Ізюмсько-Барвінківська операція
…У зведенні Радінформбюро від 14 липня 1943 р. повідомлялося: «Північніше Чугуєва радянські артилеристи знищили дві самохідні гармати ворога, які обстрілювали наші позиції. На іншій ділянці розвідувальна група проникла в розташування противника, винищила 30 гітлерівців і, захопивши полонених, успішно повернулася у свою частину...». За два дні Радінформбюро повідомило про події на території України: «У районі Лисичанська зрідка велася перестрілка. Радянські артилеристи знищили німецьку самохідну гармату та 5 кулеметів. Снайпери тт. Жуков, П’ятов, Курбатов і Удовкін за два дні винищили 13 німців. Єфрейтор т. Божко вогнем із протитанкової рушниці збив німецький літак «Фокке-Вульф 190»…».
17 липня 1943 р. радянське командування розпочало Ізюмсько-Барвінківську операцію, що тривала 10 днів. Її метою було силами Південно-Західного та Південного фронтів скувати, а за сприятливих умов – розгромити вороже угруповання в Донбасі, і не допустити перекидання сил противника в район Курського виступу.
До початку операції війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського (1-а, 8-а і 3-я гвардійські армії, 12-а армія, 17-а повітряна армія, 23-й танковий і 1-й гвардійський механізований корпуси) займали рубіж уздовж Сіверського Дінця від Змієва до Слов’яносербська. Їм протистояли 1-а танкова армія й оперативна група «Кемпф» (силою до 10 піхотних дивізій), групи армій «Південь» генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна. Добре організована ворожа оборона, що складалася з двох-трьох смуг, проходила крутим правим берегом Сіверського Дінця. Висоти й населені пункти були перетворені на вузли опору. Задум радянського командування передбачав головний удар із району Ізюма суміжними флангами 1-ї і 8-ї гвардійських армій у напрямку на Барвінкове, Червоноармійське й допоміжний удар – силами 3-ї гвардійської армії з району Привілля в напрямку на Артемівськ. Завдання рухомих з’єднань – увійти в прорив і ударом у напрямку на Сталіно (нині – Донецьк) у взаємодії з військами 51-ї армії Південного фронту оточити донбасівське угруповання противника.
На світанку 17 липня радянські війська почали 90-хвилинну артилерійську та авіаційну підготовки. О 6.50 стрілецькі частини стали форсувати Сіверський Донець. Протягом дня 1-а і 8-а гвардійські армії захопили декілька плацдармів на правому березі річки та вклинилися в оборону ворога на відстань до 5 км.
17 липня внаслідок наступу військ Південного фронту визволено населений пункт і залізничну станцію Картушине на Луганщині. На шляху фронту опинилася потужна система ворожих укріплень уздовж річки Міус (яку в історичних джерелах часто називають «Міус-фронт»).
Наступного дня в смузі Південно-Західного фронту в прорив увійшли частини 23-го танкового й 1-го гвардійського механізованого корпусів...
Населення українських земель із нетерпінням чекали на визволення. У пам’яті багатьох людей поставали сумні події 1941–1942 рр., коли Червона Армія відступала, не маючи змоги стримати просування гітлерівців. Ті дні згадував слухач командного факультету Військової академії бронетанкових військ гвардії майор Никифор Гордійович Єльченко в листі до дружини, написаному 17 липня 1943 р. (нині цей документ зберігається у фондозбірні Меморіального комплексу). Н. Г. Єльченко писав: «Дорога моя Ольго Яківно! Сьогодні я черговий, зараз 3-я година ночі, весь народ спить, мені спати не дозволено, але не в цьому річ. Тиша виняткова, є можливість поміркувати й обдумати багато чого. Осмислюючи пережите, усього, зрозуміло, не згадаєш, але й те, що згадується, достатньо яскраво визначає всю ту важкість, яка викликана війною. Не хочеться думати (а це напевне так), що найскладніший час залишився позаду. Я цим не хочу сказати, що попереду – легкі перемоги, попереду ще жорстокі бої, багато роботи над відновленням господарства. <…> Багато труднощів і при обороні, і при наступі. Під час наступу теж убивають людей, але коли ти йдеш уперед і знаєш, що твоєму народу, твоїй сім’ї позаду тебе не загрожує небезпека, тобі легко, тебе не мучить совість, ти відчуваєш, що ту велику довіру, яку до тебе виявила Батьківщина, ти виправдовуєш із честю. Я мимоволі згадую картини нашого відступу. У 1941 р. сотні й тисячі поглядів радянських людей, які дивилися на нас під час нашого відходу, у цих поглядах було все: і любов до нас, і жалість, і заклик до допомоги, злість і прокльони за те, що ми їх покидаємо, безпомічних, на наругу ворогові. У такі хвилини готовий крізь землю провалитися, але зробити нічого не міг. Згадуєш «знамениті» 13 днів кінця вересня й початку жовтня 1941 р. На своїй землі, а не свій <…> цей період, мабуть, [залишиться] в пам’яті на все моє життя. Я дуже шкодую, що жили без мене саме в цей період, коли до крайнощів був стомлений фізично й морально. Олю, ти тепер часто можеш почути висловлювання про нашу армію, що вона змужніла, зміцніла, набула досвіду і т. п. Це кожен може прослідити на собі. Олю, ти мене знаєш непогано, малодушністю [я] не страждав, твердості в мене було достатньо, але скільки змін відбулося в мені за останні два роки. Я зміцнів всесторонньо. Війна багато чому навчила. Хотів би я бачити тебе у цей час і дітей і подивитися на ті зміни, які відбулися з вами за ці два роки. Мені хочеться думати, що за цей час ви також зміцніли, загартувалися й багато чому навчилися. Наводити повну аналогію вашого життя з моїм не можна, у вас є свої особливості. Частина з цих особливостей негативно позначається. Тут багато залежить від того, наскільки можливо зменшити ці труднощі. <…> Питання велике, у листі його не опишеш. А поки що будь здорова, цілуй за мене дітей. Цілую тебе міцно й багато разів…».
Никифор Гордійович Єльченко народився 1906 р. у селі Лимані (нині – Решетилівського району Полтавської області) в багатодітній родині. Змалку допомагав батькам, наймитував, навчався взимку, до 15 років закінчив лише чотири класи. 1921 р. залишив батьківський дім і подався до Києва, працював лісорубом у Голосіївському лісництві, потім – робітником на заводі ім. Я. Свердлова. За комсомольською путівкою вступив на робфак Інституту народної освіти, під час навчання одружився з киянкою Ольгою Яківною Осипенко, у подружжя народився син Юрко. Закінчивши робфак 1929-го, Никифор вступив до Гірничого інституту, Ольга – на історико-філологічний факультет Київського університету. Після четвертого курсу інституту Никифора направили на роботу в Одеську область заступником начальника політвідділу радгоспу «Червона Зірка». Повернувшись до Києва 1935-го, Н. Г. Єльченко працював інструктором міськкому та обкому КП(б)У.
У 30-х роках він не раз проходив військову підготовку на три- та чотиримісячних курсах. Був призваний до лав Червоної Армії, служив у Київському особливому військовому окрузі політруком, секретарем парткомісії 200-ї стрілецької дивізії 31-го стрілецького корпусу 5-ї армії. У червні 1941 р. брав участь в оборонних боях на Південно-Західному фронті, в районі міста Ківерці Волинської області, на річках Стир і Случ, в районі містечок Білокоровичі та Коростень Житомирської області. 40 діб воїни 200-ї стрілецької дивізії утримували Коростенський укріпрайон, після чого через значні втрати з’єднання довелося переформовувати заново... Н. Г. Єльченко разом із 40 бійцями зумів прорватися через кільце оточення під Києвом – зі зброєю, документами й у формі. З листопада 1941 р. батальйонний комісар Єльченко – відповідальний секретар партбюро резерву політскладу Політуправління Південно-Західного фронту. З липня 1942 р. до лютого 1943-го був інструктором Політуправління Сталінградського фронту, нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда» (ця нагорода та посвідчення до неї зберігаються у фондах Меморіалу).
Згодом Н. Г. Єльченко обіймає посаду начальника політвідділу 11-ї гвардійської механізованої бригади 5-ї гвардійської танкової армії Степового військового округу, а з липня 1943 р. навчається у Військовій академії бронетанкових військ. З червня 1944-го брав участь у Білоруській наступальній операції на посаді командира 3-го танкового батальйону 225-ї танкової бригади 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Білоруського фронту. Учасник визволення Вільнюса 13 липня 1944 р., 8 серпня того ж року Н. Г. Єльченко загинув під час розвідки на березі річки Шелтуона. 1967 р. на прохання його сина Юрія Никифоровича (тоді – першого секретаря ЦК ЛКСМУ) школярі Вільнюської середньої школи № 27, члени військово-історичного гуртка розшукали місце перепоховання Н. Г. Єльченка на військовому кладовищі м. Расейняй, повідомили родину Єльченків, організували догляд за могилою. Ю. Н. Єльченко передав до Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» фото, особисті документи свого батька, а також листи Никифора Гордійовича з фронту до дружини й дітей (загалом – близько 150 музейних одиниць).
У запеклих липневих боях 1943-го відзначилася українка Марія Боровиченко, санітарка 32-го гвардійського артилерійського полку 13-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї армії Воронезького фронту. У бою неподалік міста Обоянь Курської області старший сержант Боровиченко підірвала гранатою танк ворога. 14 липня 1943 р., рятуючи пораненого офіцера, Марія загинула…
Свій бойовий шлях уродженка села Мишоловки Київської області розпочала в серпні 1941 р. – у 16-річному віці! Коли гітлерівці захопили її рідне село, дівчина перейшла лінію фронту й повідомила дані про розташування ворожої артилерії, польових складів із боєприпасами та піхоти противника в районі бойових дій 5-ї повітряно-десантної бригади Південно-Західного фронту. Завдяки цій інформації радянська артилерія точними залпами накрила ворожі позиції... Командування бригади задовольнило прохання дівчини та зарахувало її санітаркою до одного з підрозділів. Лише за три дні боїв у районі Голосіївського лісу Марія винесла з поля бою вісім бійців, окрім того, захищаючи поранених, вона застрелила двох гітлерівців і одного взяла в полон. Відважну дівчину нагородили медаллю «За бойові заслуги». Пізніше Марія Сергіївна брала участь у Сталінградській і Курській битвах, за виявлені мужність і героїзм нагороджена орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу». А 6 травня 1965 р. її посмертно удостоїли звання Героя Радянського Союзу...
Під час Курської битви, плануючи удар на Курськ із південного сходу, гітлерівці зосередили значні сили в районі станції Прохоровка. Тут, на широкому полі, вранці 12 липня 1943-го відбулася зустрічна танкова битва, у якій з обох сторін брали участь 1 200 танків і самохідних артилерійських установок… Радянське командування терміново перекинуло на цю ділянку фронту дві армії: 5-ту гвардійську танкову під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ П. О. Ротмістрова та 5-ту гвардійську під командуванням генерал-лейтенанта О. С. Жадова. У бою під Прохоровкою гітлерівці втратили 400 танків. Радянські війська здобули перемогу, зазнавши значних втрат.
Коли ворожі танки прорвалися через бойові порядки 95-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії Степового фронту, зупинити їх наказали бійцям 233-го гвардійського артилерійського полку під командуванням полковника О. П. Рєвіна, уродженця м. Дніпропетровська… На позиції полку рухалися 40 танків 3-ї танкової дивізії СС «Мертва голова». Олександр Петрович особисто керував гарматним вогнем, яким знищили 16 ворожих бойових машин. А коли закінчилися боєприпаси, командир повів солдатів на танки з гранатами в руках. У цьому бою 31-річний Олександр Рєвін загинув, ціною життя виконавши бойове завдання: на висоті 226,6, яку обороняв полк, просування гітлерівців зупинилося. Полковник О. П. Рєвін був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. 1981 р. його дружина Галина Пилипівна передала до Меморіального комплексу єдину річ, яка нагадувала їй про чоловіка, – фотопортрет, датований 1940 р.
Підготувала
Світлана ДАЦЕНКО,
старший науковий співробітник
Меморіального комплексу
«Національний музей історії Великої
Вітчизняної війни 1941–1945 років».
Документи та знімки з фондів
Меморіального комплексу
Інші статті
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua