Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
19/05/2013 15:24

Фронт за лінією фронту…

Протягом другої декади травня 1943 р. на радянсько-німецькому фронті було відносно спокійно. В оперативних зведеннях Генерального штабу Червоної Армії повідомлялося лише про «бої місцевого значення», що точилися на берегах річки Сіверський Донець.

 

У   період з 10 до 16 травня тривали запеклі бої на плацдармі на правому березі Сіверського Дінця в районі села Привіл­ля (за 15 км на північний захід від Лисичанська). 10 травня частини 3-ї гвардійської армії (командувач гвардії генерал-майор артилерії Г. І. Хетагуров) відбили п’ять атак противника силою до двох батальйонів піхоти з 16 танками. Зазнавши значних втрат, ворог відступив. Наступного дня воїни 78-ї стрілецької дивізії (командир полковник М. М. Михайлов) та 59-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир гвардії генерал-майор Г. П. Карамишев) захопили район висоти 163,0 та північно-західну частину Привілля; при цьому знищено до 550 гітлерівців, спалено шість та підбито сім ворожих танків. 12 травня радянські солдати повністю визволили Привілля та заволоділи висотою 169,4, спалили один та підбили чотири танки, захопили в полон 23 вояки против­ника. Наступними днями війська 3-ї гвардійської армії продовжували вести запеклі бої, відбиваючи ворожі контратаки й розширюючи плацдарм, водночас утримуючи ділянку оборони вздовж лівого берега Сіверського Дінця. На цій лінії закріпилися й війська інших армій Південно-Західного фронту: 57-ї, 6-ї, 1-ї гвардійської (командувачі – генерал-лейте­нанти М. О. Гаген, Ф. М. Харитонов, В. І. Кузнєцов).

10 травня бойова охорона 113-ї стрілецької дивізії 57-ї армії відбила дві спроби ворога вести розвідку в районі північніше Печеніг. Того ж дня підрозділи 1-ї гвардійської армії завадили спробі противника вести розвідку радянської оборони на лівому березі Сіверського Дінця в районі Дронівки (нині – Артемівський район Донецької області) – ворог, зазнавши значних втрат, змушений був відступити на правий берег. 14 травня бійці 57-ї армії Південно-Західного фронту відбили спробу противника форсувати Сіверський Донець у районі на 2 км північніше Рубіжного (Луганська область). Того ж дня нацисти спробували закріпитися на лівому березі річки й на ділянці 1-ї гвардійської армії в районі Рай-Стародубівки (нині с. Стародубівка Слов’янського району Донеччини), проте червоноармійці й тут відкинули ворога, який утратив убитими й пораненими близько 200 вояків…

На українських теренах не припинялася й героїчна боротьба партизанів. На початку травня 1943 р. німецька окупаційна влада розпочала масштабну кампанію проти формувань народних месників – першими під удар потрапили загони Північно-Східної України. Під час каральних акцій були розгромлені: партизанський загін Червоного району (командир М. П. Бойко, загинув у бою); Ямпільський партизанський загін «За Батьківщину» (командир С. М. Гнибіда, колишній працівник Ямпільського районного відділу НКВС, загинув у бою); 2-й Хильчацький партизанський загін (командир К. Г. Горюнов зумів вивести з оточення рештки загону, який діяв ще до серпня 1943 р.); партизанський загін ім. 25-ї річниці РСЧА (командир 

П. М. Логвинов, загинув у бою).

16 травня в тяжкі оборонні бої вступили й провідні українські партизанські з’єднання, Сумське і Чернігівсько-Волинське. Особливо важким став цей час для ковпаківців: вони були блоковані значними ворожими силами неподалік від білоруського містечка Хойники. Партизани, притиснуті до річки Прип’яті, опинились у надзвичайно складній ситуації: переправи, через яку з’єднання могло б вирватися на оперативний простір, у цьому районі не було. «Хиткий місток вдалося навести лише за три дні, одночасно відбиваючи постійні наскоки противника…» – згадував у своєму щоденнику комісар Сумського з’єднання С. В. Руднєв (копії щоденникових записів комісара, що їх зробив 1944 року поет Платон Воронько, зберігаються у фондозбірні Меморіального комплексу).

У той же період партизанські загони Житомирщини та Рівненщини провели низку диверсійних акцій. Так, 13 травня Тернопільське з’єднання ім. М. С. Хрущова здійснило напад на залізничну станцію Рокитне, під час цієї операції підірвано електростанцію та склозавод, знищено залізничний міст.

Визначною для історії українського «фронту за лінією фронту» стала подія 15 травня 1943 р.: на сторону Житомирського партизанського з’єднання (командир – О. М. Сабуров) перейшла група військовослужбовців словацьких окупаційних військ, яку очолювали капітан Я. Налепка, поручик М. Катін і підпоручик І. Лисак.

Ян Налепка народився 20 вересня 1912 р. у словацькому селі Сміжани, в багатодітній селянській родині. 1931-го закінчив учительську семінарію, працював викладачем сільської школи. У березні 1939-го Налепку мобілізували до армії Словаччини – утвореної гітлерівцями держави-маріо­нетки, яка брала участь у війні на боці «Третього рейху». Обіймаючи посаду начальника штабу словацького 101-го полку, капітан Налепка організував у частині підпільну групу з офіцерів і солдатів, які поділяли його намір перейти на бік Радянського Союзу і боротися з нацизмом. У серпні 1942 р. група встановила контакт із радянськими партизанами (при цьому Налепка отримав конспіративне ім’я «капітан Рєпкін»), а 15 травня 1943-го, після тривалих переговорів із командуванням Житомирського з’єднання, словацькі антифашисти влилися до лав радянських партизанів, з’єднавшись із ними в районі білоруського села Ремези (нині – Єльський район Гомельської області).

У подальшому Ян Налепка був призначений командиром створеного вже 18 травня 1943-го словацького партизанського загону, який улітку та восени того ж року не раз відзначався в боях з гітлерівцями. На чолі цього загону відважний словацький патріот загинув смертю хоробрих 16 листопада 1943-го в бою за визволення міста Овруча, що на Житомирщині. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 р. Яну Налепці посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу…

До слова, 15 травня 1943 р. Рада народних комісарів СРСР прийняла постанову про допомогу партизанам та їхнім родинам, що передбачала можливість надання відпусток народним месникам, які брали участь у боротьбі з окупантами протягом не менше як 6 місяців, а також видачу одноразової грошової допомоги особам, відрахованим із партизанських загонів за станом здоров’я, та забезпечення харчуванням за нормами червоноармійського пайка партизанів, які перебували в розпорядженні штабів або оперативних груп партизанського руху.

Активні дії партизанів України спричинили нову хвилю нацистського терору проти мирного населення. Так, у середині травня 1943 р. гітлерівці дотла спалили кілька сіл Вищедубечанського району, зокрема й село Ново­сілки-на-Дніпрі, яке було одним із форпостів партизанських загонів на півночі Київщини. 7 травня тут фашисти блокували основні сили загону «Перемога» під командуванням братів Науменків. Після двох днів успішної оборони партизани змушені були відійти в ліс, а з ними – й жителі села. 11 травня, не знайшовши в оселях мешканців, карателі забрали покинуту худобу, птицю, майно та підпалили село з усіх боків. Через два дні карателі провели в навколишніх лісах облави, оточили беззбройних селян, і розстріляли тих, кому не вдалося втекти… Загалом під час акції нацисти вбили 236 місцевих жителів і спалили (за різними джерелами) від 316 до 340 будинків із 352 (після війни Новосілки-на-Дніпрі відродилися, але два десятиліття по тому село зникло під водами спорудженого у 1964–1966 рр. Київського водосховища, а його жителів переселили в інші населені пункти…)

9–16 травня 1943 р. страшну долю Новосілок-на-Дніпрі розділили й інші населені пункти, знищені карателями: Ошитки Вищедубечанського району та Теремці Чорнобильського району Київщини, Стіжок Шумського району Тернопільщини…

У ті травневі дні всім послам і посланцям країн, з якими СРСР мав дипломатичні відносини, була направлена Нота народного комісара закордонних справ СРСР В. М. Молотова про масове примусове вигнання в німецько-фашист­ське рабство цивільних радянських громадян та про відповідальність за ці злочини німецьких властей і приватних осіб, які експлуатували примусову працю радянських громадян у Німеччині. У цьому документі висвітлено історію проблеми, шляхи заміни у промисловості та сільському господарстві «Третього рейху» німецьких робітників безплатною робочою силою зі Сходу. Також у Ноті йшлося про нелюдські умови утримання радянських громадян у нацистській неволі. Наводилася низка листів невільників на Батьківщину та перелік злочинних дій німецьких панів стосовно «остарбайтерів».

Для партизанів і населення окупованої України в травні 1943 р. розпочала роботу пересувна радіостанція «Дніпро», яка мала статус урядової. Вона працювала в 10 залізничних вагонах, пересуваючись прифронтовою смугою з міста Калача до Куп’ян­ська, Харкова, Києва, передаючи переважно повідомлення Радінформбюро, інформацію ТАРС, статті центральних і республіканських газет, літературні матеріали, репортажі з військових частин Червоної Армії тощо. Позивними радіостанції була мелодія пісні на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Її кореспондентами були журналісти та письменники: А. Шиян, В. Кучер, С. Кушніренко, П. Козланюк та інші. З кінця 1943-го до 7 січня 1944 р. станція базувалась у Харкові, а з 19 січня – у Києві, до кінця березня того ж року передачі готувалися й транслювалися з вагонів. Згодом «Дніпро» почала працювати як стаціонарна радіостанція Республіканського радіокомітету.

Не залишалася осторонь від подій в Україні й інтелігенція, що на той час перебувала в евакуації. 16 травня в Москві відбувся Третій мітинг представників українського народу: його учасники – робітники й колгоспники, червоноармійці й партизани, науковці й письменники – закликали населення окупованої території України всіма силами боротися за визволення рідної землі з-під ярма німецьких загарбників і надіслали привітання воїнам-фронто­ви­кам. Майже одночасно відбувся Третій Всеслов’янський мітинг, який прийняв звернення «До пригноблених слов’ян Європи» (серед 2 000 його учасників було близько 400 українців), а також низка мітингів під орудою ЦК ЛКСМ України. Ці заходи відіграли значну роль у мобілізації сил українського народу для боротьби з ненависним ворогом…

Підготував 

Олександр БІЛОУС,

старший науковий співробітник

Меморіального комплексу

«Національний музей історії

Великої Вітчизняної війни

1941–1945 років».

Документи та знімки з фондів

Меморіального комплексу

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті