Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
31/05/2013 17:35

«Бронебійки»

Досвід використання танків на полях Першої світової війни 1914–1918 рр. спричинив інтенсивний розвиток засобів протитанкової оборони. Водночас із розробкою протитанкових гармат велика увага приділялась створенню протитанкових рушниць (ПТР).

Чого коштувала помилка маршала

У СРСР розробки такої зброї велись ще з середини 1920-х років, і саме радянським конструкторам вдалось добитися найкращих результатів. Зокрема, розроблено потужний 14,5х144-мм патрон із бро­небійно-запалюваль­ними кулями Б-32 та БЗ-39. Ще до того, як новий боєприпас офіційно взяли на озброєння, почалися випробування створених під нього зразків зброї, і в цьому конкурсі перемогу виборола розроблена талановитим інженером Миколою Рукавишниковим самозарядна (з коробчастим магазином на п’ять патронів) протитанкова рушниця, яку в жовтні 1939-го Червона Армія взяла на озброєння під назвою ПТР-39. Вже наступного року передбачалося довести виробництво цієї новинки до 15 тис. штук…

Проте, на жаль, масове виробництво протитанкових рушниць було зупинене – причина полягала не лише у вадах, виявлених у конструкції ПТР-39, а й у хибній оцінці тогочасним військовим керівництвом СРСР рівня бронезахисту танків потенційного противника та зневажливому ставленні до можливостей нової зброї. Зокрема, негативну позицію щодо розробки Рукавишникова зайняв начальник Головного артилерійського управління (з січня 1939-го – заступник наркома оборони) Маршал Радянського Союзу Г. І. Кулик. Уже 26 серпня 1940 р. виробництво ПТР-39 припинили.

До речі, одночасно саме з «легкої руки» Кулика з озброєння Червоної Армії зняли 45-мм протитанкову гармату, 76-мм полкову й дивізійну гармати, а також первістка радянської легкої автоматичної зброї – 7,62-мм пістолет-кулемет Дегтярьова. І якщо виробництво цих зразків згодом поновили, то доля ПТР-39 виявилася сумнішою – їх встигли випустити лише кілька штук. Фактично на початку Великої Вітчизняної війни радянська піхота була позбавлена протитанкового засобу ближнього бою, який був би дуже доречний у протистоянні німецьким «панцервафе», що використовували переважно легкі танки з бронею завтовшки не більше як 35 мм…

Шкода, якої зазнала Червона Армія на початковому етапі війни через недалекоглядність Кулика та йому подібних, була колосальна – герої 1941-го змушені були відбивати танкові атаки гітлерівців зв’язками ручних гранат і саморобними пляшками із запалювальною сумішшю. До речі, у ролі воєначальника на різних фронтах Кулик виявив не лише повну бездарність, а й схильність до пиятики й «панічних настроїв». У лютому 1942 р. за звинуваченням у здачі ворогу Керчі та Ростова він був засуджений Верховним судом СРСР, позбавлений нагород і понижений у військовому званні до генерал-майора; у липні 1945 р. постановою Ради народних комісарів генерал-лейтенанта Кулика знову розжалувано в генерал-ма­йори, ще за рік – відправлено у відставку, у січні 1947-го – заарештовано, у серпні 1950-го – засуджено «за створення заколотницької групи» й розстріляно…

 

Реалії війни змушували імпровізувати

Вже 23 червня 1941 р. прийнято рішення про повернення протитанкової рушниці Рукавишникова на повторні випробування. Проте в липні від масового випуску ПТР-39 відмовилися: поновлення виробництва цієї складної за конструкцією рушниці в умовах воєнного часу вимагало занадто багато часу… Лише кілька екземплярів ПТР-39, які встигли виготовити до війни, використовувалися на Західному фронті під час боїв під Москвою.

Як тимчасовий захід, на Тульському кулеметному заводі протягом лише 10 днів була запущена у виробництво копія трофейної німецької 7,92-мм протитанкової рушниці Маузера Pz.B.39 – протягом двох місяців загалом виготовили близько 1 тис. таких ПТР, які, втім, виявилися малоефективними й технічно недосконалими. Набагато вдалішою імпровізацією виявилася однозарядна протитанкова рушниця, розроблена інженером В. М. Шолоховим на основі експериментального зразка, запропонованого ним ще 1938 р. – ця проста конструкція також була запозичена з однієї з розробок Маузера (до неї було додане дульне гальмо, амортизатор на приклад, легкі складані сошки), проте для стрільби використовувався 12,7-мм патрон від великокаліберного кулемета ДШК. Майстерні московських інженерно-технічних вищих навчальних закладів виробляли цю зброю до початку 1942 р., завдяки чому війська Червоної Армії отримали кілька тисяч ПТР Шолохова.

Крім вітчизняних «ерзац-ПТР», радянські війська використовували й іноземну зброю, що поставлялася до СРСР відповідно до угод ленд-лізу – британську 13,9-мм самозарядну протитанкову рушницю Mk.1 «Бойс» (автором цієї розробки був помічник начальника конструкторського бюро заводу «Роял Смол Армз» капітан Бойс). Утім, близько 1 100 таких рушниць, замовлених СРСР на початку війни, надійшли до радянських військ лише протягом 1942–1943 рр., і особливої популярності серед червоноармійців ця зброя не набула. Адже в цей період радянські заводи вже масово виробляли простіші за конструкцією й водночас – набагато потужніші вітчизняні 14,5-мм «бронебійки».

 

За наказом ДКО

Уже на другий місяць війни для прискорення робіт зі створення ефективної й технологічної протитанкової зброї Державний комітет оборони доручив цю розробку одразу двом провідним зброярам – Сергію Симонову й Василю Дегтярьову, які вже через 22 дні представили готові до випробувань конструкції під 14,5-мм патрон. Симонов запропонував зразок самозарядної ПТР (що ввібрала в себе досвід, накопичений ним під час розробки автоматичних і самозарядних гвинтівок), розробка Дегтярьова являла собою однозарядну систему з ручним заряджанням і автоматичним відкриванням затвора після пострілу.

Протитанкова рушниця Симонова (ПТРС) важила 20,9 кг (зі спорядженим магазином на 5 патронів) і була завдовжки 2 000 мм. Бойова скорострільність сягала 15 пострілів за хвилину, прицільна дальність стрільби – 1 500 м. Автоматика ПТРС працювала за принципом відводу порохових газів через отвір у стволі. Замикання каналу ствола здійснювалося перекосом затвора: задня частина остова затвора, спускаючись униз, опор­ною площиною заходила за опорну площину вкладиша ствольної коробки. Ударний механізм куркового типу допускав ведення лише одиночного вогню.

«Однозарядка» Дегтярьова (ПТРД) поєднувала в собі максимальну простоту й ефективність. За такими параметрами, як довжина та здатність пробивати броню тактико-технічні характеристики ПТРД ідентичні рушниці Симонова, але «дегтярьовка» поступалася ПТРС у швидкострільності (8–10 пострілів за хвилину) і прицільній дальності (600 м). Певною перевагою була менша маса – 17,3 кг.

Обидві рушниці були оснащені дульним гальмом, складаними 

сошками, руків’ям для перенесення, крім того, у ПТРС був відкидний наплічник і розташована на прикладі м’яка подушка, а в ПТРД – пружинний амортизатор плечового упору.

Варто додати, що 15 серпня 1941-го на озброєння взято модифікацію 14,5-мм патрона з броне­бій­но-запалювальною кулею БС-41, що містила твердосплавний (металокерамічний) сердечник. Випущена зі ствола ПТР, ця куля розвивала швидкість до 1 012 м/с і могла з відстані 300–500 м пробити 35-мм танкову броню. Точне влучання спричиняло пожежу або вибух боєприпасів, тож невдовзі німецькі танкісти, що звикли на полі бою полювати на радянську піхоту, раптом самі перетворилися на «дичину»…

На початку серпня 1941 р. ПТР пройшли полігонні випробування, і до кінця першого року війни завод у місті Коврові виготовив 17 688 рушниць ПТРД, а наступного року – у 10 разів більше! Налагодження виробництва складнішої за конструкцією ПТРС зайняло дещо більше часу – 1941 р. саратовський завод виробив лише 77 цих рушниць, проте наступного року Червона Армія отримала 63 308 одиниць цієї зброї.

Загальна кількість виготовлених під час війни протитанкових рушниць сягнула близько 470 тис. штук, що дало змогу з грудня 1941-го сформувати в складі кожного стрілецького полку й винищува­льно-протитанкового дивізіону роту ПТР (спочатку 27, потім 54 рушниці), а з осені 1942-го в складі кожного стрілецького батальйону – взвод ПТР (18 рушниць), підрозділи «бронебійників» також введено в штати артилерійських полків, танкових, мотострілецьких і механізованих бригад.

 

Зброя мужніх

Перша партія з 300 ПТРД була направлена до військ 16-ї армії, що обороняла рубежі Москви на Волоколамському напрямі. Командувач армії генерал-лейте­нант Костянтин Рокосовський наказав передати рушниці на найвідповідальнішу ділянку фронту, яку захищали підрозділи 316-ї стрілецької дивізії генерал-ма­йора Івана Панфілова. В бою на рубежі Петєліно – Ширяєво брали участь вісім обслуг ПТР, які вогнем з дистанції 150–200 м знищили два німецькі танки. В наступних боях «бронебійки» успішно громили ворожу бронетехніку: біля села Крюково 6 грудня 1941 р. командиром роти 1 073-го стрілецького полку старшим лейтенантом Каєвим з кількома бійцями з дистанції 200–250 м вогнем по баштах і бензобаках знищено п’ять німецьких танків. 8 грудня ті ж військовослужбовці на північній околиці Крюкова з ПТР підбили ще шість танків…

Про подвиги «бронебійників» часто писали в газетах і листівках. Ось рядки однієї з публікацій: «Відважні захисники Сталінграда – Болото, Алейніков та Блінов вступили у двобій з тридцятьма ворожими танками й вийшли переможцями. Із протитанкових рушниць вони підбили п’ятнад­цять танків, а решта повернули назад»…

У багатьох післявоєнних німецьких мемуарах радянські ПТР також згадуються як зброя грізна й ефективна. Наприклад, колишній генерал-майор вермахту Ф. фон Меллентін зазначав: «Складалося враження, що кожен піхотинець має протитанкову рушницю чи протитанкову гармату. Росіяни дуже спритно розташовували ці засоби і, здається, не було такого місця, де б їх не виявилось…».

Найактивніше за прямим призначенням ПТР використовувалися до липня 1943 року, коли против­ник застосовував переважно легкі й середні танки, а бойові порядки наших військ були слабо оснащені протитанковою артилерією. З другої половини 1943 року, коли в противника з’явилися важкі танки й самохідні гармати, «бронебійки» поступово почали втрачати своє значення – основну роль у боротьбі з танками поступово перебирала на себе артилерія, а обслуги ПТР вели вогонь переважно по ворожих легких бронемашинах і вогневих точках, а також… по літаках, як імпровізований засіб протиповітряної оборони.

Наприклад, у червні 1944 р., перед початком Яссько-Киши­нів­ської операції на позиціях військ 4-ї гвардійської танкової армії успішно діяв зведений взвод 10-го прикордонного полку військ НКВС з охорони тилу діючої армії (нині – 45-й Римникський орденів Кутузова, Богдана Хмельницького та Червоної Зірки полк внутрішніх військ МВС України). Підрозділ, озброєний двома станковими й двома ручними кулеметами та п’ятьма рушницями ПТРС, знищив понад десяток ворожих вогневих точок –  найефективнішим способом ліквідувати їх виявилася саме прицільна стрільба з ПТРС.

1943 р. виробництво «бронебійок» почало скорочуватись (переважно за рахунок припинення випуску ПТРД), а з січня 1945-го припинили виготовляти й ПТРС. Після закінчення Великої Вітчизняної війни їхнє місце на озброєнні Радянської Армії почали займати реактивні протитанкові гранатомети – ручні та станкові. Але «бронебійки» радянського виробництва ще тривалий час застосовувалися під час локальних війн – великих і малих. Зокрема, під час Корейської війни 1950–1953 рр., зіткнувшись із тим, що кулі ПТРС, які перебували на озброєнні північнокорейських військ, пробивали броню танків М24, американські танкісти дали цій зброї прізвисько «Buffalo Gun», тобто «рушниця для полювання на бізонів».

Цікаво, що саме під потужний 14,5-мм патрон ПТР наприкінці війни сконструйовано великокаліберний кулемет Владимирова (КПВ), а пізніше його модифікацію для озброєння баштових установок бронетранспортерів – великокаліберний кулемет Владимирова танковий (КПВТ), які й нині перебувають на озброєнні армій багатьох країн світу.

Підготували

Сергій КОВАЛЕНКО, 

«Моменти»,

 

Олександр ЛІ, м. Київ

друкувати

Коментарi