відвідував передову, щоб особисто з’ясувати обстановку, уточнити бойові завдання. Наслідуючи його, в окопах з’являлися й інші командири та комісари високого рангу, штабні генерали та офіцери, що сприяло підняттю бойового духу захисників Сталінграда.

А ось важку артилерію армії Чуйков залишив на лівому березі Волги, відправляючи на правий берег тільки групи коректувальників. Командарму вдалося переконати командування фронту: у такий спосіб вдасться уникнути зайвих втрат, значно легше маневрувати «вогнем та колесами» й постачати боєприпаси. Завдяки злагодженій взаємодії, гаубиці й «катюши» точними залпами накривали місця зосередження ворожих військ…

Ставка Верховного Головнокомандування й командування фронту намагалися полегшити положення 62-ї армії, завдаючи противнику оманних ударів на інших ділянках та перекидаючи в розпорядження Чуйкова резерви, які найчастіше вводились у бій із маршу. Першим таким підкріпленням стала 13-а гвардійська стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора Олександра Родимцева, яка переправилася до Сталінграда 15 вересня. 19 вересня за наказом командувача військ фронту 62-а армія перейшла в контрнаступ, відбивши у ворога Мамаїв курган. Проте з кінця вересня Чуйков перейшов до стратегії завзятого опору, коли всупереч тогочасним статутам почав запроваджувати у військах армії новаторські прийоми ведення бою.

Ось що писав про це сам Чуйков: «Бій у місті – це особливий бій. Тут вирішує питання не сила, а вміння, вправність і раптовість… ми завзято трималися за особливо міцні будівлі, створювали в них нечисленні гарнізони, здатні в разі потреби вести кругову оборону… У своїх контрударах ми відмовилися від наступу частинами й навіть великими підрозділами. До кінця вересня в усіх полках з’явилася штурмова група – мала за чисельністю, сильна ударом, непереборна в дії і вивертка, як змія. Об’єкт, захоплений гітлерівцями, негайно атакували штурмові групи. Фашисти рідко витримували удар вогню, толу, гранат, підкріплений багнетом і ножем…».

Серед нешаблонних імпровізацій генерала Чуйкова був і наказ щодо максимального скорочення нейтральних смуг. Наближення позицій до противника «на кидок гранати» мало на меті зниження ефективності ворожих артобстрілів і авіаційних ударів, адже гітлерівці припиняли обстрілювати та бомбувати такі ділянки, побоюючись влучити у своїх. З тієї ж причини у військах 62-ї армії часто практикували ведення атак і штурмів уночі. Значну увагу командарм приділяв і розвитку снайперського руху, завдяки якому на початку жовтня на позиціях військ, що обороняли Сталінград, діяло понад 400 снайперів, які знищили тисячі ворогів.

Тяготи окопного життя та страшне нервове перенавантаження спричинили в Чуйкова приступ екземи – щодня санітари перебинтовували його руки, що стало приводом для жарту – мовляв, командарм воює в білих рукавичках… А нервувати справді було від чого – наприклад, 2 жовтня гітлерівці завдали потужного артилерійського та авіаційного удару по командному пункту армії, від якого спалахнули величезні баки з нафтою. Бліндажі КП опинились у вогні, в якому згоріли проводи польових телефонів, але Чуйков не відступив і його штаб продовжував керувати з’єднаннями за допомогою радіостанцій…

Плани Гітлера щодо захоплення Сталінграда розбилися вщент об стійкість дивізій Родимцева, Батюка, Горішного, Єрмолкіна та інших з’єднань 62-ї армії. Тим часом радянське Верховне Головнокомандування зосереджувало сили для потужного контрудару. 19 листопада 1942 року війська Південно-Західного, Донського та Сталінградського фронтів перейшли в наступ, оточивши 22 дивізії німецьких 6-ї та 4-ї танкової армії – загалом у кільці опинилося понад 330 тис. ворожих вояк! Крім того, розгрому зазнали румунські 3-я й 4-а армії та італійська 8-а армія.

Відчайдушні спроби німецького командування деблокувати угрупування генерала Паулюса були безуспішними. Проте бойові дії в місті тривали до 2 лютого 1943-го – разом з іншими радянськими військами 62-а армія нищила оточеного ворога, аж доки він не капітулював.

Батьківщина щедро відзначила подвиг захисників Сталінграда, зокрема 62-у армію перетворили на 8-у гвардійську армію, яка згодом у складі Південного, Південно-Західного і 3-го Українського фронтів брала участь у Ізюмсько-Барвінківській і Донбаській операціях, битві за Дніпро, Нікопольсько-Криворізькій, Березнегувато-Снігурівській, Одеській операціях. За значний внесок у визволення Правобережної України 19 березня 1944 року гвардії генерал-полковнику Чуйкову присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Влітку того ж року 8-а гвардійська армія увійшла до складу 1-го Білоруського фронту. У запеклих боях під Вітебськом, Оршою, Бобруйськом війська Чуйкова прорвали оборону німців на захід від Ковеля, а потім форсували Західний Буг, спільно з 1-ю армією Війська Польського захопили місто Люблін, на його околиці визволивши в’язнів концтабору Майданек. Згодом 8-а гвардійська армія форсувала Віслу й захопила плацдарм у районі Магнушева.

Під час Вісло-Одерської стратегічної наступальної операції армія Чуйкова визволила міста Лодзь і Познань, до того ж одночасно зі штурмом Познані командарму довелося виконувати інше масштабне завдання – із розвитку наступу на Німеччину й участі в захопленні Кюстринського плацдарму. 6 квітня 1945-го генерал Чуйков був вдруге удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Захопивши штурмом Зеєловські висоти та форсувавши річки Шпрее й Доме, 8-а гвардійська армія з боями дісталася Берліна. Саме на командному пункті Чуйкова відбулися переговори з начальником німецького Генштабу генералом Кребсом, який намагався добитися перемир’я. Але цю пропозицію відхилили, штурм тривав, і під час нього частини 8-ї гвардійської дійшли до самого рейхстагу. 1 травня 1945-го гарнізон Берліна припинив опір. Серед тих, хто приймав капітуляцію від начальника оборони міста генерала Вейдлінга, був і Василь Іванович Чуйков…

Після Перемоги він деякий час командував рідною 8-ю гвардійською армією, потім був призначений заступником головнокомандувача, а з березня 1949-го – головнокомандувачем Групи радянських окупаційних військ у Німеччині. 1953 року обійняв посаду командувача військ Київського військового округу. Василь Іванович жив із родиною на Печерську, неподалік Лаври. Він полюбляв верхову їзду та полювання, тому іноді гарцював на коні на старому іподромі, що на вулиці Суворова, і відвідував мисливське господарство в Конча-Заспі. 1955-го, перебуваючи в Києві, Чуйков отримав звання Маршала Радянського Союзу.

У квітні 1960 року його призначають головнокомандувачем Сухопутних військ і заступником міністра оборони СРСР, згодом він обійняв посаду начальника Цивільної оборони країни. З 1972-го переходить у групу генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Він – автор кількох книг: «180 днів у вогні бойовищ», «Гвардійці Сталінграду йдуть на Захід», «Кінець третього рейху», «Битва століття». Вів значну громадську роботу, зокрема очолював раду ветеранів 8-ї гвардійської армії.

Василь Іванович був міцним, енергійним чоловіком, та в літньому віці нагадала про себе стара рана на руці, яку він дістав ще в громадянську війну. Вона спричиняла сильні болі, ніякі ліки не допомагали. 18 березня 1982 року в Москві Чуйков пішов із життя…

У своєму заповіті він зазначив: «Після моєї смерті прах захоронити на Мамаєвім кургані в Сталінграді… Там лежать тисячі бійців, якими я командував. Я хочу бути з гвардійцями». У ЦК КПРС його зміст викликав обурення, адже воєначальників такого рангу зазвичай ховали в Кремлівській стіні! Проте остання воля маршала була виконана. У Волгограді труну встановили на гарматний лафет і процесія рушила містом. На її шляху тисячі людей прощалися з Василем Івановичем. У меморіалі на Мамаєвому кургані група ветеранів перехопила труну в почесної варти та віднесла до місця вічного спочинку…

Лев КУДРЯВЦЕВ, м. Київ

друкувати