Якраз був Великдень…

У далекому тепер травні 1986-го нині полковник міліції у відставці, а тоді лейтенант Анатолій Хоменко майже три тижні пропрацював на «свіжому» повітрі поблизу Чорнобильської АЕС. Ці дні він запам’ятав назавжди: вони докорінно змінили його життя. На жаль, не на краще. Нещодавно ми зустрілися з ліквідатором і почули від нього багато такого, що важко й уявити. Згадалися ті часи, і стало тужно на душі. Можливо, саме тому ми відчули, що конче потрібно написати цей матеріал. Люди, особливо молодь, мають знати й пам’ятати, що тоді сталося на нашій землі. Й віддати шану усім тим, хто пожертвував собою, ліквідовуючи наслідки тієї страшної аварії.

У бойовій готовності

Для 29-літнього чернігівського дільничного Анатолія Хоменка Чорнобиль розпочався з оголошення тривоги 27 квітня 1986-го. Одразу зауважимо, що на той час, коли тренування з цивільної оборони відбувалися чи не щомісяця, це було доволі буденним. При цьому діяло «правило»: хто прибіг на місце збору серед перших, той до списку й потрапив. Отож, розсадили всіх цих перших у «ленінській кімнаті» й без пояснення причин наказали чекати. Поступово до «списочників» почали доходити чутки про якусь аварію. Щоправда, ввечері всіх відпустили додому з вимогою зібрати так званий тривожний чемоданчик і бути напоготові.

Так тривало до 30 квітня. За цей час той список «перших» трохи змінився. Новин ставало все більше, заговорили про небезпеку радіації. Хоча, звісно, про реальну ситуацію ніхто не здогадувався. До складу загону з Новозаводської міліції міста Чернігова включили переважно дільничних, слідчих, даівців та позавідомчу охорону – загалом близько півсотні правоохоронців.

Потім раптово дали відбій: потрібні були люди для пильнування порядку під час святкової демонстрації. А вже зранку 2 травня усіх зібрали у міському відділі міліції. Оголосили, що завтра загін із трьохсот осіб вирушить у короткотермінове триденне відрядження до Чорнобиля для охорони громадського порядку.

Далі пропонуємо до вашої уваги невідретушовану розповідь Анатолія Хоменка про події тих днів.

На дорогах змішалися коні, автівки й люди…

– Зранку ми взяли трохи продуктів, розсілися по автобусах і – вперед. Спочатку прибули до Іванкова, де буцімто був розташований головний штаб. Людей розмістили на літній базі в дерев’яних будиночках із газовими плитами, щоправда, без балонів. Дали кожному по матрацу та по відру на будиночок. Якось прохарчувалися домашніми продуктами, виспалися перед виїздом до Чорнобиля. Брати з собою гроші нам суворо заборонили – тільки посвідчення, і край. Якийсь одяг, той, що не буде шкода знищити, видадуть.

Приїхали в Чорнобиль і цілісінький день простояли без їжі. Організації ніякої. Хто чим займається – незрозуміло. Цивільна оборона взагалі ніби розчинилась у просторі та часі. Лише під вечір нам дали завдання: їдемо виселяти людей із двох сіл Стечанської сільради. Для цього виділили з десяток автобусів, а також протигази та армійські захисні костюми.

Тоді, 4 травня, був Великдень, і більшість селян його вже відсвяткували. Усі продовжували спокійно займатися звичними справами. І раптом – виселення. З ним і почалися проблеми: їхати без своєї худоби – корів, свиней, коней – люди категорично відмовлялися. Хоча усім пояснювали, що вивозять їх ненадовго, лише на три дні. Для чого? Щоб провести дезактивацію місцевості. А потім повернуть туди, звідки вивезли. Загалом, селяни не панікували, до тимчасової евакуації ставилися спокійно. Хоча, пригадую, в селі Стечани на вулиці стояв вантажний автомобіль із московськими номерами, покинутий напризволяще. Казали, що то чийсь родич приїздив перед травневими святами. Та як почув про аварію – тільки його й бачили!

Поки начальство вмовляло селян, ми дивилися в бік атомної станції: від села до Прип’яті було якихось 2-3 кілометри по прямій. Видно було, як там безперервно щось гасили.

…Роботи з виселення розпочалися тільки вночі. Вантажили і людей, і речі, і худобу. Все окремо. І досить довго: все-таки Великдень! Деяких чоловіків дружини знаходили з великими труднощами. Але до світанку всіх – відповідно до списку – зібрали. Вивозили селян до Макарівського району. Головним було – не розірвати колону. Хоча це вдавалося дуже важко. На дорогах все перемішалося: коні, автомобілі, люди… Цілковитий хаос. Дорогою траплялося багато покинутого транспорту. Бачив вантажівки з відкритими бортами, з прив’язаними до них маленькими телятами…

Зупинялися дуже часто. Люди були якісь мляві, втомлені, наче зомбі. Намагаєшся зупинити чиюсь машину, а водій, ніби нічого не бачить і не чує, продовжує рух. Дивуєшся – як він іще нікого не переїхав? Дехто був дуже п’яним. Одного такого зняли з трактора – заснув за кермом – і почали тягти до автобуса. А він пручається: мовляв, мені потрібно машину на базу загнати. Вирвався – і знову до трактора. Рвонув з місця і за декілька десятків метрів врізався у стовп. Сяк-так упоралися з цим трактористом і затягли до автобуса.

Людей до місця призначення доставили лише по обіді. Там їх чекали великі військові намети та «помивочні». Ми ж після такої «подорожі» були голодні, бо купити харчів не було за що, а на «перевізників» у плані їжі ніхто не розраховував, змогли лише помитися. Змінного одягу не мали, тому вбралися у той самий. Вирушили до себе на базу, дорогою вдалося купити буханець хліба: ось так водночас поснідали й пообідали.

Уся зброя – жезли даівців

Приїхали, а там нас черговий щиро порадував: приготував піввідра супу й видав пайки: огірок, хліб, мінералка, ковбаса та консерви – камбала в томаті. Влаштували бенкет шлункам! Варто сказати, що ці консерви дуже скоро приїлись, адже спека стояла неймовірна. Півтора року потім на консерви дивитися не міг.

Трохи відпочили, й нас відправили спочатку на патрулювання місцевості, а за тим – на охорону 30-кілометрової зони: пильнувати мости, великі дорожні перехрестя тощо. Поселили у вагончиках на станції Вільча, і ми почали боротися з мародерами. А ще затримували багато селян, виселених «на три дні», які почали пробиратися додому, щоб забрати якийсь свій скарб, худобу чи домашніх улюбленців.

Зброї у нас не було, хіба що жезли у даівців. Працювали (патрулювали та чергували) щонайменше з ранку до ночі. Харчувалися за домовленістю із сільрадою. З кожним днем ставало дедалі страшніше: всі, кого зустрінеш, якісь байдужі до всього, ніби завтра – кінець світу. До села заїдеш – спека страшна, все навкруги квітне, і ні душі. Тільки десь собаки голос подають. Особливо ті, яких залишили на ланцюгу без води і їжі, та кури подекуди бродять. А дощу ж – жодної краплі! На вулицях валяються тушки роздертої домашньої птиці. Ввімкнеш дозиметр – радіація плямами. Не знаєш, куди ступати, а жити ж хочеться! І захисту – ніякого. За два тижні використали видані два бавовняні костюми, кеди та одні труси. Й респіратор один. Протигазом та захисним костюмом практично не користувалися, адже в них спектися можна було.

Наслідки відчули майже одразу

Варто відзначити, що за всі 17 діб відрядження кров на аналізи у нас узяли лише раз. Був тільки один медик при штабі, і ми його практично не бачили. Тільки після прибуття до Чернігова у нас заміряли радіацію. Та хто скільки й чого отримав – так і не сказали. У мого товариша, з яким ми жили й трудилися пліч-о-пліч, було нуль одиниць чогось. А у мене – 172. Його вже давно поховали, а я, дякувати Богові, – живий.

Пішов служити далі дільничним, але здоров’я швидко почало «здавати». Майже відразу з’явилася задишка, півроку не міг позбутися металевого присмаку в роті. Потім, ні з того ні з сього, – запалення легень. А далі – сильний головний біль. Його й досі не можу позбутися.

Тема чорнобильців нині дуже актуальна. Це й необхідність гідного ставлення до нас з боку держави, покращення рівня медичного обслуговування, надання безкоштовних ліків, і виявлення «фальшивих» ліквідаторів… Як на мене, останніх потрібно карати за всією суворістю Закону. А тим, хто справді заслуговує на допомогу держави, треба обов’язково її надавати. Якомога більше.

P.S. Двадцять сім років минуло від дня тієї страшної катастрофи, яка увійшла в домівки мільйонів людей. Світла пам’ять тим, хто віддав своє життя за те, щоб ми з вами могли жити на рідній землі. Їм наші шана та вдячність. Є ще побажання: згадувати про чорнобильців не лише під дату, а щодня. І зробити все можливе, щоб вирішити їхні проблеми – як на місцевому, так і на державному рівнях.

Записали

Олександр ШИЛО,

Анатолій СЕНЧУК,

Чернігівська обл.

друкувати

Коментарi

Cheap Air Jordans 01/06/2013 5:24
Ability As A Crew Player Jordan 4s For Sale Is Excellent. Even Up To This Day, His Ability As A Staff Player Continues To Be Revered By His Former Teammates And Sports Writers. Jordan Has Th
New Balance Running Shoes 01/06/2013 5:24
In all smooth armor armour face,appeared the day pattern Discount New Balance the sun and moon and stars gold armor.You really want to play a unicorn ma