Командир прапороносців Перемоги

Напередодні 60-річчя Великої Перемоги уродженцю Сумщини Олексію Бересту посмертно присвоєно звання Героя України. Шлях до цього визнання – тривалий і надто тернистий, як і саме життя Олексія Прокоповича, офіцера-українця, що разом із двома іншими радянськими воїнами, росіянином Миколою Єгоровим та грузином Мелітоном Кантарією, встановлював Прапор Перемоги над будівлею німецького Рейхстагу...

Дитинство –

у злиднях, юність –

у праці

Олексій Берест народився 9 березня 1921 р. у бідній селянській багатодітній сім’ї Прокопа Никифоровича і Христини Вакумівни Берестів у селі Горяйстівці Охтирського району Сумської області. В подружжя було шістнадцятеро дітей, проте вижили з них у тогочасних злиднях лише дев’ятеро. В 11-річному віці разом із вісьмома братами й сестрами Олексій залишився круглим сиротою, а за рік, навесні страшного 1933-го, опікуни – старші сестри змушені були віддати його в Охтирський дитячий будинок, щоб урятувати від голодної смерті. Повернувся він додому лише наступного року…

Олексій добре навчався в школі, хоча навесні та восени змушений був пропускати заняття, щоб допомагати родині по господарству. Сьомого класу він так і не закінчив. Щороку під час літніх канікул допомагав дорослим на польових роботах, з 15 літ почав працювати в колгоспі.

Коли при машинно-тракторній станції в сусідньому селі Чупахівці організували курси трактористів, то щоб вступити на них, 16-річний Олексій приписав собі два роки. Саме тоді й почалася плутанина в документах О. Береста: за одними даними, він народився 1921-го, за іншими – 1919 р. (Наприклад, у автобіографії, датованій 31 серпня 1951 р., копія якої зберігається в Меморіалі, Олексій Прокопович зазначив, що народився 15 вересня 1919 р.) Закінчивши курси 1937-го, рік працював трактористом, а з 1938-го до 1939 р. – експедитором харківського заводу № 183.

2 жовтня 1939 р. Олексій Берест був призваний до лав Червоної Армії, з грудня проходив службу в складі 2-го полку зв’язку Ленінградського військового округу. Невдовзі новобранець брав участь у збройному конфлікті з Фінляндією, відомому нині як «Зимова війна», здобувши першу в житті нагороду – подяку за врятоване від кулі фінського снайпера життя свого командира. З січня до серпня 1940 р. червоноармієць Берест – курсант полкової школи 2-го полку зв’язку, потім – телефоніст, командир відділення…

«Виявив себе мужнім і відважним…»

Із початком Великої Вітчизняної війни сержант (за деякими документами – єфрейтор. – Авт.) Олексій Берест обійняв посаду командира відділення зв’язку штабу 2-ї змішаної авіаційної дивізії Ленінградського ВО. Почалися важкі бойові будні… З серпня 1941-го Берест воював на Волховському фронті як командир відділення зв’язку – спочатку в 168-му окремому зенітно-артилерійському дивізіоні, а з травня 1943-го – в окремій батареї командувача артилерії 14-го стрілецького корпусу 59-ї армії.

Під час війни Олексій Прокопович вступив у комсомол, а в березні 1943 р. – у Компартію. У травні його обрали парторгом батареї. У характеристиці, підписаній комбатом лейтенантом Стародубцевим, ішлося: «О. П. Берест у боях виявив себе мужнім і відважним бійцем. Працював парторгом окремої батареї, особистим прикладом і полум’яним словом запалював бійців і командирів на подвиги. Чесний і працелюбний, має авторитет серед товаришів...». Помітивши організаторські здібності О. Береста, командування рекомендувало його для вступу до Ленінградського військово-політичного училища, яке тоді дислокувалося в місті Шуї. Після навчання, що тривало з грудня 1943-го до вересня 1944-го, молодший лейтенант Берест був направлений до 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту, обійнявши посаду заступника командира батальйону з політичної частини. 10 лютого 1945-го Олексію Прокоповичу присвоїли звання «лейтенант». Він визволяв Польщу, брав участь у боях на річці Одері та штурмі Берліна, був нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня, медалями…

Одного разу, вночі, супроводжуючи до штабу дивізії полоненого, він потрапив у ворожу засідку. У рукопашній сутичці Олексій Прокопович – дужий чоловік близько двох метрів на зріст – здолав ворога, схопившись за лезо ножа й викрутивши його з руки німця (ворожа сталь залишила глибокі шрами на його щоці й правій долоні)... Розпочалася стрілянина, Берест крикнув підлеглим: «Ведіть німця, я прикрию!» і вдарив вогнем із автомата…

30 квітня 1945 р., розпал битви за Берлін… Вранці з підвалу захопленої будівлі воїни розгледіли величезну сіру будівлю німецького парламенту – Рейхстагу. Щойно розвиднілося – розпочалася артпідготовка, радянські підрозділи почали штурм, але кілька атак успіху не принесли… Під вечір командир 756-го стрілецького полку полковник Ф. М. Зінченко наказав: терміново встановити на Рейхстазі прапор. Саме лейтенанту Бересту доручили очолити групу, що несла прапор Військової ради 3-ї ударної армії за № 5. Прикривали прапороносців бійці роти, якою через відсутність офіцерів командував старший сержант І. Я. Сьянов…

На другому поверсі Рейхстагу виникла перестрілка, проте Берест наказав залишити прикриття і пробиватися наверх. Під час бою частина гвинтових сходів була зруйнована, але лейтенант знайшов вихід, утворивши «живі сходинки»: на плечі йому став молодший сержант Кантарія, зверху – сержант Єгоров... Групу гітлерівців, що засіли на горищі, після нетривалого бою червоноармійці переконали скласти зброю. На розбитий дах О. Берест вибрався першим. О 22.30 на скульптурній групі, що увінчувала фронтон будівлі, замайорів червоний стяг, якому судилося стати Прапором Перемоги (до речі, Військова рада 1-го Білоруського фронту відрапортувала «наверх», що прапор встановлено дещо раніше – 30 квітня о 14.25 . – Авт.).

У стінах Рейхстагу ще протягом доби точилися тяжкі бої, гітлерівці кілька разів контратакували з підвалів будівлі. У ніч на 2 травня за завданням командування О. П. Берест, приховавши лейтенантські погони під трофейною шкіряною курткою, вступив у переговори із залишками ворожого гарнізону, відрекомендувавшись радянським полковником. Вранці гітлерівці капітулювали, із підвалів вийшли понад 1 600 німецьких солдатів і офіцерів, ще близько 500 поранених залишалися внизу.

Прізвище Береста не фігурувало в підписаному напередодні першої річниці Великої Перемоги, 8 травня 1946 р., Указі Президії Верховної Ради СРСР, яким було присвоєне звання Героя Радянського Союзу п’яти воїнам – учасникам підняття над Рейхстагом Прапора Перемоги, хоча той факт, що прапороносців Перемоги очолював саме Берест, підтверджено документами. Зокрема, в нагородному листі, копія якого зберігається в Меморіальному комплексі, читаємо: «Під час штурму рейхстагу, під ураганним вогнем ворога, Берест увірвався в будівлю Рейхстагу… Під його керівництвом сержант Єгоров і молодший сержант Кантарія встановили над Рейхстагом Прапор Перемоги. За виняткову відвагу й мужність, виявлені в боях за Берлін і штурм Рейхстагу, молодший лейтенант Берест (так у тексті. – Авт.) гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу...». У протокольному документі тих років – «Бойовій характеристиці прапора», підписаній командувачем 3-ї ударної армії генерал-полковником В. І. Кузнєцовим, також ідеться: «Відважні воїни комуніст лейтенант Берест, комсомолець сержант Єгоров і безпартійний молодший сержант Кантарія встановили прапор над будівлею німецького парламенту».

Лише 22 серпня 1946 р. Олексій Берест був нагороджений орденом Червоного Прапора…

Забутий герой

Після Перемоги лейтенант

О. П. Берест продовжував службу в Групі радянських окупаційних військ у Німеччині. Виконуючи завдання командування із супроводження до Москви ешелону з репатріантами, отримав декілька днів відпустки для відвідин рідного села. Передавши людей, Олексій відразу ж відправився в Горяйстівку, але дорогою його звалив із ніг тиф. На найближчій станції офіцера зняли з поїзда й відправили у військовий госпіталь у Ростові-на-Дону. Тут він познайомився з молодою медичною сестрою Людмилою Федорівною Євсєєвою, яка ні на крок не відходила від його ліжка, а потім заново вчила ходити… На службу до Берліна Олексій повернувся не один – як годиться, командирові доповів, що за час відсутності не лише здолав хворобу, але й одружився.

Улітку 1945 р. лейтенант Берест був призначений парторгом 652-го окремого розвідувально-артилерійського дивізіону 3-ї ударної армії, в липні 1946-го – секретарем партбюро 31-го окремого гвардійського батальйону зв’язку 23-ї гвардійської стрілецької дивізії. 19 березня 1947 р. його перевели на посаду заступника начальника передавального радіоцентру вузла зв’язку відділу зв’язку Чорноморського флоту, а 5 жовтня 1948-го О. П. Береста демобілізовано…

Родина Берестів поїхала на батьківщину дружини, до села Покровського, що неподалік Ростова-на-Дону. Олексій Прокопович працював заступником директора МТС Орловського району Ростовської області, з 1952 р. обійняв посаду завідувача відділу кінофікації Некліновського району, аж раптом став обвинуваченим у кримінальній справі – у січні 1953-го під час ревізії виявлено, що підлеглі Береста, касир і бухгалтер, допустили зловживання.

17 осіб написали до прокуратури, що Олексій Прокопович до жодної махінації непричетний. Але слідчий завзято провокував Береста, і коли одного разу він глузливо процідив: «Треба ще розібратися, де ти був під час війни...», фронтовик не витримав – схопив крісло разом із кривдником і викинув із другого поверху... Як підсумок – 14 квітня 1953 р. за вироком суду його позбавили волі на 10 років і відправили в пермські табори, на лісоповал (на щастя, на підставі амністії термін ув’язнення скоротили).

Останній подвиг

Після повернення додому після 2 років і 7 місяців ув’язнення Олексій Прокопович влаштувався простим робітником у ливарний цех заводу «Ростсільмаш». Отримав квартиру в будинку, на спорудженні якого разом із колегами з підприємства багато й тяжко працював з усією своєю родиною. Незабаром став бригадиром… Він не раз звертався до високих військових чинів, і навіть до керівників радянської держави, з проханнями про відновлення історичної справедливості: визнання його участі в піднятті Прапора Перемоги – але уваги з боку влади так і не дочекався. Ім’я Олексія Береста до самої смерті було під негласною забороною…

Наприкінці дня 3 листопада 1970 р. Олексій Прокопович зайшов до дитсадка за п’ятирічним онуком і повів його додому. Біля платформи «Сільмаш» вони переходили залізничні колії, попереду йшла жінка, тримаючи за руку дівчинку. Раптом дитина вирвалася, вибігла вперед і... заціпеніла від жаху – на неї мчав пасажирський експрес! Кинувшись на колії, Берест виштовхнув дівчинку з-під потяга, але сам відскочити не встиг… Страшний удар відкинув його на платформу навпроти. Лікарі так і не змогли розняти пальці його руки, що міцно затиснула дитячу рукавичку... О четвертій ранку наступного дня 49-річний Олексій Берест помер, не приходячи до тями. Він був похований на кладовищі селища Олександрівки, що на околиці Ростова-на-Дону…

Указом Президента України № 753/2005 від 6 травня 2005 р. «за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом» Олексію Прокоповичу Бересту посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Людина, яка очолювала прапороносців Перемоги, нарешті зайняла своє заслужене місце в пантеоні славних синів України.

Пам’ять про звитяжного воїна нині свято бережеться в Україні та Російській Федерації: меморіальні дошки та пам’ятні знаки Олексію Бересту встановлені в Сумах, Охтирці, Ростові-на-Дону. Його ім’ям названі вулиці в кількох містах. Про життя й подвиги Олексія Прокоповича Береста розповідають відвідувачам екскурсоводи Меморіального комплексу, його життєвий шлях не раз висвітлювався під час проведення виставкових проектів, присвячених Великій Перемозі над нацизмом.

Володимир СІМПЕРОВИЧ,

кандидат історичних наук,

провідний науковий співробітник

Меморіального комплексу

«Національний музей історії

Великої Вітчизняної війни

1941–1945 років».

Документи та знімки

з фондозбірні

Меморіального комплексу

друкувати