Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
07/07/2013 14:39

Йшли в Карпатські ліси партизани...

1943 рік увійшов в історію Другої світової та Великої Вітчизняної війн як рік значної активізації радянського партизанського руху в Україні. Після переходу на Правобережжя Сумського та Житомирського партизанських з’єднань полум’я партизанської вій­ни охопило території Полісся, Поділля, Волині...

Рейд, що надихнув на боротьбу

Плани щодо передислокації навесні – влітку 1943 р. значних сил народних месників на територію Західної та Південно-За­хідної України передбачали утворення на теренах Львівської, Дрогобицької, Станіславської (нині – Івано-Фран­ківської) та Чернівецької областей нового партизанського краю. ЦК КП(б)У та Український штаб партизанського руху (УШПР) вирішили направити Сумське партизанське з’єднання до Чернівецької області для дій на комунікаціях противника й організації партизанського руху в Прикарпатській Україні. Водночас перед з’єднан­ням було поставлене завдання розвідати можливості розвитку партизанського руху в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії, а також організувати диверсії на нафто­промислах.

У фондовій колекції Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років зберігаються не лише директивні документи ЦК КП(б)У та УШПР, інші матеріали загального характеру, а й близько 300 музейних предметів, що належали 28 учасникам Карпатського рейду, зокрема документи С. А. Ковпака, С. В. Руднєва, Г. Я. Базими, В. О. Войцеховича, П. П. Вершигори, П. О. Брайка, П. М. Воронька та інших.  Карпатський рейд, що тривав з 12 червня до 1 жовтня 1943-го, увійшов в історію партизанського руху як один із визначних. 3 червня того ж року командування з’єднання підписало наказ № 360 «Про порядок і графік руху до Карпат, місця найближчих стоянок».

Під час переходу з’єднання форсувало річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут, з боями подолало десятки шосейних шляхів і залізниць, розгромивши гарнізони ворога у великих населених пунктах – Скалаті (Тернопільщина), Галичі та Солотвині (нині – Івано-Фран­ківщина), Рафалівці (Рівненщина), завдало ударів по битківських і яблунівських нафтопромислах Прикарпаття. Безперервно маневруючи, з’єднання відбивало атаки переважаючих сил против­ника, 11 разів проривало кільце оточення, завдаючи ворогові знач­них утрат. Наприкінці липня, проводячи жорстокі оборонні бої у складних гірських умовах, партизани потрапили в ще одне оточення й змушені були залишити важке озброєння та обоз. Командир з’єднання Герой Радянського Союзу С. А. Ковпак зазначав у щоденнику: «Необхідно змінити стиль руху, інакше можна всіх партизанів втратити. Важке озброєння перетворилося на тягар, частину його наказав знищити. А в горах хліба немає, перейшли на саме м’я­со...». У такій катастрофічній ситуації комісар з’єднання С. В. Руднєв запропонував сміливий план: ударом зненацька в районі Делятина, спускаючись з гір у долину, прорвати кільце ворожого оточення. З наказу № 403: «Для успішного проведення операції створено дві ударні групи: перша група під командуванням підполковника П. П. Вершигори, друга група під командуванням П. Л. Кульбаки. Партизани повин­ні очистити північну та півден­ну частини міста, створити коридор для проходу на с. Білі Ослави».

Бій за Делятин розпочався після першої години ночі 4 серпня й спочатку був успішним для ковпаківців. Однак далася взнаки втома та специфіка нічного бою – відхід з’єднання з міста відбувся із запізненням і неорганізовано, окремими групами, командири не зуміли зібрати своїх людей. Тільки невелика група на чолі з комісаром організовано рухалася попереду. Це мало фатальні наслідки...

У цей час від Коломиї в напрямку Делятина на автомашинах просувався німецький 273-й гірськострілецький полк (до 1 тис. вояків), який у районі Білих Ослав зіткнувся з авангардом ковпаківців. У бою загинуло багато партизанів, зокрема й С. В. Руднєв.

З’єднання змушене було розділитися на шість бойових груп та санчастину під охороною роти Путивльського партизанського загону й прориватися на Житомирщину. 20 жовтня 1943 р. наказом № 420 командування з’єднання підбило підсумки рейду: протягом чотирьох місяців знищено понад 3 300 ворожих вояків, три електростанції, 20 вузлів зв’язку, 15 маслозаводів, підірвано 14 залізничних та 38 автомобільних мостів...

 

С. А. Ковпак

Успішність Карпатського рейду була зумовлена взаємодією «найкращого тандему серед ко­­манд­ного складу партизанських формувань України»: гене­рал-ма­йорів Ковпака та Руднєва. У липні 1941 р. за рішенням райкому партії голова Путивльського міськвиконкому Ковпак очолив партизанський загін і після приходу нацистів разом із 12 бійцями вирушив до Спадщанського лісу (до слова, Сидір Артемович був досвідченим воїном – під час Першої світової був нагороджений двома Георгієвськими хрестами, брав участь і в громадянській війні). За два роки загін розрісся у з’єднання з більш ніж 2 000 бійців, що діяли на території північної Сумщини та на прилеглих територіях Росії, з 26 жовтня 1942-го з’єднання виступило з Брянських лісів у рейд на правий берег Дніпра (спільно з партизанським з’єднан­ням О. М. Сабурова), а 2 лютого 1943 р. пар­ти­зани-ков­паківці вирушили в рейд територією Рівненської, Житомирської та Київської областей. 

Наприкінці 1943-го Ковпак був відкликаний до визволеного Києва. Обіймав різні державні, партійні й громадські посади. Помер 11 грудня 1967 р., похований на столичному Байковому кладовищі.

 

С. В. Руднєв

Постаттю, яка в усьому допов­нювала командира, душею з’єд­нан­ня став Руднєв. Семен Васильович служив у Червоній Армії з 

1918 р., у 1930-х роках обіймав посади військового комісара та помічника коменданта з політчастини Де-Кастринського укріпрайону, що будувався на Далекому Сході. 1938-го був заарештований НКВС за шпигунство та контрреволюційну діяльність, проте в жовтні 1939 р. військовий трибунал зняв ці звинувачення. З травня 1940 р. – голова Путивльської районної ради ТСОАВІАХІМу. З початком війни – один із організаторів місцевого винищувального загону, у серпні 1941-го очолив партизанський загін у Монастирському лісі (Сумщина), який у жовтні був об’єд­наний із загоном Ковпака. Як військовий комісар Путивльського за­гону та Сумського з’єд­нан­ня брав участь у розробці та проведенні бойових операцій і рейдів, організації політично-масової роботи.

Деякий час смерть С. В. Руднєва залишалася таємницею для більшості бійців. Нічого не знав про її обставини і Ковпак: «Дістав дані, що комісар поранений, відправив групу другого батальйону для винесення пораненого Руднєва. Повернулись і доповіли: не знайшли комісара… Пошуки комісара не увінчалися успіхом… Зв’язку з групами немає, ось і комісара не розшукав…» (згодом його тіло виявили у братській могилі поблизу місця останнього бою).

У Карпатський рейд разом із Семеном Васильовичем вирушив і його 19-річний син Радій Руднєв. В одному із щоденникових записів Руднєва-старшого можна прочитати коротеньку нотатку: «Добре поводив себе Радик. Бачачи мої переживання, багато в чому допомагає мені…». Тяжко поранений у бою за Делятин, Радій Руднєв помер від зараження крові й був похований родиною селянина О. Я. Киф’яка на своєму обійсті.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 р. гене­рал-майору С. В. Руднєву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а С. А. Ковпак був нагороджений другою медаллю «Золота Зірка». Влітку 1946 р. прах Радія Руднєва та його батька було перепоховано в братській могилі ковпаківців у Яремчі (Івано-Фран­ків­щина).

 

П. П. Вершигора

Ще навесні 1942 р. пройшов спеціальну підготовку для роботи в тилу ворога П. П. Вершигора. 13 червня 1942 р. він очолив резидентуру штабу Брянського фронту. Його група оперативно передавала розвідувальну інформацію про пересування ворожих військових ешелонів у районі Брянського залізничного вузла, чим сприяла його знищенню масованим авіанальотом. У жовтні 1942 р. за рішенням штабу фронту його групу ввели до складу групи партизанських загонів Ковпака. Під час Карпатського рейду Петро Петрович обіймав посаду заступника командира з’єднання з розвідки, відзначився в плануванні та проведенні бойових операцій влітку 1943 р. Випускник московської Кіноакадемії, Вершигора був затятим фотографом і став автором великої кількості унікальних знімків карпатських краєвидів та товаришів по зброї.

Після від’їзду Ковпака до Києва, 24 грудня 1943 р. П. П. Вершигора очолив Сумське партизанське з’єднання, яке 22 лютого 1944-го було переформоване в 1-шу Українську партизанську дивізію ім. двічі Героя Радянського Союзу гене­рал-майора С. А. Ковпака, якій судилося здійснити рейди територіями Польщі та Білорусії. Уже після війни ці події Вершигора зобразив у документальній повісті «Люди з чистою совістю» та в низці інших літературних творів...

 

В. О. Войцехович

Поряд із Ковпаком та Руднєвим одним із керівників Карпатського рейду став В. О. Войцехович. Як зазначено в характеристиці від 22 лютого 1945 р. за підписом С. А. Ковпака, «Войцехович виявив себе вольовим, ініціативним, тактично грамотним командиром. Будучи помічником начальника штабу, він проводив велику повсякденну роботу з підвищення боєздатності з’єднання <...> військового рівня командного складу… Під його керівництвом було підготовлено: сержантського складу – 250 осіб, мінерів-підрив­ників – 100 осіб, мінометників – 180 осіб, кулеметників – 300 осіб».

В. О. Войцехович зустрів війну командиром взводу 262-го корпусного гаубичного полку 1-го стрілецького корпусу 10-ї армії Західного особливого військового округу, у червні – липні 1941-го брав участь у боях під Могильовом. Пораненим був захоплений у полон, але втік, 12 лютого 1942 р. дістався Хінельських лісів, де зустрівся з розвідниками Путивльського партизанського загону. Був призначений помічником командира роти, потім – помічником начальника штабу загону з оперативної частини. У серпні 1943 р., після поранення, евакуйований у радянський тил, але вже з 25 вересня 1943 р. обій­няв посаду начальника штабу Сумського партизанського з’єд­нан­ня. Після демобілізації в 1949 р., працював у системі лісового господарства. Автор книг «Сто днів звитяги», «Фронт на Поліссі», «Партизани йдуть на захід».

 

П. Л. Кульбака

У найвідповідальніший момент Карпатського рейду, напередодні бою за Делятин, одну з бойових груп з’єднання, яка повинна була увірватися до міста, перейшовши вбрід Прут, очолив Кульбака. Як і для всього з’єднання, для цієї групи, попри локальні успіхи, бій закінчився невдало. Відповідно до наказу по з’єднанню від 5 серпня 1943 р. № 404, Кульбака разом зі своїм загоном повинен був окремо пробиватися на Полісся. За словами командира загону, «відступаючи з Карпат, група потрапляла в оточення 18 разів, відбивала по три атаки фашистів на день». 21 серпня 1943 р. група Кульбаки з’єд­на­лася з групою Вершигори, який і очолив об’єд­нану групу чисельністю близько 600 бійців. У 1-й Українській партизанській дивізії Кульбака командував 2-м стрілецьким полком, після розформування з’єд­нання повернувся до 

м. Глухова, працював на господарській роботі.

Олександр БІЛОУС,

старший науковий співробітник

Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років»

 

Документи та знімки з фондів Меморіального комплексу

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті