У боях на Сумщині

Упродовж 16–22 серпня 1943 р. війська Червоної Армії продовжували визволяти населені пункти Лівобережної України. Вранці 17 серпня розпочався наступ правого крила Воронезького фронту: у районі міста Охтирки війська 38-ї, 40-ї та 47-ї армій під командуванням генералів Н. Є. Чибісова, К. С. Москаленка, П. П. Корзуна після потужної артилерійсько-авіаційної підготовки прорвали лінію оборони ворога й наприкінці дня з боями вийшли на рубіж Бездрик – Нижня Сироватка – Великий Вистороп (Сумська область), а наступного дня – повністю очистили від противника береги річки Псел.

Війська 27-ї армії під командуванням генерала С. Г. Трохименка вели запеклі бої за Охтирку, яка кілька разів переходила з рук у руки. Ворог завзято обороняв це місто – останній плацдарм на східному березі річки Ворскли. Тривали й бої південніше Охтирки, на переправах через Ворсклу. Уранці 18 серпня противник перейшов у контрнаступ, прагнучи прорватися до Богодухова й оточити радянські війська в районі Охтирки, Котельви та Краснокутська. Зосередивши на цій ділянці понад 200 танків, німці прорвали фронт на схід від Охтирки та спробували розвити наступ на південний схід. У район прориву з резерву Ставки ВГК були спрямовані 1-а танкова армія та 4-а гвардійська армія під командуванням генералів М. Ю. Катукова та Г. І. Кулика. До настання темряви вороже угруповання опинилось у «мішку». Упродовж наступних днів радянські війська, долаючи опір ворога й відбиваючи контратаки, продовжували наступ, визволили десятки населених пунктів, зокрема міста Лебедин і Тростянець.

Під час визволення Тростянця відзначився сержант Сергій Максимович Притуляк. Він народився 1914 р. у селі Олександрівці (нині – Томашпільського району Вінницької області), напередодні війни жив і працював у місті Рубіжному Ворошиловградської (нині – Луганської) області. У липні 1941 р. його призвали до Червоної Армії. З червня 1942-го в лавах 186-ї танкової бригади 10-го танкового корпусу С. М. Притуляк воював у складі Західного фронту на жиздринському напрямі (нині – Калузька область Російської Федерації), потім у складі Південно-Західного фронту – на Донеччині. Влітку 1943-го в складі 5-ї гвардійської та 40-ї армій Воронезького фронту брав участь в оборонних боях на курському напрямі, у битві під Прохорівкою та у визволенні Сумщини.

В осінніх наступальних боях сержант С. М. Притуляк у лавах рідної бригади брав участь у визволенні Чернігівщини та форсуванні Дніпра в складі військ 40-ї армії Воронезького (з 20 жовтня – 1-го Українського) фронту. За мужність і відвагу, які він виявив, доставляючи боєприпаси на передові позиції під час утримання та розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі Ржищева, Сергія Максимовича нагородили медаллю «За бойові заслуги». Упродовж вересня – жовтня 1944 р. він відзначився в боях на ризькому напрямі, у складі 3-го Прибалтійського фронту, удостоєний медалі «За відвагу». Потому воював у Прибалтиці, Польщі, Східній Прусії, нагороджений медаллю «За взяття Кенігсберга». 25 вересня 1945 р. С. М. Притуляк був демобілізований, повернувся до дружини в Рубіжне, згодом родина переїхала на Далекий Схід.

1994 р. Сергій Максимович пішов із життя. А цьогоріч його донька Віра Сергіївна надіслала поштою на адресу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років фронтові фотографії та нагородні документи батька. У листі вона зазначила: «Я дуже хочу, щоб про долю, бойовий шлях мого батька знали в нього на Батьківщині, адже він – Переможець, солдат, який відвойовував та зберіг мир у вирі війни…». Передані раритети посіли гідне місце у фондозбірні Меморіалу.

22 серпня 1943 р. підполковник В. К. Буцол писав у листі до дружини, у місто Уфу (епістолярна спадщина Всеволода Буцола нині акумульована у фондосховищі Меморіального комплексу. – Авт.): «Міля моя, рідна, привіт! 26 місяців минуло відтоді, як почалася війна. За цей період Батьківщина й ми пережили дуже багато всього – хорошого та поганого. Цього року справи йдуть чудово. Невпинно рухаємося вперед, на Захід. Уже й наші краї визволяють від фашистської погані. Недалеко той день, коли ми з тобою зможемо зустрітися. <…> Просуваємося вперед і б’ємо німчуру кріпко. Населення визволених нами сіл і міст зустрічає нас радісно. Вони пережили багато горя. Знаєш, страшно дивитися на дітей, старих, жінок. Скільки горя й страждань зазнали вони від фашистських катів. Міля, рідна! Незабаром мине горе, а натомість прийдуть радісні й щасливі дні. Скоро фріцам капут! Я живу й воюю добре. На здоров’я не скаржусь. Обіймаю тебе міцно. Цілуй дітей. Твій Всеволод»…

Всеволод Казимирович Буцол народився 1909 р. у Катеринославі (нині – Дніпропетровськ). На фронті – з перших днів Великої Вітчизняної війни. Брав участь в оборонних боях 1941 р. У жовтні 1942-го під час боїв на сталінградському напрямі начальник політвідділу 37-ї гвардійської стрілецької дивізії 62-ї армії Сталінградського фронту батальйонний комісар В. К. Буцол замінив командира 2-го батальйону 109-го гвардійського стрілецького полку. Під його командуванням підрозділ відбив шість атак противника, знищив шість танків та близько двох рот піхоти. Всеволода Казимировича, який особисто знищив п’ять ворогів, нагородили орденом Червоного Прапора…

У серпні 1943 р. під час визволення села Микитівки Тростянецького району Сумщини заступник командира з політичної частини 354-ї стрілецької дивізії 65-ї армії Центрального фронту підполковник Буцол перебував у бойових порядках 1199-го стрілецького полку, організовуючи бійців на відбиття ворожих контратак. Пізніше відзначився у форсуванні річок Десни та Сожу, удостоєний другого ордена Червоного Прапора. За участь у боях на території Білорусії, Польщі та Німеччини Буцола відзначили орденом Вітчизняної війни І та ІІ ступеня і Богдана Хмельницького ІІ ступеня. Перемогу зустрів у Берліні…

На харківському напрямі війська Степового фронту під командуванням генерала І. С. Конєва прорвали зовнішню лінію оборони противника й до кінця 17 серпня вийшли до міста, зав’язавши бої на його північній околиці. Частини 53-ї армії під командуванням генерала І. М. Манагарова, обходячи Харків, відрізали шляхи відходу харківського угруповання ворога на південний захід. Підтягнуті до міста ворожі резерви не змогли стримати наступ радянських військ, які прорвали лінію оборони противника, форсували річку Уду та закріпилися на її південному березі. Підрозділи 69-ї армії під командуванням генерала В. Д. Крючонкіна обійшли Харків із північного заходу та заходу.

Опинившись під загрозою оточення, 22 серпня харківське угруповання Вермахту почало відхід у напрямку Мерефи та Краснограда. Щоб запобігти цьому й не допустити руйнування міста, ввечері 22 серпня командувач військами Степового фронту генерал І. С. Конєв віддав наказ про нічний штурм Харкова…

Ще 13 серпня 1943 р. на території Харківської області війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Р. Я. Малиновського розпочали Донбаську стратегічну наступальну операцію. 17 серпня 12-та армія перейшла в наступ на теренах Донецької області з рубежу Гола Долина – Пришиб у напрямку Барвінкового. Але в районі хутора Голої Долини з 27 липня до 16 серпня ворог підготував потужний оборонний рубіж. Також противник зумів визначити напрямок головного удару. Усе це призвело до того, що наступ уже до середини першого дня почав захлинатися. Упродовж наступних чотирьох діб війська 12-ї армії просунулися лише на 2-3 км, при цьому втративши лише загиблими близько 3,5 тис. осіб. 22 серпня північніше Голої Долини в битву вступила 8-ма гвардійська армія. У перші часи наступу вона прорвала оборону ворога, визволивши села Мазанівку й Моросівку. На жаль, радянське командування не встигло ввести в бій рухомі підрозділи – наступного дня німці закрили прорив. 1-й гвардійський механізований корпус, що перейшов у наступ на цій ділянці, зазнав значних втрат і, не виконавши завдання, був відведений у тил…

Крім того, під час Донбаської наступальної операції 18 серпня війська правого крила Південно-Західного фронту, форсувавши річку Північний Донець, оволоділи містом Зміївом Харківської області, а війська Південного фронту під командуванням генерала Ф. І. Толбухіна того ж дня перейшли в наступ на «Міус-фронті». Він почався з 70-хвилинної артилерійської підготовки, в якій брали участь 1 500 гармат і мінометів, після чого з’єднання 5-ї ударної армії під командуванням генерала В. Д. Цвєтаєва почали атаку, яку з неба підтримували літаки 17-ї повітряної армії під командуванням генерала В. О. Судця. «Міус-фронт» був прорваний на глибину 8–9 км…

У статті, опублікованій у номері від 21 серпня 1943 р. газети «Красная Звезда» (підшивки якої зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу), йшлося: «За час літніх боїв від 5 липня до 20 серпня наші війська на всіх ділянках радянсько-німецького фронту знищили: літаків противника – 4 600, танків – 6 400, гармат – 3 800, автомашин понад 20 000. Втрати ворога вбитими становлять понад 300 000 солдатів і офіцерів. З огляду на те, що в німецько-фашистській армії кількість поранених солдатів і офіцерів перевищує кількість убитих щонайменше у 2-2,5 рази, слід вважати, що втрати німців убитими та пораненими в боях із 5 липня до 20 серпня становлять не менше як 1 000 000 солдатів і офіцерів. Водночас радянські війська захопили: танків – 857, гармат різного калібру, зокрема самохідних, – 1 274, кулеметів – 3 429, автомашин – 4 230. Взято в полон 25 600 німецьких солдатів і офіцерів…».

Підготувала Світлана ДАЦЕНКО,

старший науковий співробітник Меморіального комплексу

«Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».

Документи та знімки з фондів Меморіального комплексу

друкувати