На підступах до Харкова

У першій половині серпня 1943 р. Червона Армія продовжувала вести наступ на донбаському та харківсько-сумському напрямах. 13 серпня розпочалася Донбаська стратегічна наступальна операція військ Південно-Західного та Південного фронтів, водночас свого апогею сягнула завершальна операція Курської битви – Бєлгородсько-Харківська стратегічна операція «Рум’янцев», під час якої війська Воронезького й Степового фронтів мали завдання розгромити бєлгородсько-харківське угруповання ворога та створити сприятливі умови для визволення теренів Лівобережної України.

Упродовж 9 серпня на харківському напрямі радянські війська успішно розвивали наступ і, просунувшись уперед на 15-25 км, визволили понад 100 населених пунктів, зокрема місто й залізничну станцію Тростянець, великі населені пункти Солдатське, Катанське, Мурафу, Олександрівку, Камишуваху та інші. Із захопленням Тростянця була перерізана рокадна шосейна дорога Суми – Боромля – Охтирка. 11 серпня з’єднання Воронезького фронту перерізали залізницю Харків – Полтава, а війська Степового фронту, долаючи шалений опір ворога, підійшли до зовнішнього оборонного обводу Харкова. Водночас війська 57-ї армії Південно-Західного фронту, за рішенням Ставки Верховного Головнокомандування переданої до складу Степового фронту, форсували Сіверський Донець, визволили місто Чугуїв і також вийшли на підступи до Харкова…

Щоб зупинити наступ радянських військ і утримати столицю Слобожанщини, гітлерівське командування перекинуло в район Богодухова танкові дивізії СС «Рейх», «Мертва голова», «Вікінг» і завдало кілька контрударів. Бої на богодухівському напрямі були запеклими. Натиск ворога наростав. Упродовж 11–17 серпня гітлерівцям вдалося відтіснити радянські з’єднання на 20 км на північ від Богодухова, але, зазнавши великих втрат, противник перейшов до оборони. Затяжний характер боротьби на богодухівському напрямку був значною мірою зумовлений порушенням взаємодії танкових армій Воронезького фронту з піхотою та артилерією загальновійськових армій, які відставали від танкових з’єднань. Війська Степового фронту, продовжуючи наступ, до 13 серпня прорвали зовнішню оборонну лінію противника в районі Харкова.

Учасником подій на харківському напрямі був гвардії капітан Г. Л. Охріменко – заступник начальника штабу 115-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку 7-ї гвардійської армії Степового фронту. 13 серпня 1943 р. Георгій у своєму листі, адресованому братові, писав: «Привіт, братику! Чому ти рідко пишеш? Я вчора отримав листа від тітки Наді. Вони нічого особливого не пишуть. Дякують за атестат. Тьотя каже, що коли отримає по атестату гроші, то приїде до тебе. Я на адресу тітки й на твою адресу надіслав 700 крб. – першого разу, і 500 крб. – вдруге для тебе. Чи отримав ти ці гроші?

Я живу, як і раніше. Тепер дуже багато роботи. Найбільше доводиться бродити підрозділами й спостережним пунктом. У штабі якось незвично. Ми нині наступаємо. Перебуваємо за 10 км від Харкова. Німці тікають і літом, як тікали взимку під Сталінградом. Щаслива пора! І я щасливий, що беру участь у битві за визволення споконвічного українського міста Харкова.

Листів більше ні від кого не отримую. Пиши ти частіше. Пиши тьоті. Чи потрібні тобі ще гроші, – я надішлю, коли отримаю, адже вони мені тепер не потрібні. Як іде справа з навчанням? Як життя протікає? Навчайся, дорогий, навчайся добре. Я покладав і покладаю на тебе надії. Ти слухав мене раніше, слухай і тепер. Адже нам потрібно ще після війни, якщо живі будемо й жива наша добра старенька мати, допомогти їй. Нам потрібно ще виховати братика, якщо він ще живий. Привіт твоїм близьким. Цілую тебе. Георгій».

Георгій Лукич Охріменко народився 1921 р. у селищі Брусилові на Житомирщині, у селянській родині. 1933-го після загибелі батька він залишився старшим чоловіком у родині, в який було ще троє молодших дітей: Іван, Ніна та Антон. 1939 р. Георгій Лукич закінчив Брусилівську середню школу та вступив до 1-го Київського артилерійського училища ім. П. П. Лебедєва (з 1941 р. – 1-е Київське Червонопрапорне артилерійське училище ім. С. М. Кірова).

Велику Вітчизняну війну лейтенант Г. Л. Охріменко зустрів на посаді командира взводу 500-го легкоартилерійського полку 199-ї стрілецької дивізії 49-го стрілецького корпусу Південно-Західного фронту, брав участь в оборонних боях на Вінниччині. На початку липня 1941 р. підрозділи 199-ї стрілецької дивізії вийшли до р. Случ у район Нового Мирополя (нині – селище міського типу Миропіль Романівського району Житомирщини), де опинилися в оточенні, без зв’язку зі штабом. Залишки підрозділів 500-го артполку виходили з ворожого кільця дрібними групами. Георгію Лукичу вдалося вивести свій взвод – і з жовтня 1941 р. він у складі 38-ї армії Південно-Західного фронту брав участь в оборонних боях у районі Вовчанська й Балаклеї, у Барвінківсько-Лозівській та Харківській наступальних операціях та Донбаській оборонній операції 1942 року.

З серпня 1942-го старший лейтенант Охріменко – командир батареї 500-го винищувально-протитанкового артилерійського полку Сталінградського (з січня 1943 р. – Донського) фронту, учасник битви за Сталінград. Під час наступальних боїв у період з 10 по 25 січня 1943 р. старший лейтенант Г. О. Охріменко виявив особисту мужність і відвагу. 11 січня в районі селища Цибенко батарея під його командуванням захопила висоту 111,6 і з відкритої вогневої позиції прямою наводкою знищила самохідну гармату, мінометну батарею та три дзоти противника. У подальшому підрозділ вогнем гармат підтримував наступ піхоти. На підступах до Сталінграда в районі станції Садової батарея Охріменка вогнем прямою наводкою відбила ворожу контратаку, знищила 3 кулемети, 20 гітлерівців, а під час вуличних боїв – зруйнувала будинок, у якому знаходилося дві вогневі точки. Георгій Лукич був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За оборону Сталінграда»…

З квітня 1943 р. гвардії старший лейтенант Г. Л. Охріменко – командир артилерійської батареї 115-го гвардійського винищувально-протитанкового артилерійського полку 64-ї армії (з травня – 7-ї гвардійської армії) Воронезького фронту, учасник визволення Лівобережної України. З другої половини липня 1943 р. гвардії капітан Охріменко був призначений заступником начальника штабу того ж полку, за мужність і героїзм, виявлені під час Бєлгородсько-Харківської наступальної операції, він нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Під час боїв за місто Красноград Харківської області Георгій Лукич очолив артилерійську батарею, яка першою ввірвалась у місто. Про ці події він згадує у своїх листах: «Наш полк одержав почесне найменування «Красноградський». Я перший зі своїм господарством увірвався в місто. Я тимчасово командував батареєю. <...> Мене подали до нагороди». У подальших боях на території Красноградського району 22 вересня Георгій Лукич був поранений, проте за місяць повернувся до своєї частини. Полк у складі 2-го Українського фронту проводив операцію з розширення плацдарму, захопленого на правому березі Дніпра й до кінця грудня вийшов до Кіровограда. 21 грудня 1943 р. Георгій Лукич був смертельно поранений – його поховали в селі Верблюжці Новгородківського району Кіровоградщини. Утім, з часом ця могила загубилася, і лише 1967 р. її виявили пошуковці. Встановити особу офіцера та розшукати його рідних вдалося завдяки листам від брата, Івана Лукича, та віршам, які Георгій писав на фронті й надсилав їх у рідний Брусилів. Мати та брат взяли участь у його урочистому перепохованні…

Іван Охріменко у червні 1941 р., одразу після випуску з середньої школи, вступив до 1-го Київського Червонопрапорного артилерійського училища. Коли йому видали військове обмундирування, що було в користуванні, він прочитав мітку: «Георгій Охріменко» – волею долі Івану Лукичу дісталася військова форма старшого брата!.. І. Л. Охріменко брав участь в обороні Києва, Московській битві, битві за Кавказ, визволенні Польщі, закінчив війну в Берліні, залишивши на стіні Рейхстагу напис: «Ми прийшли сюди за тим, щоб Німеччина до нас не ходила…». У жовтні 1946 р. молодший лейтенант Охріменко демобілізувався та повернувся на батьківщину, перебував на партійній роботі, займався викладацькою діяльністю. 25 грудня 2007 р. Іван Лукич помер. 2010-го його дружина Ольга Миколаївна передала до фондозбірні Меморіального комплексу весь родинний архів братів Охріменків – понад 120 одиниць: документи, нагороди, фотографії, листи, щоденникові записи…

У той час, коли війська Воронезького фронту відбивали контрудари танкових дивізій ворога в районі Богодухова та Охтирки, війська Південно-Західного та Південного фронтів нарешті прорвали оборону гітлерівців уздовж Сіверського Дінця й Міусу. Частина їхніх сил рушила південніше Харкова, а головні сили – в центральні райони Донбасу. Першими 13 серпня 1943 р. перейшли в наступ війська правого крила Південно-Західного фронту…

Підготував

Златко ЗЛАТАНОВ,

науковий співробітник Меморіального комплексу «Національний музей історії

Великої Вітчизняної війни

1941–1945 років».

Документи та знімки з фондів

Меморіального комплексу

друкувати