30 вересня 1938-го – 1 вересня 1939 року: шлях до Другої світової війни

1 вересня 1939-го – не тільки дата початку Другої світової війни, точка відліку найбільшої трагедії в історії людства, а й той момент, навколо якого нагромаджено неймовірну кількість спекуляцій, брехні та перекручувань із абсолютно виразним політичним підтекстом. Чого ж хочуть ті, кого варто називати чи то політиками від історії, чи то істориками від політики? Якщо коротко, то основна мета всіх цих «дослідників», «публіцистів» та інших «викривачів» така: ґрунтуючись на факті укладення 1939-го німецько-радянської угоди, що ввійшла в історію як пакт Ріббентропа-Молотова, переконати громадську думку і, передусім, молодь у тому, що відповідальність за розв’язання Другої світової війни чи не однаково лежить як на фашистській Німеччині, так і на СРСР. Однак, чи так це?

Перед тим, як перейти безпосередньо до дослідження подій серпня 1939 року, що передували початку Другої світової війни, необхідно повернутися до іншої дати, про яку вкрай неохоче говорять як західні історики, так і деякі їхні колеги з нашої країни. Саме на рік нинішній припадає сумний ювілей однієї з найганебніших подій європейської історії XX століття, яка увійшла в її літопис як Мюнхенська змова.

Гітлерівська агресія в Європі почалася не 1939-го, а значно раніше. Перший крок до світової війни був зроблений, коли 1936 року Німеччина ввела війська в демілітаризовану згідно з Версальським договором Рейнську зону. Реакції найбільших країн Європи не було... Друга «спроба сил» фашистів була нахабнішою – у березні 1938 року німецькі війська вступили в Австрію, ліквідувавши її незалежність. Називалось усе це красивим словом «аншлюс» і подавалося як «злиття двох братніх народів – німецького й австрійського». Світова громадськість знову втерлась і промовчала... Як поводився в цей час Радянський Союз?

Ось що писав стосовно цих подій історик, професор О. А. Ржешевський: «До середини 1930-х в активі радянської зовнішньої політики була низка істотних досягнень. Загальновизнаним був позитивний внесок СРСР у діяльність Ліги Націй, спрямований на зміцнення її як органу колективної безпеки. СРСР уклав договори про взаємодопомогу з Францією і Чехословаччиною, конвенцію про визначення агресії. Виступив із пропозицією укласти регіональний оборонний пакт за участю СРСР, Франції, Польщі, Чехословаччини, Фінляндії, Латвії, Естонії, Литви та Бельгії (Східний пакт), а також угоду про ненапад за участю СРСР, США, Великобританії, Франції, Японії та Китаю (Тихоокеанський пакт), надавав самовіддану допомогу, зокрема військову, жертвам агресії. Однак створення системи колективної безпеки в тому вигляді, в якому пропонував Радянський Союз, було неможливим. Не уклали ні Східний, ні Тихоокеанський пакти. Основною причиною цього стала політика так званого умиротворення (поступок агресору), яку проводили західні демократії, що й спричинило Мюнхенську змову».

Деякі історики, яким дуже подобається докоряти СРСР за пакт Ріббентропа-Молотова, сором’язливо замовчують інший пакт – Мюнхенський. Але ж саме «дипломатичні успіхи» «провідних західних демократій» розв’язали руки біснуватому «фюреру ІІІ Рейху», дали йому зрозуміти, що німецьку армію зупиняти не будуть доти, доки вона рухатиметься в «правильному напрямку». Тобто – на Схід.

1938 року німецький вермахт і близько ще не був тією смертоносною сталевою махиною, яка рвонула через рубежі нашої Батьківщини в червні 1941-го. Перші кроки фашистських агресорів були несміливими, якщо не сказати – боязкими. Ні про яке протистояння «нарівні» з арміями не те що Великобританії та Франції, а навіть і Чехословаччини, для гітлерівських вояк не могло і йтися. А коли б єдиним фронтом виступили європейські країни і СРСР, «військова міць рейху», що тільки починала накопичуватися, луснула б, як шкаралупа гнилого горіха. Слід враховувати ще й той факт, що воювати по-справжньому в Німеччині, власне, абсолютно ніхто не рвався. Простий народ надто добре пам’ятав жахи попереднього світового побоїща, розв’язавши, а згодом ганебно програвши яке, країна звалилась у безодню небаченого економічного хаосу, розрухи й смути. Представники, кажучи сучасною термінологією, військово-промислового комплексу, що найбільшою мірою сприяли приходу до влади Гітлера і його партії, отримали те, чого хотіли – відродження армії. Як наслідок, промисловці мали величезні державні замовлення для своїх підприємств, а генералітет – нові полки та дивізії, щоб ними командувати. Ось тільки чи потрібна їм усім була війна? Хіба що дуже блискавична й переможна. Можливість саме такої війни Гітлеру подарував... прем’єр-міністр Великобританії!

Згодом, на Нюрнберзькому процесі, одного з головних військових керівників фашистської Німеччини, фельдмаршала Кейтеля, запитали: «Чи напала б Німеччина на Чехословаччину 1938 року, якби західні держави підтримали Прагу?».

Відповідь була такою: «Звісно, ні. Ми не були достатньо сильні з військової точки зору. Метою Мюнхена (тобто, досягнення угоди в Мюнхені. – Авт.) було витіснити Росію з Європи, виграти час і завершити озброєння Німеччини». Генеральська верхівка вермахту була настільки налякана перспективою початку загальної війни в Європі 1938-го, що деякі її представники серйозно обговорювали можливість арешту фюрера, якщо той наполягатиме на своїх загарбницьких планах. На жаль, до цього не дійшло. Але чому?

1938 року в Чехословаччині жило 14 млн осіб, із них 3,5 млн – етнічні німці, які компактно оселились у Судетській області, а також у Словаччині та Закарпатській Україні (карпатські німці). Судетські німці, що були нащадками середньовічної Східної колонізації, становили близько 90% населення регіону. З деякого часу в їхньому середовищі стали неймовірними темпами наростати протестні настрої – вони начебто зазнають «нестерпного пригнічення» від слов’янських народів Чехословаччини і сплять та бачать, як возз’єднатися б із Великою Німеччиною. Знайшлась і партія з вельми характерною назвою – націонал-сепаратистська Судетсько-німецька, – якою керував Генлейн, що ледве встигав мотатися до берлінської Рейхсканцелярії за черговою порцією інструкцій і назад....

Чехи, як могли, намагалися залагодити справу мирно. Але ніякі їхні поступки сепаратистам результатів, звісно, не дали. Ще б пак – процесом щосили керував фюрер, а йому потрібні були аж ніяк не представництво судетських німців у місцевому самоврядуванні та їхня освіта рідною мовою. А що було потрібно? Про це – згодом, а поки що повернемося до перебігу подій.

Першу серйозну спробу Генлейн і його компанія зробили в березні 1938-го, коли в Судетах наближалися муніципальні вибори, які сепаратисти хотіли перетворити на плебісцит про приєднання до Німеччини. Сепаратисти щосили каламутять воду, вермахт тим часом швиденько вирушає до чехословацького кордону. Але не судилося… Мало того, що в Чехословаччині починається мобілізація – війська не тільки входять у Судети, а й займають прикордонні укріплення. І це лише півбіди. Про свою підтримку Чехословаччини на весь голос заявляють СРСР і Франція (на виконання радянсько-французького договору від 2 травня 1935-го і радянсько-чехословацького договору від 16 травня 1935-го). Гітлера не підтримують навіть найближчі союзники – італійці.

Примітно, що найсильніший дипломатичний «удар у спину» Чехословаччині цієї миті завдала... Польща! Так, так – та сама, яка за рік стане першою жертвою в розв’язаній рейхом світовій війні. А поки що 21 травня 1938-го польський посол у Парижі Лукасевич запевнив посла США у Франції Булліта, що Польща негайно оголосить війну СРСР, якщо той спробує направити війська через польську територію на допомогу Чехословаччині. Проте в Польщі тут були свої інтереси, ми до них ще повернемося...

Друга Судетська криза почалася 7 вересня 1938 року, коли справа дійшла до збройних зіткнень судетських німців із поліцією та військами. Розпочаті переговори між сепаратистами й урядом були перервані, у повітрі відчутно запахло порохом... І тут пролунав «голос миротворців», щоправда, доволі дивний: 11 вересня Англія і Франція заявили, що в разі війни вони підтримають Чехословаччину, але якщо Німеччина не допустить війни, то вона отримає все, що хоче. На партійному з’їзді в Нюрнберзі Гітлер у своєрідній манері, що стає дедалі самовпевненішою й нахабнішою, прозоро натякнув на те, що хоче, мовляв, миру в Європі, але готовий підтримати судетських німців, «якщо не припиниться їхній утиск».

Тим часом «гноблені», заручившись такою моральною підтримкою, зчинили справжнісінький заколот. У відповідь уряд Чехословаччини вводить у населені німцями райони війська, оголошуючи там військовий стан. Генлейн висуває дедалі нахабніші вимоги, Німеччина вже відкрито погрожує війною...

14 вересня Чемберлен телеграмою повідомив Гітлера про готовність відвідати його «заради порятунку миру».

15 вересня 1938-го прем’єр-міністр Великобританії лорд Чемберлен голубом миру летить на зустріч із Гітлером у Баварські Альпи. Надто знахабнілий фюрер вичитує лорда, як хлопчака, погрожуючи війною, до якої Німеччина насправді зовсім не готова. Однак блеф – виграшна справа не тільки за картковим столом, а й за столом переговорів. Чемберлен погоджується передати Судетську область Німеччині «на основі права націй на самовизначення». За три дні до цієї позиції приєднується й Франція.

Водночас путч у Судетах придушено. Генлейн стрімголов тікає до Німеччини, але це вже нічого не змінює – доля Чехословаччини вирішена. Попри те, залишається остання надія: 19 вересня президент країни Бенеш через радянського повпреда в Празі звертається до уряду СРСР щодо його позиції в разі військового конфлікту, і Радянський уряд дає ствердну відповідь. Радянський Союз готовий силою зброї відстоювати незалежність Чехословаччини, готовий воювати з Гітлером! Але...

20–21 вересня англійський і французький посланці в Чехословаччині заявили чехословацькому уряду, що, якщо той не прийме англо-французьких пропозицій, французький уряд «не виконає договору» з Чехословаччиною. Тобто, якщо Гітлер спробував би відібрати Судети силою, з Німеччиною ні англійці, ні французи не воювали б. А далі прозвучало таке: «Якщо ж чехи об’єднаються з росіянами, війна може набути характеру хрестового походу проти більшовиків. Тоді урядам Англії та Франції буде дуже важко залишитись осторонь». Фактично і Великобританія, і Франція виступили в цій кризі союзниками гітлерівської Німеччини, готовими на все, щоб тільки не допустити до вирішення проблеми з Радянським Союзом. Вони були готові навіть до війни з СРСР, але не з Гітлером!

Проте 21 вересня радянський представник заявив на пленумі Ради Ліги Націй про необхідність термінових заходів на підтримку Чехословаччини, а також висловив вимогу щодо порушення в Лізі Націй питання стосовно німецької агресії. Уряд СРСР провів низку підготовчих військових заходів. На південно-західному і західному кордонах в бойову готовність привели стрілецькі дивізії, авіацію, танкові частини й війська протиповітряної оборони. Радянський Союз все ще був готовий задавити фашистську гадину, що почала виповзати зі свого лігва. На жаль, окрім СРСР, це нікому не було потрібно... Притримати вдалося лише лихих панів з Варшави, які, відчувши можливість взяти участь у розподілі Чехословаччини, оголосили їй ультиматум і почали зосереджувати війська уздовж усього кордону. Гарячі голови дещо охолодила заява Радянського уряду про те, що будь-яка спроба Польщі окупувати частину Чехословаччини анулює договір про ненапад.

Останній акт «дипломатичної комедії», що передував трагедії чеського й словацького народів, припав на 29–30 вересня в Мюнхені. У Фюрербау відбулася вирішальна зустріч. О першій годині ночі 30 вересня 1938-го Чемберлен, Даладьє, Муссоліні та Гітлер підписали Мюнхенську угоду. Після цього до зали, де був підписаний цей документ, допустили чехословацьку делегацію. Ознайомившись із основними пунктами угоди, представники Чехословаччини Войтех Мастни й Хуберт Масарик висловили протест. Але, зрештою, під тиском керівництва Великобританії та Франції підписали договір про передачу Чехословаччиною Німеччині Судетської області. Вранці президент Бенеш без згоди Національних зборів взяв до виконання цю угоду.

30 вересня між Великобританією і Німеччиною ухвалено декларацію про взаємний ненапад; схожий документ між Німеччиною і Францію підписано дещо пізніше.

Остаточна загибель Чехословаччини як держави відтепер ставала лише питанням часу. До того ж – часу дуже короткого: внаслідок розвитку процесів, що взяли початок у Мюнхені, 15 березня 1939 року її «уламки» були окуповані повністю: Богемія і Моравія – вермахтом, а Прикарпатська Русь – військами хортистської Угорщини. Словаччина, що відокремилася, віддалася під «протекторат» Німеччини того ж дня...

Отже, за півроку територія диявольського Третього рейху суттєво збільшилася. Але ж не тільки територія...

У розпорядження Німеччини потрапили велика кількість боєприпасів, зброї та військової техніки чехословацької армії, що давало змогу озброїти 9 піхотних дивізій, і чеські військові заводи. Перед нападом на СРСР із 21 танкової дивізії вермахту 5 були укомплектовані чехословацькими танками. Промисловість Чехословаччини, зокрема військова, була однією з найрозвиненіших у Європі. Заводи «Шкода» з часу окупації Німеччиною та до початку війни з Польщею виробили майже стільки ж військової продукції, скільки за цей час виробила вся аналогічна промисловість Великобританії. Так кували той меч, з яким за два роки «арійські надлюди» прийшли знищувати наших дідів.

Не можна оминути увагою ще одну доволі гидку сторону тих подій. Прямим військовим союзником гітлерівської Німеччини в справі розшматування Чехословаччини виступала Польща. 21 вересня 1938-го, у розпал судетської кризи, польські діячі оголосили чехам ультиматум про «повернення» їм Тешинської області, де жило 80 тис. поляків і 120 тис. чехів. Співвідношення, погодьтеся, зовсім не на користь поляків, і все ж... У країні нагніталась античеська істерія. Від імені так званого Союзу сілезьких повстанців у Варшаві абсолютно відкрито йшло вербування в Тешинський добровольчий корпус. Загони «добровольців» прямували потім до чехословацького кордону, де влаштовували збройні провокації і диверсії, нападали на склади зброї. Польські літаки щодня порушували кордон Чехословаччини. День у день з укладанням мюнхенської змови – 30 вересня – Польща одночасно з німецькими військами ввела свою армію в Тешинську область.

Захопленням Тешинської області поляки тішилися менше року. Потім у ролі розчленованої країни виявилася вже їхня батьківщина. Що ж, найчастіше розплата за вчинене дуже швидко наздоганяє не тільки окремих людей, а й цілі країни. Однак розплачуватися доведеться не тільки Варшаві. Бомбардування Лондона, гуркіт чобіт вояк вермахту по мостових Парижа, та й взагалі окупація Європи гітлерівською Німеччиною сягають корінням у мюнхенську зраду 30 вересня 1938-го.

Чи вірили учасники змови в те, що йдуть шляхом «меншого зла» і, жертвуючи Чехословаччиною, запобігають світовій війні? Можливо, хтось настільки наївний серед дипломатів і був. Хоча особисто я сумніваюся. Наївні в цьому ремеслі довго не затримуються...

Слова Чемберлена, який, повернувшись із Мюнхена до Лондона, біля трапа літака заявив: «Я привіз мир нашому поколінню», – не більше, ніж декларація. Правду сказав тоді інший, справді видатний британець: «Англії запропонували вибір між війною і безчестям. Вона вибрала безчестя й отримає війну». Ці слова належать Вінстону Черчиллю, на чиї плечі, власне, і ліг увесь тягар війни, «обраний» його країною в Мюнхені.

Насправді, розсудливі й тверезі політики Заходу не могли не розуміти, що зупинити Гітлера однією мюнхенською подачкою не вдасться. Але в тому то й суть, що зупиняти його вони не збиралися. Їм потрібно було просто направити фашистську агресію. Куди? Проти кого?

Відповіді на ці запитання, а також на запитання про те, які саме події насправді стали «спусковим гачком» Другої світової війни і як міг би розвиватися її хід у вересні 1939 року, ми спробуємо знайти в наступній частині матеріалу.

(Далі буде)

Олександр ІВАЩЕНКО,

головний редактор

«Іменем Закону»

друкувати