Перший салют Перемоги

В оперативному зведенні Радінформбюро за 26 липня 1943 р. йшлося: «Чотири льотчики-винищувачі на чолі з лейтенантом Бондарем атакували 25 німецьких бомбардувальників, що йшли під прикриттям винищувачів. Радянські льотчики збили 4 німецьких літаки, а інші, скинувши бомби в полі, швидко зникли…». Наступного дня повідомлялося: «Південніше Ізюма радянські частини закріплювалися на зайнятих рубежах і вели розвідку. Артилеристи одного зі з’єднань знищили понад 40 вогневих точок, зруйнували 4 спостережних пункти, розбили два шестиствольних міномети та прожекторну установку ворога…».

Отак завершилась Ізюмсько-Барвінківська наступальна операція. Війська Червоної Армії не досягли очікуваної мети, їхні втрати становили 38 690 осіб, з них 10 310 – загинули… Такою була ціна невеликої території, захопленої на правому березі Сіверського Дінця.

Інвалід війни, почесний громадянин міста Лозової Павло Іванович Максимцев брав участь у визволенні Донецької та Харківської областей, зокрема своєї малої батьківщини – Лозівського району. 17 липня 1943-го після артпідготовки він форсував Сіверський Донець. Ветеран згадував: «Армія готувалася до штурму глибоко ешелонованої оборони ворога, яка проходила по річці Сіверський Донець поблизу Слов’яногірська Донецької області. Сюди ще прибули курсанти, які наступали в бік хутора Голої Долини (нині – с. Долина Слов’янського району Донецької області. – Авт.). Там розгорнулися дуже жорстокі бої, в яких загинуло близько 18 тисяч радянських воїнів, і Голу Долину ми стали називати не інакше, як «Долиною смерті». Прорвавши оборону противника, ми наступали вздовж залізниці в напрямку міста Лозової. Німці, відступаючи, залишали за собою лише згарища». У подальшому П. І. Максимцев визволяв Україну, брав участь у боях за Угорщину…

У боях на Сіверському Дінці радянські бійці скували резерви гітлерівців – у район Донбасу з-під Харкова були перекинуті п’ять танкових дивізій, з-під Орла – моторизовану дивізію. Це сприяло радянській обороні під Курськом і подальшому переходу в контрнаступ військ Воронезького та Степового фронтів…

Наприкінці липня – на початку серпня 1943 р. запеклі бої точились і на Донбасі.

З оперативного зведення Радінформбюро за 28 липня: «На півдні, у Донбасі, радянський підрозділ із розвідувальною метою атакував німців і захопив дві висоти. У бою за ці висоти знищено 3 німецьких танки й близько 200 солдатів та офіцерів противника. У повітряних боях наші льотчики збили 7 і підбили 3 німецьких літаки. Крім того, 8 ворожих літаків знищені вогнем зенітної артилерії…». 30 липня оперативні зведення Радінформбюро інформували: «У Донбасі, в районі південно-західніше Ворошиловграда, радянські війська відбивали атаки значних сил піхоти й танків ворога. Німці атакують позиції, які були в останніх боях зайняті радянськими військами. Частини, відбиваючи атаки гітлерівців, завдають противникові значних утрат. <…> Наші льотчики в повітряних боях, за неповними даними, збили 14 німецьких літаків…».

У номері від 31 липня 1943 р. газети «Известия» (підшивки якої зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу), спеціальний кореспондент Алінін у статті «На Донбассе» зазначав: «Форсувавши деякий час тому Сіверський Донець на ряді ділянок, радянські частини ведуть тепер південно-західніше Ворошиловграда бої з великими силами піхоти й танків ворога. Німці стягують до району боїв резерви, атакують, намагаючись повернути позиції, зайняті в останніх боях радянськими військами. І тут, як на інших фронтах, німці, очевидно, покладають багато надій на свої танки, зокрема й на важкі машини «Т-6» і самохідні важкі гармати. Однак бійцям нашого фронту вже відомо про успішну боротьбу з «тиграми» і «фердинандами» на Бєлгородському й Орловсько-Курському напрямах. Обслуги протитанкових рушниць, артилеристи, гранатометники й піхотинці добре знають вразливі місця цих німецьких машин і сміливо вступають у двобій із ними…».

В оперативному зведенні Радінформбюро за 1 серпня йшлося: «У Донбасі, у районі південно-західніше Ворошиловграда, радянські війська відбивали атаки додатково введених у бій великих сил піхоти й танків противника. Радянські частини стійко стримують натиск ворога й завдають йому значних втрат. На одній ділянці наші бійці відбили сім атак німців. Противнику вдалось увірватися в радянські окопи. У запеклій сутичці наші бійці перебили всіх гітлерівців і відновили становище. У цьому бою підбито й знищено 50 німецьких танків. На іншій ділянці бійці однієї з частин знищили близько 1 500 ворожих солдатів і офіцерів. Наші льотчики в повітряних боях збили 53 німецьких літаки…».

Насправді ж події розгорталися набагато драматичніше: війська Південного фронту не лише не змогли розвинути наступ у районі річки Міус, а й зазнали значних утрат. 2 серпня 1943 р. бойові дії на цій ділянці припинились…

Більш вдало для радянських військ розгорталися події на бєлгородсько-харківському напрямку. Вранці 1 серпня 1943 р. війська Степового фронту почали бої за Бєлгород. Гітлерівське командування перетворило це місто на сильний вузол опору з розвинутою мережею довготривалих оборонних споруд. Однак ніщо вже не могло стримати рішучого наступу радянських військ. Увечері 5 серпня війська Степового фронту штурмом оволоділи Бєлгородом і Орлом й очистили їх від німецьких загарбників. Ворог поспішно відступив на південь, на вулицях Бєлгорода залишилося понад 3 тис. убитих гітлерівців…

Першими в Бєлгород увійшли частини 89-ї гвардійської стрілецької та 305-ї стрілецької дивізій. Ворог чинив шалений опір – боротьба велася за кожен квартал. У тих боях відзначився уродженець села Степанівки Полтавської області командир кулеметного взводу 89-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії лейтенант Д. В. Лисак. Він чотири рази ходив в атаку, у вуличних боях знищив 12 гітлерівців. Понад 20 ворогів ліквідував командир мінометної обслуги 3-го гвардійського стрілецького полку гвардії старший сержант Ф. О. Чорножуков із Лисичанська, що на Донеччині. Інтенсивним вогнем він забезпечив відбиття ворожої контратаки й подальше просування радянських підрозділів уперед, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Увечері 5 серпня в Москві відбувся перший в історії Великої Вітчизняної війни артилерійський салют. Відродити цю давню військову традицію вирішив особисто Йосип Сталін: дізнавшись уранці того ж дня про визволення Орла та Бєлгорода, Верховний Головнокомандувач розпорядився дати в столиці салют – як у давні часи, коли в такий спосіб народ сповіщали про здобуту перемогу.

Втілити цей задум за короткий час було непросто. Сталін наказав дати 12 залпів із 120 гармат з інтервалом 30 секунд. Комендант Кремля зміг виділити лише 24 придатні для салюту гармати. Ще 100 були зняті з різних зенітних батарей із таким розрахунком, щоб не порушити системи протиповітряної оборони Москви. Згадали, що в Костеревському танковому військовому таборі була гармата, постріл якої щовечора сповіщав про «відбій». Виявилося, що холостих снарядів у таборі збереглося лише 1 500. Їх розподілили між 124 зенітними гарматами, які розташували на стадіонах і пустирях різних районів Москви. Салютна точка № 1 знаходилась у Кремлі. Перший залп пролунав опівночі, відразу після прикінцевого слова радіовиступу відомого диктора Ю. Левітана, в якому повідомлялося про визволення Орла та Бєлгорода.

Організована нашвидкуруч система салютування спрацювала відмінно: гармати не дали жодного збою, а над Москвою кожні 30 секунд лунали гарматні залпи. Перший переможний салют з ентузіазмом був сприйнятий не лише москвичами, а й фронтовиками, які дізналися про нього по радіо. Не випадково радянський письменник К. О. Федін назвав салюти «музикою перемоги»… Пізніше система салютування була дещо змінена: інтервал між залпами скоротився з 30 до 20 секунд, звуковий ефект гармат стали підсилювати променями прожекторів, а згодом – і феєрверком… Усього за роки війни Москва салютувала 354 рази…

Тим часом радянські війська продовжували наступ. За п’ять днів з’єднання 1-ї танкової армії просунулися більш як на 100 км і оволоділи важливим опорним пунктом гітлерівської оборони – містом Богодуховим Харківської області. У боях у районі Богодухова та Охтирки відзначилися воїни 6-го танкового корпусу під командуванням А. Л. Гетьмана – уродженця хутора Клепали Буринського району Сумської області (28 серпня Андрію Лаврентійовичу присвоїли військове звання «генерал-лейтенант танкових військ»). Раптові й рішучі удари танкістів сприяли швидкому просуванню стрілецьких частин і з’єднань. Під Богодуховим і Охтиркою танкісти знищили 7 500 гітлерівців. Противник також утратив 106 танків, 95 гармат, 315 автомашин, 5 літаків та багато іншої техніки й військового майна.

5-та гвардійська танкова армія визволила від загарбників Козачу Лопань і Золочів – великі вузли ворожої оборони, що прикривали Харків. У боях за Золочів хоробро діяв заступник начальника штабу 181-ї бригади 18-го танкового корпусу капітан Я. П. Вергун, уродженець села Саївки П’ятихатського району Дніпропетровської області. У ніч на 6 серпня він на чолі групи з чотирьох танків увірвався в місто, проник у ворожий штаб і знищив гранатами генерала та 8 офіцерів. Коли його танк був підбитий, Яків Пантелеймонович ускочив у покинутий німецький танк і на цьому трофеї продовжував громити гітлерівців! Під час бою він замінив пораненого командира бригади. За виявлену мужність Я. П. Вергуну присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Бої на харківському напрямі тривали…

Підготувала

Ярослава ПАСІЧКО,

старший науковий співробітник

Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років».

Документи та знімки з фондів Меморіального комплексу

друкувати

Коментарi

AnonymousTT 15/10/2014 5:43
Whatever logo and model you are searching for are available with the aid of any nearby replica watches uk dealer plus they can be found at a reasonable cost
AnonymousTT 15/10/2014 5:43
on the other hand, wearing famous brand rolex replica ensures that these are successful
Willy 27/12/2013 23:36
Thanks for sharing this useful information! Hope that you will continue with - Jual Baju Couple Online