З «лейкою» – від Сталінграда до Берліна

«Усе, що ми знаємо про жінку, напевно, найвлучніше передає слово «милосердя». Є й інші слова – сестра, дружина, друг і найвище – мати. Жінка дає життя, жінка життя оберігає. Жінка й життя – синоніми…» – так починається документальна повість Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя». З тим, що жінка й війна – поняття непоєднувані, марно сперечатися. Втім, коли рідна земля потребувала захисту, тендітні представниці прекрасної статі пліч-о-пліч із чоловіками ставали до бою. Сильні, відважні, мужні. Але при цьому вони залишалися жінками, яким, передусім, потрібен мир. Одна з них – військовий фотокореспондент Наталія Боде.

Замість гвинтівки – фотоапарат

Якщо вірити офіційним цифрам, Велику Вітчизняну закарбовували на плівку близько чотирьох сотень фотокореспондентів. Жінок-фотокорів, що фіксували на плівку війну, було не так уже й багато – їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Найвідоміші з них – Галина Санько, Ольга Ландер та, звісно ж, Наталія Боде. Із сотень тисяч страшних кадрів воєнного лихоліття роботи фотокорів-жінок вирізняє особливий погляд. Це – погляд матері.

…Вродлива молода жінка дивиться на нас зі старого чорно-білого знімка. Притулившись до дерева, вона сумно посміхається в об’єктив чиєїсь фотокамери, міцно стискаючи в руках свою «Лейку 2А». Це – її зброя. Нею вона боротиметься з фашистськими загарбниками.

Життя Наталії Боде, як, утім, і біографія всього її покоління, поділяється на два основних періоди: до війни та після неї. До війни все доволі просто: народилася 30 грудня 1914 року в Києві, здобувши середню освіту, працювала лаборантом в Інституті машинознавства. У 20 років зацікавилась фотографією й влаштувалась фотокором до редакції київської газети «Комуніст». 1938-го перейшла до українського відділення Фотохроніки ТАРС. Вийшла заміж за фотожурналіста Бориса Козюка. За два роки до початку війни народила сина.

Що мріяла фіксувати на плівці 20-річна Наталія: репортажі з парадів, звіти з партзборів, фотонариси про сільське життя?.. Хто знає… Очевидно лише одне: навряд чи хотіла знімати ті кадри, які згодом визнають геніальними й публікуватимуть радянські газети «Правда», «Красная Звезда», журнал «Огонек».

…Все змінилося 22 червня 1941 року. У перші ж дні війни загинув Наталин чоловік, і вона, озброївшись фотоапаратом, пішла на фронт. Свого дворічного сина, найдорожче, що мала, залишила з батьками. З газетою «Красная Звезда» Південно-Західного фронту молода жінка дійшла аж до Берліна. Знімала на Південно-Західному, Центральному, 1-му Білоруському фронтах. Так, із «лейкою» в руках, Наталія намагалася помститися ворогові за смерть коханої людини – свого Бориса.

Сукня небесного кольору

«От Москвы до Бреста

Нет такого места,

Где бы не скитались мы в пыли.

С «лейкой» и с блокнотом,

А то и с пулеметом

Сквозь огонь и стужу мы

прошли…»

Так написав військовий кореспондент, письменник і поет Костянтин Симонов у «Пісні воєнних кореспондентів». Сталінград і Курська дуга, полонені та біженці, руїни Берліна – усе це Боде бачила на власні очі. Закарбовану на плівку пам’ять вона передала нащадкам у чорно-білих знімках, зроблених її вірною супутницею «лейкою». Сама ж намагалася забути й не згадувати. Занадто боляче.

Коли читаєш спогади сучасників про Наталію Боде, в уяві вимальовується доволі цікавий образ. Ось хоча б одна деталь. Усю війну вона возила у своєму речмішку святкову сукню небесного кольору, щоб одягнути її в день Перемоги. Попри всі фронтові труднощі та випробування Наталія не розлучалася з нею. Бо вірила: всі ці жахіття обов’язково колись залишаться в минулому. І обов’язково настане та щаслива мить, коли можна буде зняти незграбну шинель та важкі солдатські чоботи, одягти улюблену сукню й взути туфлі на високих підборах, щоб знову відчути себе жінкою.

Доказів того, наскільки відважна була ця тендітна жінка, збереглося чимало. У робочих записах є свідчення, що Наталія не раз долала пішки десятки кілометрів у негоду, ночувала просто неба – і все заради того, щоб зробити унікальні знімки. При цьому, за спогадами її колег із фронтової газети, все побачене крізь об’єктив вона пропускала ще й крізь серце. Щоразу, повернувшись із таких завдань, по кілька діб відходила від пережитого…

Якою була ціна її знімків і в яких умовах створювались ці шедеври військової фотографії, якнайкраще видно на прикладі всесвітньо відомого кадру, що закарбував німецький танк «Тигр». Після поразки під Сталінградом командування противника зосередило всі сили на Курській дузі, направивши туди новітні розробки – важкі танки «Тигри» та «Пантери», самохідні гармати «Фердинанди». Це була надпотужна техніка. «Тигри» вважалися непереможними. І хоча радянські солдати успішно виводили цих монстрів із ладу, фашисти до їхніх «зранених тіл» фотографів не підпускали. Якось у редколегії «Красной Звезды» дізналися про те, що на нейтральній смузі залишився підбитий «Тигр». Боде сама зголосилася на ризиковане завдання. Їй вдалося підібратися до броньованого «бійця» і сфотографувати машину впритул. Зафільмовані «лейкою» пробоїни не залишали жодного сумніву, що надпотужні «Тигри» – вразливі. Ціну таких знімків добре знав і ворог: німці відкрили шалений вогонь по зухвалиці. Але й під цією свинцевою зливою Наталії вдалося вижити. Вже в наступному номері «Красной Звезды» був надрукований легендарний знімок.

Ось як згадував цей епізод колега Боде, журналіст Лазар Бортман:

«Я стояв із командиром дивізії на пункті спостереження. Попереду, приблизно за кілометр, на пагорбі, у нейтральній зоні, горіли німецькі танки та вибухали міни. Гітлерівці густо поливали з мінометів усю нейтральну смугу, щоб не допустити радянських бійців до підбитих машин. Раптом ми побачили, як із наших окопів у бік ворога метнулися дві фігурки й одразу ж зникли з поля зору. …За годину на пункті з’явилася Наталія в супроводі автоматника. Її синій комбінезон був пошматований, лікті та коліна – у крові: усю відстань вона подолала поповзом. «Є перший знімок «Тигра»! – тріумфувала вона…».

За цю фотографію Наталія Боде отримала орден Червоної Зірки. За спогадами онука Василя Кутьїна, бабуся дуже пишалася цією високою нагородою й надягала її навіть коли орден надколовся.

Війна багато відібрала в Наталії, але подарувала їй зустріч із другим чоловіком – відомим поетом Євгеном Долматовським. Рука в руці вони разом пройшли крізь лихоліття, аж до Перемоги. Здається, сама доля берегла їхнє кохання. Якось під час зупинки потяга, де розміщувалися редакція і друкарня, вони вийшли прогулятися на свіже повітря. Відійшли на сотню метрів, як раптом налетіли ворожі літаки. Бомби влучали у вагони одна за одною. Загинуло багато працівників газети. Вогонь знищив значну частину фотоархіву й особистих речей. Серед них була й Наталіна сукня небесного кольору. Та сукня, яку вона мріяла одягнути в день Перемоги…

Негативи

не блякнуть

Після війни Наталія Боде оселилась у Москві, де й дожила свого віку. Її чоловік був проти того, щоб вона й далі працювала фотокореспондентом. Та й сама Боде не хотіла повертатися до того, що хоч чимось нагадувало про війну.

1945 року «Дитвидат» надрукував невелику добірку фотографій Боде під назвою «Дорогами війни». І хоча її фотороботи з кожним роком здобували все більше визнання, чимало плівок, відзнятих у пеклі війни, так і залишалися припадати пилом у найвіддаленішому кутку її затишної оселі, приховані від сторонніх очей. Вони побачили світ лише після смерті свого творця.

За життя кадри, що їх відзняла Наталія Федорівна, не раз були представлені на всесоюзних та міжнародних виставках, але вона жодного разу не влаштувала персональної. Рукописи не горять, негативи не блякнуть. За шість десятиліть після Перемоги в Москві відкрилася персональна виставка Наталії Боде «Від Сталінграда до Берліна».

Відомий фоторепортер Борис Задвіль, що підбирав роботи для експозиції, так описував свої емоції після ознайомлення з фотографіями Боде:

«Вона має кадри, яких не має в жодного фотокора-чоловіка. Внутрішній психологізм – стрижень сюжетів її знімків. Приміром, фотографія 1943 року. У фокусі – проста жінка з відрами, стоїть і дивиться на полонених німців. У погляді – вир емоцій. З одного боку, вона ненавидить цих негідників, загарбників її землі, а з іншого – їй по-людськи їх шкода… Чоловік би так не зняв, а Боде зняла. У цьому для мене цінність її фотографій».

…Стримані й водночас такі глибокі, фотографії Наталії Боде й через десятиліття передають атмосферу та настрій моменту. У них – не сама війна, а життя на війні, з усією правдою людських почуттів, які вона майстерно передавала двома тонами – чорним та білим. І сум’яття, і безпорадність, і сум, і страх. А також – радість і щастя, які все одно були в цей жорстокий час.

Марія САЛЬНІК,

«Моменти»

друкувати