Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
28/04/2013 16:14

Михайло ГРИШАНКОВ: «Були наказ і команда „Вперед!”»

Одразу ж після того, як 26 квітня 1986 року сталася Чорнобильська катастрофа, за рішенням начальника Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Українській РСР та Молдавській РСР генерал-лейтенанта Миколи Алекси, до місця трагедії вирушили військові оперативні резерви ВВ.

Першими до зони радіаційного лиха прибули ВОРези київської спеціальної моторизованої військової частини міліції під командуванням підполковника Володимира Кобенди та 290-го Новоросійського Червонопрапорного мотострілецького полку, яким командував підполковник Володимир Мохов.

28 квітня в район катастрофи вирушили й військовослужбовці 10-го Римникського орденів Кутузова, Богдана Хмельницького, Червоної Зірки мотострілецького полку ВВ. Як і столичний 290-й, дислокований у Львові 10-й полк належав до еліти ВВ – частин оперативного призначення. Вони входили до складу резерву міністра внутрішніх справ СРСР і «спеціалізувалися» на виконанні таких складних термінових завдань, як подолання наслідків природних катаклізмів, проведення сані­тар­но-епідемічних заходів у разі спалахів небезпечних захворювань, охорона громадського порядку під час масових заходів у будь-якій точці величезної країни… Відповідно, бойовий вишкіл і військова дисципліна в полку були на найвищому рівні. Та й навряд чи могло статися інакше – частина з давніми бойовими традиціями, не раз відзначена нагородами під час Великої Вітчизняної війни, була відома на весь Радянський Союз.

1982 року полк очолив підполковник Михайло Гришанков, випускник знаменитого Орджонікідзевського військового училища МВС та Військової академії ім. М. В. Фрун­зе (до речі, за успіхи в навчанні наказом міністра оборони СРСР Михайлу Анатолійовичу достроково присвоєно чергове військове звання «майор»). 28 квітня 1986 року полковник Гришанков разом із 660 підлеглими та 86 одиницями бойової техніки й автотранспорту виїхав залізницею зі Львова в район ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Для військовослужбовців це було одним із чергових відряджень, до яких вони вже встигли звикнути за час своєї нелегкої служби.

– Якщо говорити спрощено, то оперативний полк найчастіше посилали туди, де щось «диміло-горіло», саме тому в Чорнобиль ми ввійшли одними з перших, – згадує події 27-річної давності полковник у відставці Гришанков. – Зауважу, що і мені, і моїм підлеглим дуже пощастило. По-перше, як відомо, масштаби аварії були страшними, але уявіть собі, що могло б статися, якби полум’я з четвертого енергоблока перекинулося на три інші! Цього, дякувати Богові й самовідданості перших ліквідаторів, не сталося. А по-друге, військовослужбовці та правоохоронці, які прибули на місце трагедії, діяли чітко, злагоджено та професійно. Завдяки їхнім зусиллям у найкоротший термін вдалося загасити пожежу, евакуювати цивільне населення, звести огорожу по периметру зони відчуження. Вже за лічені місяці спеціалісти побудували укриття над зруйнованим реактором, запобігли проникненню радіонуклідів у Дніпро з підземними водами.

Щодо організації служби на новому місці, то, за словами Михайла Анатолійовича, до непростих умов зони техногенної катастрофи особовий склад призвичаївся досить швидко. Побутових проблем майже не було – наприклад, із запасами харчів та майна, привезених із собою зі Львова, полк міг існувати автономно протягом місяця (!). Але вже за тиждень офіцери тилу Управління ВВ організували приготування гарячої їжі, причому харчове забезпечення було навіть кращим, ніж у звичайній солдатській їдальні. Щодобово проводилося миття особового складу зі зміною натільної білизни. Щотижня військово­служ­бовцям міняли чоботи, раз на два тижні повністю замінювали обмундирування…

 

Коштів на ліквідацію наслідків катастрофи країна не шкодувала. А як щодо мо­раль­но-пси­хо­­логічного забезпечення виконання цього відповідального завдання? Як почувалися офіцери та солдати, що мусили виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, адже, від’їж­джаючи до Чорнобиля, вони не знали, чи побачать знову своїх рідних?

– Ми на таке не зважали. Були наказ начальника військ і команда: «Вперед!». Я не помічав у підлеглих в очах страху чи невпевненості. Всі розуміли: треба – і край! «Не хочу» й «не буду» не казав ніхто, та й цього просто не могло бути, – каже колишній командир полку. – До речі, високу громадянську свідомість і дисциплінованість виявляли не тільки військовослужбовці, а й цивільне населення забруднених радіацією територій. У перші дні після аварії воїни Римникського полку брали участь в евакуації населення десятків селищ навколо Прип’яті. Люди чудово розуміли, що залишати рідні хати, худобу, нажите роками майно, хоч як шкода, але доведеться. Тож опору правоохоронцям ніхто не чинив.

Розповідаючи про те, як несли службу підлеглі, Михайло Анатолійович згадав слова одного з відомих полководців: «Коли против­ник атакує, патріотизм підштовхує солдата йти вперед, страх загинути – назад, але звичка неухильно виконувати наказ змушує солдата йти в атаку…».

– Мені пощастило з офіцерами, вони прищепили бійцям цю звичку, без якої й військо не військо: будь-що виконувати наказ командира. Це мало надзвичайно важливе значення для підтримання високого рівня дисципліни й успішного виконання службово-бо­йо­вих завдань. Також я цілком покладався на вишкіл, розум і вольові якості офіцерів, особливо командирів взводної й ротної ланок, що безпосередньо керували діями особового складу. Усі вони, як могли, берегли людей, і за це їм низький уклін…

 

Військовий оперативний резерв Римникського полку був у зоні відчуження найчисленнішим: враховуючи особовий склад, прикомандирований з інших частин, на котловому забезпеченні перебувала понад тисяча осіб. Уже за місяць відбулась перша ротація військовослужбовців: ті, хто дістав максимально допустиму дозу радіації – 10 берів, – вирушали до місця постійної дислокації частини, на зміну їм приїжджали інші. Спочатку в розпорядження полковника Гришанкова були бійці спеціальних моторизованих військових частин міліції, згодом на базі полку у Львові з призваних на службу військовослужбовців запасу сформували й направили до «зони» батальйон, який одразу ж охрестили «партизанським». Звісно, це не був той ретельно відібраний і відмінно навчений особовий склад, яким звикли командувати офіцери 10-го МСП, проте в екстремальних умовах учорашні робітники, інженери, представники інших суто мирних професій швидко згадали все, чого навчилися ще солдатами строкової служби.

За десять місяців, проведених у районі надзвичайної ситуації, полк чотири рази змінював місце дислокації. Переміщення були обумовлені змінами радіаційної обстановки та характером бойових завдань. Окрім участі в евакуації мирного населення, воїни споруджували огорожу 30-кіло­метрової зони відчуження й охороняли цей кордон. Лише в лютому 1987-го останні «римникці» залишили Чорнобильську зону.

За мужність та самовідданість, виявлені під час виконання бойового завдання, 10-й Римникський тричі орденоносний полк ВВ нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Полковник Гришанков і начальник інженерної служби полку майор Микола Субботін стали кавалерами ордена Червоної Зірки, офіцери Андрій Бундз, Володимир Скороход, Степан Свистович, Петро Юхимчук, Олександр Реков були нагороджені медаллю «За бойові заслуги».

Після повернення з Чорнобиля Михайло Анатолійович до вересня 1987 року командував Римникським полком, після чого досвідченого офіцера призначили на посаду начальника другого оперативного відділу Управління ВВ по Україні та Молдавії. Відділ займався плануванням службово-бойового використання оперативних і міліцейських частин ВВ, і його начальнику не раз доводилось виїжджати в багатоденні відрядження до зон міжетнічних конфліктів, які спалахнули наприкінці вісімдесятих років у Закавказзі й Середній Азії. У цій нелегкій, фактично – воєнній – обстановці полковник Гришанков демонстрував найкращі людські й офіцерські якості.

– Таких людей, як Михайло Анатолійович, за всю свою військову кар’єру я зустрічав мало. Це дуже розумна людина, чудовий керівник – вимогливий і водночас тактовний. Особисто я ніколи не бачив, щоб Гришанков нервував, підвищував голос на підлеглих, докоряв їм за щось, хоча ситуації, коли виникала реальна загроза нашому життю під час відряджень до Нагірного Карабаху, траплялися чи не щодня, – згадує ветеран ВВ полковник у відставці Федір Гайда, колишній начальник штабу військового оперативного резерву 290-го Новоросійського Червонопрапорного мотострілецького полку, що був відряджений для охорони громадського порядку в Нагірному Карабаху.

 

Минули роки, проте серце людини, що пройшла випробування Чорнобилем, громадянською війною в Закавказзі, продовжує битися гаряче й завзято. Михайло Анатолійович, який на початку квітня відзначив свій 67-й день народження, бере активну участь у роботі Асоціації ветеранів внутрішніх військ МВС України, обіймає посаду голови громадської організації «Афгано-Чорно­биль­ське братство „Побратими”», яка об’єднує учасників бойових дій та ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС в інтересах сприяння забезпеченню соціальної справедливості й задоволення їхніх соціальних, економічних, творчих, культурних та інших потреб.

Напередодні чергової річниці техногенної катастрофи активісти організації планують встановити в навчальному центрі ВВ «Нові Петрівці» пам’ятний знак на згадку про всіх «чорнобильців» внутрішніх військ. Далекого 1986-го саме тут розгорнули пункт відправки до Чорнобиля особового складу столичного гарнізону ВВ. Сюди ж поверталися бійці після виконання нелегкої місії, що полягала в порятунку нас із вами від смертельно небезпечного «мирного» атома…

Валерія АГІБАЛОВА, 

м. Київ.

Фото автора 

та з архіву М. А. Гришанкова

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті