Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
12/05/2013 22:15

Репортажі з Харківського процесу

Ми завершуємо публікацію репортажів відомого радянського публіциста Леоніда Леонова з першого у світовій історії судового процесу над нацистськими злочинцями. Нагадаємо, що в грудні 1943-го в Харкові військовий трибунал 4-го Українського фронту розглядав справу за звинуваченням у злочинах проти людяності трьох полонених вояків «Третього Рейху»: офіцера військової контррозвідки капітана Вільгельма Лангхельда, заступника командира роти зондеркоманди СД унтерштурмфюрера СС Ганса Ріца, обер-єфрейтора харківського підрозділу таємної польової поліції Рейнгарда Рецлава, а також їхнього поплічника – колишнього червоноармійця Михайла Буланова...

Розправа

Коли закінчився допит підсудних і вони без сорому зізналися в скоєному, стало зрозуміло, який мерзотний різновид двоногих постав на цьому процесі перед Військовим Трибуналом нашої країни і всього цивілізованого світу. Зал заполонили спогади. Вервечкою потягнулися родичі загиблих і свідки, на чиїх очах втілювали гітлерівський план підготовки великого східного простору для німецької колонізації, – виселення законних жителів із їхніх віковічних володінь у нікуди, у небуття. Одне чорніше іншого, слово лягає на слово... Ось горить госпіталь із військовополоненими, горять хати з їхніми мешканцями, і бараки, доверху набиті трупами, горять. І хоча повно світла в цьому залі, раптом немов сутінки наступають, чорний смердючий сніг, попіл величезних пожарищ опускається сюди, у вражену тишу.

Лангхельд покривається червоними плямами, точно скручений сказом; збентежено жує губи пай-хлопчик німецької фрау Ріц, він же голова «суду честі» гітлерівської молоді; похмуро, наче жертви беруть його за горлянку, погладжує шию Буланов. І тільки Рецлав, ця портативна дубина з руки Гітлера, усе націлюється бездушним поглядом у китайкову скатертину суддівського помосту.

Ніхто зі свідків не плаче. Місяці минули, але надто ще свіжі враження жаху й горя. Сльози будуть потім. Це потім, повернувшись у кімнату для свідків, істерично заридає колгоспниця Осьмачко, що годину пролежала в братській ямі поряд із трупом свого Володі. Нічого не помічаючи перед собою, медсестра Сокольська ледь чутно доповідає судові, як волокли поранених на розстріл, як розбивалися об поріг їхні голови, як розпинали одного цвяхами на воротах і реготали, і кричали «ґут»... Знімімо шапки, товариші, помовчімо хвилину на пошану того невідомого нашого земляка, якого, не зумівши вбити в чесному бою, по-злодійськи добивали фашисти на очах цієї беззбройної жінки.

Свідок Сєріков, сам дивуючись побаченому, у простоті душі розповідає з-поміж іншого, як ішла дорогою одна наша літня жіночка, певно, чиясь добра й лагідна мати, і трапився їй назустріч звичайний німецький солдат із рушницею, як він схопив стареньку за рукав і, підтягши до земляної щілини, просто так пристрелив її, щоб угамувати якусь невимовну тевтонську потребу. Жінка Підкопай із чорного кошеля своїх спогадів дістає один – про напівотруєного в душогубці дідуся, який уже не про пощаду благав катів, а тільки про те, щоб добили до смерті з поваги до його глибокої старості. Господарник, хірург, прибиральниця проходять перед суддівським столом, і, здається, папір блокнота, на якому накидано мої побіжні замітки, починає пахнути трупним гаром, гірше, ніж пекельний полин.

Ось тільки-но повернувся від суддівського стола на лаву свідок Беспалов. Мова його не рясніла художньо викладеними подробицями. Хороший слюсар-лекаль­ник, він і не переймається літературними достоїнствами своїх свідчень. Йому є про що розповісти сучасникам усього світу. Його селище розташоване за сто метрів від великого поля, яке амфітеатром простяглося перед вікнами будиночка, де жив із сім’єю, періодично переховуючись у лісі, щоб не погнали в Німеччину. Ця солідна й розважлива людина впродовж чотирьох місяців була вимушеним свідком низки надзвичайних подій. Словом, доки шарудять мертві листки судово-медичної експертизи та протоколів ексгумації, де науково викладено зміст довгих, погано присипаних землею, ям, я йду з Беспаловим у куток, щоб розповів мені детальніше ще раз, як відбувалося те, чому в кримінальних кодексах світу немає допоки підхожої назви. І він сидить переді мною, живий, я торкаюся його коліна, дим його цигарки пливе мені в обличчя.

Отже, місце дії розташоване за два кілометри від Харкова, зветься по-московськи – Сокольники. Це галявина, оточена лісом, яку пересікає дитяча залізниця. Усі па­м’ятають ці дороги – наочні посібники, якими ми балували перед війною своїх дітей. Одного разу, 27 січня 1942 року, на цей плоский, звісно, найбільший у світі ешафот, де зазвичай фашисти методично й щодня розстрілювали по 10 – 15 осіб, гуркочучи, почали прибувати вантажівки. Зверху, на кожній кабіні, як мені розповіли, сидів солдат із німецькою вівчаркою, у кузовах машин було приблизно по тридцять осіб не німецького походження: літні люди з вузликами, дівчата, матері та їхні діти й полонені – наші земляки з України та Росії. Три машини поверталися сюди вісім разів. Після вивантаження людей розсаджували групами прямо на снігу. Ніхто не плакав, хоча всі з невиразним жахом здогадувалися про призначення готової жовтої ями посеред поля.

Стояв морозний, з вітерцем у напрямку селища, полудень. Сніговий покрив сягав півтора метра, а мороз  – градусів 25. Якби не вітерець і не крики чорних птахів із воронячої розвідки над лісом, було б зовсім тихо тієї години. Гестапівські чатові гугнявили якісь пісеньки про пляшку шнапсу й діву раю.

Дуже гучна й брутальна прозвучала команда – усім роздягатися догола. Людей квапили. Так потрібно було, мабуть, для того, щоб швидше злипалася воєдино, у щільне місиво, гнила й тліла та перетворювалася на ніщо ця жива поки що людська плоть. Чоловікам фашисти допомагали ударами прикладів. Хутко утворилася купка жіночих хусток, дитячих калош, кожушків, згортків із їжею, білизною, рейтузів вовняних; десь пискнула дитина: «Мамо, мені холодно!», і знову закричали чоловіки, але знову шугонули над головами приклади – і стих крик.

Були там жінки, які не бажали роздягатися на очах у всіх догола. Беспалов побачив, як один нібелунг ножем, рухом знизу догори, розпоров на дівчині шубку й сукню до плеча. Але ж навіть дерево бояться поранити, коли обрубують. Кривий, червоний шов прокреслив тіло. А потім, розваливши одяг, гестапівець здер із дівчини бюстгальтер лівою, вільною, рукою.

Усе ще вірячи в щось, – у порятунок, у Бога! –  ці приречені люди, голі, тулилися одне до одного в очікуванні своєї черги. А десь у протилежному кінці поля вже почалася розправа. Дерев’яно на морозі застукали автомати, і перший залп дали по ногах, щоб запобігти втечі, хоча дорога й без того була оточена військами й поліційною сволотою. Це називалось у катів «фускапут» – смерть ногам! Передня шеренга жертв осіла на плямистий червоний сніг, і раптом немов багаття людського відчаю забушувало на цьому сліпучому снігу. Воно обпалювало й розплавляло мозок, невидиме полум’я, і той, хто раз бачив це, навряд чи усміхатиметься потім, як розучився усміхатися Беспалов. Двоє літніх людей, сусідів Беспалова, збожеволіли... Уже не можна було розрізнити окремих людей. Було тільки безглузде ме­тан­ня, кректання, пронизливі дитячі страждання, стогін і крики, прокльони, лайка та божевільний регіт матерів. І деякі жінки воєдино з чоловіками, як тигриці, кидалися на солдатів, і ті задкували від цього нелюдського натиску. Інші ж намагалися закопати в сніг своїх дітей, а потім, витягнувши голих звідти, кидалися закопувати в іншому місці, лише заховати б їх від смерті. Чути було «гади», «паразити» і ще «татусю, врятуй мене!», і ще «бабусю, за що вони мене мордують?», і ще «чи чуєш ти, мій коханий, що я гину?».

Розлючені нацистські каналії стріляли впритул у голих збожеволілих людей, вони кидали дітей у яму, схопивши за руку й розкрутивши над головою, наче жабенят, і щось чвакало там, напевно, під час їхнього падіння. Вони заривалися з автоматами в гущу натовпу, який уже рідшав. Вони кричали що є сили: «сакрамент» і «шайзе», що, здається, означає «гидота» їхньою блатною, звірячою мовою; певно, самі валькірії вирували над ними! І так, підбадьорюючи себе криками, вигуками, вони ще до настання сутінків довершили справу до кінця. Уже вороння, готове приступити до трапези, чекало в почорнілих верхівках ближнього лісу. Але солдати пішли не раніше, ніж поділили між собою страшні, ганебні трофеї – цей убогий, забризканий червоним, одяг своїх жертв. Вони не залишили тут нічого, окрім кількох розпарованих дитячих калош і рукавичок. І одні йшли пішки, тягнучи на плечах трофейні клунки, а інші від’їжджали в машинах, ситі й гугнявлячи щось хрипле й древнє, як бурчання горили. І коли пішли вони, зграї птахів опустилися на місце побоїща...

Беспалов опускає очі, цигарка тремтить у його руці.

– А деякі ще бавилися під час цього, – вголос дивується він, – хапали голих, уже напіврозстріляних за груди, за сосок, чиркали багнетами по тілу, висмикували волосся. 

Не судити б їх, а батогом по очах, якими вони сміють ще дивитися на вас, чоловіки, брати й сини загиблих. Уже завірюха мертвого попелу кружляє й забиває очі. Падає чорна кіптява нових і нових свідчень. Сутулі, з посірілими обличчями, підсудні втупились у підлогу. Важкий могильний прах; він осідає їм на плечі, тисне, затягуючи в ту ж чорноту, куди скинуті їхні жертви... Ой, Німеччино! Невже полярні океани й непрохідні безодні лежать на шляхах наших армій? А що, раптом не виявиться їх поблизу кордонів наших? А ну, погляньмо на карту, Німеччино!

1943 рік

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті