Десять десятиліть життя

Робота журналіста іноді дарує унікальні враження. Звичайні на перший погляд люди виявляються свідками фактів та подій, які залишили відбиток в історії держави, а то й людства. Вони, мої сучасники, – живі книги, живі легенди. Спілкуватися з ними – велика честь і задоволення... Полковник у відставці Олексій Ілліч Сивокобильський по праву заслуговує звання унікальної людини. 30 березня поточного року цей мужній офіцер, ветеран війни та праці, відзначив 100-річний ювілей.

Найповажніший ветеран внутрішніх військ МВС України зустрів мене у своїй затишній київській оселі. Погляд ясний, рукостискання тверде й водночас лагідне. Одразу ж пригадуються слова ще одного ветерана Великої Вітчизняної, полковника у відставці Івана Якимовича Олефіра, який є сусідом Олексія Ілліча по будинку на столичній Солом’янці, де вони багато років прожили двері в двері: «Ми з Олексієм Іллічем по службі не перетиналися – він обіймав посаду старшого офіцера автослужби в Управлінні, я служив в одній із частин ВВ столичного гарнізону. Проте репутація – це така річ, що виходить за межі і службового кабінету, і підрозділу. Офіцера Сивокобильського всі знали як людину, котра повністю віддавалася роботі. Таких розумних та сумлінних працівників у будь-якій сфері діяльності зустрінеш небагато. Та й не це, зрештою, головне. Я не чув від нього жодного поганого слова – і ніхто не чув! Не було такого, щоб Олексій Ілліч когось скривдив, чи, борони Боже, образив. Його висока культура, інтелігентність та уважність до людей завжди викликали симпатію й повагу оточуючих...». Може, саме в цьому і криється секрет довголіття ветерана – не бажати нікому зла, бути скромним і працьовитим?..

Малою батьківщиною Олексія Ілліча було село Петрівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Просто й чесно жили батьки Олексія Ілліча, незаможні селяни. Так само вони вчили жити і своїх п’ятьох дітей. Олексій був середульшим сином, після нього в сім’ї з’явилося ще двоє хлопців, Микола та Павло, а найстарший, Андрій, народився ще 1898 року. Сто років тому такі сім’ї не були рідкістю – одружувались тоді рано, а дітей мали скільки Бог дасть. Батьки бачили, що хлопець виявляє кмітливість та неабиякий потяг до знань, то ж після закінчення школи-семирічки благословили його на подальше навчання. Олексій опанував фах педагога і вже 17-річним юнаком обійняв посаду вчителя у селі Хотянівці, що на Київщині.

– Через рік вчителювання приїхав додому у відпустку, а начальство з райцентру мене назад не випустило. Сказали, що «у столицях» своїх педагогів вистачає, а вдома із фахівцями сутужно. З Хотянівки запити слали, мовляв, куди подівся наш учитель? Але я так і залишився працювати в тому райцентрі, – багато років потому розповідав ветеран уже своїм дітям.

Звичайно, питання із переведенням молодого фахівця відповідні посадові особи якось між собою владнали. Але цей маленький приклад яскраво ілюструє тодішні порядки й настрої в суспільстві, де представник навіть такої мирної професії, як учитель, був потрібним і почувався одним із мільйонів «багнетів» своєї держави. Що і як тобі робити, де від тебе буде найбільша користь – вирішувати не тобі, для цього є люди мудріші... Проте, звісно, такій зміні місця роботи молодий педагог зрадів. Став працювати вчителем у селищі Петропавлівці, згодом навіть обійняв посаду завідувача тамтешньої школи – варто лише уявити собі, яким авторитетом у селян користувався юний педагог! – але через два роки добився, щоб його перевели до рідного села, нехай навіть із пониженням.

Ішов голодний 1933-й, а він, на відміну від селян, яким «живих» грошей не платили, отримував хоч і невеличку, але зарплатню, і тим сподівався допомогти знедоленій родині. На жаль, мати не витримала лихоліття – померла наступного року. Олексій залишився в Петрівці, заочно закінчив Новомосковський педагогічний технікум, і продовжував працювати у неповній середній школі до 1936 р., коли його призвали до лав Червоної Армії.

Служити йому випало у морських частинах прикордонних військ НКВС. Варто зазначити, що право проходження дійсної військової служби тоді мали винятково трудящі громадяни, і це право вважалося справді почесним. Призовний вік наставав з двадцяти одного і тривав до досягнення тридцяти років, тож 23-річний Олексій не здавався аж надто старшим за своїх товаришів по службі. Призовна кампанія проводилася один раз на рік і тривала з 1 вересня по 1 листопада. Щоправда, термін дійсної військової служби починав нараховуватись лише з 1 січня нового року, і декому доводилося «переслужувати» по чотири місяці – майже половину сучасного терміну строкової служби!

Служба тривала п’ять років, проте фактично у війську бійці-строковики перебували не весь цей час, а лише певний термін, що становив для піхотинців і авіаторів два роки, для червонофлотців – три, для кваліфікованих флотських фахівців – чотири роки (решту терміну служби – відповідно три, два або один рік – військовослужбовці перебували у так званій довгостроковій відпустці).

Зрозуміло, що призовників із повною середньою освітою в тогочасному Радянському Союзі було обмаль, таких людей намагалися залучати до військової кар’єри – принаймні як молодших командирів чи спеціалістів. Після року у навчальному підрозділі дислокованого у Севастополі 27-го морського прикордонного загону НКВС Олексія Сивокобильського було призначено командиром відділення комендорів (морських артилеристів. – Авт.), а згодом комсомолець Сивокобильський обійняв посаду заступника політрука дивізіону морських суден 37-го прикордонного загону НКВС, дислокованого в Батумі (окрім захисту морських рубежів, цей підрозділ виконував і особливу місію – охороняв з моря чорноморську дачу самого Йосипа Сталіна).

Чотирьох років строкової Олексієві цілком вистачило, щоб зрозуміти: військова справа – його покликання. Командування запропонувало продовжити навчання, і молодий замполітрука погодився із неабияким ентузіазмом, обравши Військову ордена Леніна академію механізації і моторизації ім. Й. Сталіна. При цьому моряк-прикордонник змінив кваліфікацію – вступив на бронетанковий факультет.

Слухачем академії Олексій Ілліч став 1939 року, коли в повітрі вже витало пекельне дихання війни. І саме в столиці він зустрів і покохав найкрасивішу жінку з усіх, що йому доводилось зустрічати. За паспортом молоду медсестру звали Матрьоною, однак для друзів та знайомих вона була Мариною. Струнка, горда дівчина мала твердий і безстрашний характер, і вже в дев’ятнадцять років вона не з чуток знала, що таке війна... Адже одразу після закінчення Калузького медичного технікуму її було направлено у військовий евакуаційний госпіталь, а через кілька місяців розпочався радянсько-фінський збройний конфлікт, що увійшов в історію як «Зимова війна»...

Утім, ця війна тривала недовго: вже за п’ять місяців молоду воєнфельдшера звільнили в запас. Марина знайшла своє кохання, мріяла про заміжжя, щасливу родину... Але почалася Велика Вітчизняна! Її знову призвали до Червоної Армії, а коханий разом із академією виїхав в евакуацію – доучуватись. Побралися Марина Сергіївна з Олексієм Іллічем лише наприкінці 1942-го. За клопотанням новоспеченого воєнтехніка 2 рангу (звання військово-технічного складу, що відповідало званню командного складу «лейтенант». – Авт.) до частини, куди його направили для проходження подальшої служби – 265-го стрілецького полку 7-ї мотострілецької дивізії внутрішніх військ НКВС, у якому він обійняв посаду помічника командира з технічної частини – згодом перевели і його дружину, яка стала старшим фельдшером полкової санчастини.

Медики радо зустріли досвідчену колегу, якій вже довелося попрацювати операційною сестрою в госпіталі на Волховському фронті, де точилися запеклі бої (до речі, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 грудня 1942 р. відважну дівчину було відзначено медаллю «За оборону Ленінграда», але ця нагорода знайшла героїню майже через півстоліття – 1989 року!). Згодом Марина Сергіївна обійняла посаду старшої операційної сестри окремої роти медичного посилення – підрозділу, який діяв на найскладніших ділянках фронту. Багато чого судилося побачити й пережити цій молодій жінці, проте саме там, у фронтових шпиталях та евакуаційних пунктах, вона навчилася по-справжньому любити й цінувати життя, любов, дружбу...

У полку добре знали це бойове подружжя, яке ставилось одне до одного з підкресленою бережливістю та повагою.

– У нас вдома ніхто не підвищував голосу. Пам’ятаю, якось у дитинстві почула, як конфліктують дорослі в сім’ї подружки, і злякалася, бо в нашій оселі нічого подібного не могло й бути! Батьки дали мені безцінний урок культури стосунків, шлюбу. Так вони й прожили в мирі та злагоді понад півстоліття, до самої смерті мами, і вірнішого подружжя я просто не знаю, – каже їхня донька Тетяна.

Воєнний шлях Марини й Олексія розпочався у місті Тулі, а 1943 року 265-й полк у складі військ чотирьох радянських фронтів – Південно-Західного, Західного, Брянського та Центрального – брав участь в Орловській наступальній операції. На початку липня тут зосередилося найбільше угруповання військ ворога на всьому радянсько-німецькому фронті – до тридцяти семи дивізій! Проте радянським військам вдалося прорвати ворожу оборону на Орловсько-Курській дузі. 29 липня було звільнено райцентр Болхов, а зранку 5 серпня – Орел, який з легкої руки військових кореспондентів стали називати «Містом першого салюту». Адже саме на честь цієї перемоги Наказом Верховного Головнокомандувача в Москві вперше прогримів артилерійський салют!

Згодом фронтові дороги привели Олексія Ілліча та Марину Сергіївну на Кавказ, звідти частину було передислоковано в Білорусію, де вони й зустріли Велику Перемогу. Їхня служба тривала в західноукраїнському містечку Кременці, потім родина переїхала до Києва. Старший лейтенант медичної служби Марина Сивокобильська на той час уже звільнилась у запас, виховувала сина й доньку. Кавалер двох орденів Червоної Зірки майор Сивокобильський спочатку кілька років прослужив у республіканському управлінні внутрішніх військ, потім доля закинула його в Ростов-на-Дону (при цьому сім’я залишалася в Києві), пізніше повернувся до української столиці – міста, яке після стількох років кочового військового життя стало для нього рідним.

Звільнився у званні підполковника, у 46-річному віці. Звісно ж, офіцер почувався іще сповненим сил та енергії, і міг би служити далі, проте тривала «хрущовська реформа», що передбачала масове скорочення війська, тож фронтовику довелося зняти погони...

Однак його безцінний досвід знайшов застосування і на цивільній ниві – на різних столичних підприємствах Олексій Ілліч пропрацював аж до сімдесяти років! Він вів активне громадське життя, був членом ветеранських організацій свого району, Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Українській РСР та Молдавській РСР, Головного управління внутрішніх військ МВС України. Вже в роки незалежності України Олексію Іллічу було присвоєно військове звання полковника у відставці, до численних нагород ветерана додався й орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Проте, звісно, не звання і не ордени вважає ветеран своїм найдорожчим надбанням. Головне для нього – діти та онуки, мирне небо над головою та спокійна совість людини, яка прожила нелегке, однак цікаве й чесне життя...

Валерія АГІБАЛОВА,

м. Київ.

Фото Андрія НЕКРАСОВА

та з архіву Сивокобильських

друкувати