Спокута кров’ю

19 вересня 1943 р. Генеральний штаб Червоної Армії видав директиву№ 1484/2/орг. «Про порядок виконання судових вироків стосовно жінок-військовослужбовців» – перший нормативний документ, яким радянське командування спробувало врегулювати проблему наявності серед перемінного складу штрафних частин військовослужбовців жіночої статі. У директиві йшлося: «Жінок-військовослужбовців, засуджених за скоєні злочини, у штрафні частини не направляти. Тих із них, які за скоєні ними злочини засуджені військовими трибуналами із застосуванням другої примітки до ст. 28 Кримінального кодексу РРФСР (що передбачала в разі направлення засудженого на фронт відстрочку виконання вироку до закінчення війни. – Авт.), направляти до частин діючої армії…».

(Продовження.

Початок у «Моментах»

№ 6–11/2012 р., 1, 3/2013 р.)

Крім того, уточнювалося, що на жінок не повинен поширюватися введений кількома тижнями раніше, наказом НКО від 21 серпня 1943 р., порядок направлення військовослужбовців у штрафні частини в позасудовому порядку «за самовільну відлучку, дезертирство, невиконання наказу, промотування та крадіжку військового майна, порушення статутних правил вартової служби та інші військові злочини…» (нагадаю, що таке право мали командири полків (окремих частин) діючої армії, командири дивізій (окремих бригад) і їм рівні у військових округах та недіючих фронтах, а стосовно впійманих дезертирів – також і начальники гарнізонів). Директива Генштабу забороняла застосовувати таке покарання до правопорушниць-жінок, рекомендуючи обмежуватись суворими дисциплінарними стягненнями, «а у разі неможливості вирішити справу у дисциплінарному порядку – віддавати під суд військового трибуналу…».

Згодом, 5 жовтня 1943 р., ще одну директиву видав начальник Управління військових трибуналів: «засуджені із застосуванням прим. 2 до ст. 28 КК військовослужбовці-жінки повинні направлятися до звичайних частин діючої армії…».

Тема долі жінок, які змушені були «спокутувати кров’ю» у штрафних частинах певну провину – реальну чи надуману, – на думку автора цих рядків, потребує дуже обережного, виваженого підходу. На жаль, її дослідники занадто часто вдаються до крайнощів: одні з них категорично заперечують існування в лавах Червоної Армії штрафників жіночої статі, інші – активно тиражують «чорнушні» вигадки у стилі згаданого попередньо телесеріалу «Штрафбат».

Прикладом відвертої «чорнухи», зокрема, є ціла хвиля «сенсаційних» публікацій і телесюжетів, які почали множитися після знахідки, на яку 2006 року натрапили в районі села Чапаєвки Токмацького району Запорізької області активісти місцевої Асоціації пошукових загонів: тут, на місцях жорстоких боїв, під час яких у вересні – жовтні 1943 року радянські війська штурмували потужну оборонну лінію «Вотан», виявлено масове поховання, в якому покоїлися останки 92 червоноармійців. 32 з них були ідентифіковані як жінки…

І, як там у класика: «Пошла писать губерния…». Опитані пошуковцями місцеві старожили нібито почали згадувати про те, що серед загиблих радянських воїнів було чимало жінок, журналісти стали висмикувати один в одного відомості, знайдені бозна де й ким про «115-й жіночий штрафний батальйон», який весь поліг на підступах до Пришибських висот разом із шістьма звичайними – «чоловічими» штрафбатами… Процитую лише одну з публікацій: «Не є таємницею, що штрафбати формувалися для вирішення конкретного завдання. (?) Цього разу навесні 1943-го під Харковом (?) створювався жіночий штрафбат для прориву на мелітопольському напрямі. Переважно із засуджених за 58-ю статтею (?), але були й кримінальні. Сюди ж потрапляли і штрафниці-фронтовички… Із першої атаки вийшло менше як третина. Що було далі – є дві версії. За однією, дівчата вночі заблукали й потрапили в полон, а вранці їх на очах червоноармійців розстріляли з кулеметів. За другою – під кулемети їх погнали свої… У цивільному одязі, лише небагато хто був у формі. Без зброї, лише в деяких були саперні лопатки. Без документів, знаків розрізнення, особистих речей. На смерть… Їх було 319…».

Автор цього опусу, напевно, і не підозрює, що, крім уподобаних їм штрафбатів, у Червоній Армії існували й окремі штрафні роти – причому кількість і загальна чисельність ОШР набагато перевищувала кількість та чисельність штрафних батальйонів, які комплектувалися ВИНЯТКОВО засудженими й покараними в дисциплінарному порядку офіцерами. Не знає автор і того, що засудженим за «політичною» 58-ю статтею Кримінального кодексу був закритий шлях і до штрафбатів, і до ОШР; і того, що формування частини «навесні 1943-го під Харковом» – це маячня, оскільки в березні там саме закінчилася масштабна битва, після якої Харківщина до серпня того ж року перебувала під ворожою окупацією. Я вже не кажу про те, що «саперна лопатка» насправді іменується «мала піхотна лопата»…

Більше цікавить інше – звідки автор узяв номер «таємного» жіночого штрафбату й кількість загиблих у його складі жінок? На чому ґрунтується переконаність цього й багатьох інших авторів у тому, що штрафні частини існували для винищення штрафників, а не для виконання бойових завдань? І чому взагалі відкидається версія про те, що полеглі жінки були не штрафниками, а, наприклад, медиками чи тиловиками, які, можливо, ціною життя зупинили ворожу контратаку?

Сюжет про три сотні безвинно засуджених жінок, безглуздо кинутих на ворожі кулемети, згодом навіть поклали в основу сценарію «документально-ігрового» телефільму із серії «Легенди карного розшуку». До того ж фантазія авторів розгулялася – де вже там Микиті Михалкову з його «Цитаделлю»! Але ж є серйозна проблема: в архівних документах Червоної Армії немає жодної згадки ні про 115-й окремий штрафний батальйон (простіше кажучи, військової частини з такою назвою взагалі НЕ БУЛО!), ні про жіночі штрафні формування (та й чи мало це сенс – концентрувати засуджених жінок в окремій частині?).

Проте є в архівах дані про безліч радянських жінок, які в роки Великої Вітчизняної війни внаслідок безпрецедентних у світовій історії мобілізацій одягнули військову форму. Завдяки цьому в складі Червоної Армії сформовано 1-шу окрему жіночу добровольчу стрілецьку бригаду та 1-й окремий жіночий запасний стрілецький полк, три авіаційні полки, укомплектовані жінками, Центральну жіночу школу снайперської підготовки. Понад 300 тисяч жінок призвано до Військ протиповітряної оборони (що становило понад чверть їх особового складу!), ще 25 тисяч мобілізовано у Військово-Морський флот. Сотні тисяч жінок прийшли на службу до військово-медичних закладів, у війська зв’язку, дорожні та тилові частини. Радянські жінки навіть водили в бій танки, командували підрозділами морської піхоти!

Утім, активне залучення жінок до оборони країни мало й закономірні сумні наслідки, серед яких, на жаль, порушення дисципліни й суворих «законів воєнного часу», скоєні військовослужбовцями прекрасної статі. А машина військової юстиції рідко коли виявляла милосердя, караючи винних... Тож невдовзі після створення в липні – серпні 1942 р., відповідно до відомого наказу НКО № 227, перших штрафних рот і батальйонів, до їхніх лав почали відправляти й жінок.

Приводом для покарання могли стати й порушення правил несення вартової служби, і крадіжка, і «самоволка», і невдала спроба самогубства (що трактувалося як «самостріл»), і паніка, яку серед юних зенітниць могла викликати атака ворожих літаків. На жаль, траплялись і випадки, коли жінки ставали жертвами інтриг настирливих залицяльників, старших за званням… Жінки, засуджені або покарані «штрафною» в позасудовому порядку, переважно мали звання рядового й молодшого начальницького складу, тож найчастіше вони опинялись у лавах окремих штрафних рот. Утім, замислимось: а чи була легшою фронтова доля будь-якої дівчини, яка добровольцем пішла до війська й стала, наприклад, санітаром звичайної стрілецької роти?

Подальша доля жінок-штрафників багато в чому залежала від командирів частин, і, варто зазначити, що в переважній більшості випадків ті прагнули хоч якось полегшити становище представниць прекрасної статі. Найчастіше вони виконували обов’язки санітарів і санінструкторів, рідше – зв’язківців, писарів, кухарів. І в атаці, і в обороні жінок намагалися притримувати в другому ешелоні. Але вони часто самі рвались у бій, під кулі…

Серед даних, зібраних ентузіастами-пошуковцями на сайті http://forum.patriotcenter.ru, є десятки імен жінок, які проходили службу штрафних частинах, зокрема й тих, кому довелося «спокутувати кров’ю». Так, наказом по військах 67-ї армії Ленінградського фронту від 21 вересня 1943 р. нагороджено одразу трьох героїнь, що воювали в складі 160-ї окремої штрафної роти – всі вони належали до перемінного складу (числилися стрільцями, але виконували обов’язки санітарів). Зокрема, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня посмертно відзначено 21-річну дівчину – червоноармійця Антоніну Георгіївну Лебедєву, що винесла з поля бою 25 поранених і загинула в бою 28 липня. Медаллю «За відвагу» нагороджено червоноармійців Анну Павлівну Антохіну та Клавдію Іванівну Федорець, які дістали поранення 30 липня. Зокрема, у нагородному листі на 19-річну Анну Антохіну йдеться, що вона, надаючи медичну допомогу під ворожим вогнем, «була поранена трьома осколками, але, не зважаючи на пропозицію командира взводу, з поля бою не пішла, продовжуючи виконувати свої обов’язки…». У нагородному листі на 26-річну Клавдію Федорець командир 160-ї ОШР вказує: «За час свого короткого перебування в роті в трьох боях з 26.7 по 29.7.43 виявила виняткову сміливість… витягнула з поля бою 20 поранених бійців, повертаючись за останнім пораненим, тов. Федорец була сама серйозно поранена, але, не в змозі рухатись, стала вести по фашистах вогонь із автомата…».

До слова, пошуковці встановили, що К. І. Федорець була заміжньою, мала двох дітей (родина перебувала на окупованій ворогом території). Її призвали до армії 23 червня 1941 р., вона служила на «медичних» посадах у частинах Ленінградського гарнізону, аж поки за якусь провинність жінку засудили до восьми років позбавлення волі й направили в штрафну роту (на строк три місяці). Після поранення Клавдія Іванівна лікувалась у Ленінградському інституті швидкої допомоги, одужала й у жовтні 1943-го її направили назад до 160-ї ОШР (вочевидь, для оформлення переводу до іншої частини). На початку 1944 р. вона вже воювала в лавах 947-го стрілецького полку 268-ї стрілецької дивізії 67-ї армії, у лютому в бою в Стругокрасненському районі Ленінградської (нині – Псковської) області її поранено вдруге …

Цікаво, що днем пізніше з того ж інституту до тієї ж 160-ї ОШР направлено ще одну жінку-військовослужбовця, що одужала після поранення – 20-річну червоноармійця Олександру Йосипівну Іванову. У лавах штрафників вона опинилася наприкінці вересня 1943-го, також після вироку військового трибуналу: два роки позбавлення волі, які їй замінили на один місяць «спокути кров’ю». На щастя, ця жінка вціліла й далі служила на посаді кухаря управління тилу 314-ї стрілецької дивізії, вийшла заміж за одного з однополчан, а у вересні 1944 р. була демобілізована через вагітність.

Набагато трагічнішу історію жінки на війні зафіксовано в невеличкому документі – реєстраційній картці Ленінградського військового пересильного пункту: 22-річна червоноармієць Євдокія Михайлівна Пудова, що прибула… з пологового будинку (!), 31 липня 1943 р. була направлена на один місяць до 33-ї окремої штрафної роти. Кількома місяцями раніше цю заміжню жінку, санінструктора однієї з частин Ленінградського гарнізону, чи то вироком суду, чи то наказом командира покарали за… дезертирство. На думку дослідників, можна припустити, що Пудова самовільно залишила частину, будучи вагітною (саме тому покарання було відносно м’яким). Про подальшу долю цієї жінки та дитини, яку вона народила, на жаль, нічого не відомо.

Сергій КОВАЛЕНКО,

«Моменти»

друкувати