Митрополит Антоній: «Заклик Христа до святості – це заклик до подвигу»

Святкування 1025-річчя хрещення Русі має стати поштовхом до вирішення злободенних питань державно-церковної взаємодії і доброю нагодою актуалізувати нашу багатовікову християнську спадщину. Так вважає керуючий справами Української православної церкви, ректор Київської духовної академії і семінарії, митрополит Антоній (Паканич).

Влада церковна та світська

– Ваше Високопреосвященство, розкажіть, будь ласка, про святкові урочистості, які заплановано на 26–28 липня.

– На Володимирській гірці відбудеться святковий молебень, а в Києво-Печерській лаврі – богослужіння. Ми очікуємо на візити предстоятелів та представників практично всіх Помісних Православних Церков. За традицією, до Києва прибуде Патріарх Московський і всієї Русі Кирил. Також офіційне запрошення передано Константинопольському Патріарху Варфоломію.

– Коли відбудеться святковий концерт?

– 27 липня. Святковий концерт проходитиме на Хрещатику. Там може зібратися близько 100 тисяч осіб. Буде багато гостей із Білорусі, Росії та інших країн. Така масштабність святкувань зумовлена величчю та колосальною значущістю цієї історичної події. Сподіваємось, що Міністерство внутрішніх справ успішно виконає завдання, пов’язані із забезпеченням охорони правопорядку.

– Наскільки світська влада прислухається до голосу влади церковної?

– Блаженніший митрополит Володимир і Священний синод УПЦ не раз зверталися до керівництва держави з різними питаннями: щодо легалізації грального бізнесу, створення єдиного державного демографічного реєстру, запровадження електронних паспортів, ювенальної юстиції тощо. Наші пропозиції були враховані під час підготовки нової редакції закону про єдиний демографічний реєстр. Проте ще є ціла низка невирішених проблем.

– Що Ви можете сказати про співпрацю з державою у сфері ювенальної юстиції?

– Поняття ювенальної юстиції передбачає послідовний захист прав та інтересів дітей. А це призводить до розширення повноважень судів та соціальних служб, які фактично отримують санкцію на втручання в сімейні справи та контроль над батьками. Таке втручання може загрожувати інституту сім’ї. Наша Церква закликала державу не поспішати з вирішенням цього питання. Потрібно провести широке публічне обговорення, до якого мають долучитися не лише юристи, а й психологи, педагоги та представники традиційних конфесій. Сьогодні у світі немає єдиної системи ювенальної юстиції. У різних державах вона має свої особливості. Обговорюючи такі проекти, потрібно враховувати вітчизняний досвід. Адже «дитячі суди» діяли в українських містах ще з 1910 року (їх скасували лише за радянських часів).

Диплом і батюшка

– Київська духовна школа відома ще з часів святителя Петра Могили. Раніше це був один із найкращих вишів Європи, а нині його дипломи у світських закладах не визнаються. Можете пояснити цей парадокс із погляду ректора Семінарії та Академії?

– Дається взнаки прикра спадщина радянських часів, коли була зроблена спроба не тільки поставити Церкву поза суспільним життям, але й відлучити богословську науку від творчого спілкування з наукою світською. Сьогодні ми ведемо діалог із державою, щоб знайти оптимальний шлях інтеграції духовних навчальних закладів до національної системи освіти. На жаль, поки що питання щодо державного визнання дипломів про здобуття вищої духовної освіти залишається невирішеним.

– Скільки нині семінаристів і студентів навчаються в Академії?

– Загалом у київських духовних школах на стаціонарі навчається 336 студентів (204 – у семінарії і 132 – в Академії), а на заочному секторі – 887 (534 – у семінарії і 353 – в Академії).

– Якщо ваші випускники будуть затребувані, то з погляду Церкви це зрозуміло: з’являється додаткова можливість проводити місіонерську роботу. А що від цього матиме держава?

– Сьогодні богословська наука в Україні робить лише перші кроки на шляху до державних університетів. Проте в усьому світі наявність теології у вищій школі – норма. Визнання церковної науки як рівноправного учасника освітнього процесу свідчитиме про збагачення вітчизняної науки за рахунок теологічної думки: її скарби все ще залишаються недостатньо відомими світським науковцям. Варто нагадати, що за радянських часів систематичне вивчення богословських дисциплін було можливим лише в межах духовних семінарій та академій. Традиція богословської думки безперервно зберігалася тільки в церковних закладах. Цей важливий резерв можна використати для заснування й розвитку теологічних факультетів у світських вишах.

– Як ви ставитеся до Болонського процесу, покликаного гармонізувати українські школи з європейськими?

– Загалом він дає можливість розширити міжнародне співробітництво й для духовних шкіл. Православні теологічні виші Європи вже долучилися до Болонського процесу. Це активізує обмін студентами і професорами, заохочує міжнародну мобільність студентів, значно спрощує процедуру взаємного визнання дипломів тощо. Наші духовні семінарії видають випускникам диплом бакалавра православної теології єдиного зразка. Тобто ми розцінюємо семінарію як перший ступінь трирівневої схеми, передбаченої Болонським процесом. Нині ведеться підготовка до відкриття в духовних школах другого ступеня – магістратури. А третім стане аспірантура. Запровадження такої схеми створює умови для конструктивнішого діалогу щодо питання державного визнання церковних дипломів.

Нові виклики

– Євангельська звістка про Христа швидко облетіла всю Римську імперію, хоч на той час ніяких ЗМІ не було. А нині як пояснити народу, що для виживання людства іншого шляху, аніж до Бога, не існує, що матеріальний світ – не кінцева зупинка нашого буття?

– Церква завжди несе у світ Слово Боже. Якщо в перші століття після Різдва Христового Євангеліє розповсюджували через усне слово, то нині – через книги, періодичні видання, ЗМІ. Останнім часом ситуація стрімко змінюється. Постійно вдосконалюються засоби зберігання та поширення інформації, до того ж знято всі обмеження, які накладалися на проповідь за радянських часів. Люди старшого покоління ще пам’ятають, як років зо тридцять тому практично неможливо було придбати навіть Біблію або молитвослов. Я згадую, як у селах парафіяни від руки переписували акафісти. А сьогодні у всесвітній мережі можна знайти і Святе Письмо, і богослужбову літературу, і твори святих отців. Мені навіть довелося бачити, як на кліросі стояли з ноутбуком. Подейкують, що деякі священики виходили для проповіді на амвон з електронними книжками. Парадокс полягає от у чому: що доступнішою стає інформація, то менше її цінують. Суспільство, перенасичене інформацією, перестає довіряти взагалі будь-яким цінностям. У людській свідомості все знецінюється. І це – нові виклики для Церкви. Як свідчити про Христа в такій ситуації? Ми повинні пам’ятати слова Господа: «Святий Дух, Який живе в Церкві, завжди наставить на істину». Нам треба завжди прислухатися до дихання Святого Духу, Який відкриває шлях проповіді Христа і в сучасному світі.

– Як пояснити людям, що УПЦ – це наша Церква, історія якої сягає ще часів Святого князя Володимира?

– Церква покликана не пояснювати, а свідчити про Христа й духовну силу, яку вона має. Преподобний Серафим Саровський казав: «Спасися сам і навколо тебе спасуться тисячі». Якщо Церква стоїть на висоті свого покликання, якщо вона перетворює цей світ, то самі собою відпадають політичні питання, які нам інколи намагаються нав’язати. Важливо, щоб наше свідчення було не тільки в словах, але й у ділах. Важливо, щоб люди бачили в нас послідовників Христа.

– Яким є Ваше ставлення до ідеї створення єдиної Помісної Церкви, про яку давно йдеться серед представників різних конфесій?

– Вона існує вже давно. Українська православна церква – це Помісна Церква, яка має статус самокерованої у складі Московського Патріархату. Наші парафії є в усіх регіонах України. Ми самостійно приймаємо рішення про відкриття єпархій та висвячення єпископів. Знаходимося в молитовному спілкуванні зі світовим православ’ям. На жаль, коли вживають словосполучення «єдина Помісна Церква», то часто мають на увазі проект, висунутий понад 10 років тому політиками. Цей проект був спрямований на створення так званої єдиної Церкви: до її складу ввійшли б усі структури, які й досі не мають між собою євхаристійного спілкування (тобто не можуть разом служити літургію й причащатися з однієї Чаші). Звичайно, хотілося б привітати намагання людей доброї волі. Але ми наполягаємо на тому, що це питання вирішує тільки Церква (на основі канонічного права). Допомога політиків ні в якому разі не має перетворюватися на втручання у справи церковні. І священнослужителі, і миряни повинні молитися, щоб Господь допоміг подолати церковні розколи.

Загрози духовного вакууму

– Чи траплялися в історії такі випадки, коли ієрарх ішов у розкол, створював свою релігійну структуру, а потім знову повертався в лоно Церкви-Матері?

– Таких прикладів можна навести чимало. У ХХ столітті в Російській православній церкві понад двадцять років існував так званий обновленський розкол. Щоб повернутися до церковного спілкування, самопроголошені «ієрархи» зрікалися свого сану, який отримали в розколі. Зовсім недавно був подоланий розкол у Болгарії, який існував з 1992 року. П’ять років тому відновлена єдність між Московським Патріархатом та РПЦЗ (Російською православною церквою за кордоном). Кожен із цих випадків – унікальний. Як будь-який конфлікт має свої причини й наслідки, так і його подолання вимагає особливих рішень. Навряд чи можна говорити про якісь загальні рецепти.

– Сьогодні ми стоїмо перед негативними тенденціями, які ззовні нав’язуються нашому суспільству. Як цьому протистояти?

– Кожен християнин, який намагається йти шляхом духовного вдосконалення, знає: негативні тенденції йдуть не ззовні, а зсередини. Господь сказав, що найбільше зло виходить із людського серця: у ньому з’являються лихі думки, з якими і покликаний боротися християнин. А пошук зовнішнього ворога, який нібито заважає нам бути справжніми християнами, – безперспективний. Ми повинні преобразити себе зсередини.

– Сучасній людині стати православним, напевно, непросто. В Україні вже розвелося стільки всіляких сект, та ще й зареєстрованих у Держкомрелігій, що й злічити важко. Як вирішити цю проблему?

– Стати справжнім християнином було непросто за всіх часів. Заклик Христа до святості – це заклик до подвигу. Християнин – це той, хто зрікається себе, бере свій хрест та йде за Христом. Погодьтеся, що це ніколи й ні для кого не було простим завданням. А щодо поширення в Україні сект, то, звісно, що причина полягає зовсім не в можливості їх державної реєстрації. Людині завжди хочеться знайти простіший шлях. Сам Господь нас попереджав: коли будуть казати, що ось тут Христос, тут чи ось там, ми не повинні цьому вірити. Як пише євангеліст Матфій, в останні часи «постануть христи неправдиві, і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та дива, щоб звести, якщо можна, і вибраних». Після кількох десятиліть державного атеїзму серед нашого народу утворився відчутний духовний вакуум. Цим і намагаються скористатися різні люди, які не мають ніякого стосунку ані до Христа, ані до Його Церкви. Тому потрібно бути духовно пильним. Якщо черговий «проповідник» пропонує легке і швидке спасіння, а до того ще й земне збагачення, то варто пам’ятати, що Христос проголошував зовсім інше…

Бесіду записав Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ, м. Київ

друкувати

Коментарi

monu 04/07/2015 12:45
На жаль, поки що питання щодо державного AP US History Videos визнання дипломів про здобуття вищої духовної освіти залишається невирішеним.
monu 29/05/2015 10:49
І священнослужителі, і миряни повинні молитися, Restore photos щоб Господь допоміг подолати церковні розколи.