Йшла у бій «чорна піхота»...

Після успішного лютневого наступу на курському, харківському і донбаському напрямках у березні 1943 р. радянські війська замість запланованого прориву до Дніпра змушені були з важкими боями відступати на схід. У цей період теренами щойно визволених українських земель котилася друга хвиля мобілізації.

У Червоній Армії катастрофічно не вистачало людей. На фронт звідусіль відправляли всіх придатних до служби. Як рядовий та молодший начальницький склад, до військ ППО, ВПС, військ зв’язку, тилових частин та установ мобілізовувалися жінки. Був установлений новий, обмежений перелік хвороб, за наявності яких військовозобов’язаних визнавали непридатними до несення служби. До війська навіть почали призивати родичів «ворогів народу» та інших «неблагонадійних» громадян.

Відповідно до наказу Ставки ВГК № 089 від 9 лютого 1942 р. Червоній Армії було надано право самостійно проводити мобілізацію населення визволених територій. Призову підлягали чоловіки віком від 17 до 50 років, які з початку війни не призивалися на фронт. Для відбору, призову та 15-денної бойової підготовки мобілізованих осіб у кожній армії терміново сформували запасні полки.

Мобілізація на території України почалася у січні – березні 1943 р. одночасно з проведенням Ворошиловградської та Харківської наступальних операцій. У запеклих боях, під час яких деякі міста та села неодноразово переходили з рук у руки, радянські війська, на жаль, переважно здобували перемоги не вмінням, а кількістю, зокрема – кількістю загиблих. Втрати Південно-Західного фронту у ході Ворошиловградської операції становили близько 100 тис. осіб, тож діючій армії постійно були потрібні людські ресурси.

Десятки тисяч мобілізованих жителів України незабаром стали основним джерелом поповнення передових радянських частин. Командуванням Воронезького фронту навіть була змінена форма звітності, у якій ввели графу «з інших джерел», де вказувалась кількість поповнення, що надійшло до військових частин з визволених територій. Як ішлося у донесенні штабу фронту за період з 1 січня по 1 березня 1943 р., до складу військ 3-ї танкової, 40-ї, 60-ї та 38-ї армій з раніше окупованих територій було мобілізовано 33080 осіб. Протягом 20 днів березня 1943 р. призвали ще 20899 осіб, зокрема станом на 5 лютого 1943 р. – 6380 колишніх військовополонених та «оточенців».

А телеграма управління комплектування 40-ї армії Воронезького фронту до командира 169-го армійського запасного стрілецького полку від 24 березня 1943 р. містила наказ: всіх представників полку терміново переключити на проведення мобілізації у прифронтових районах дій армії, усе мобілізоване поповнення, що зустрінеться дорогою, перехоплювати (!) та направляти у свій полк.

Під час мобілізації мали місце суттєві порушення і без того жорстких правил. Так, німецькі військові джерела повідомляли, що після визволення Харкова у лютому 1943 р. до Червоної Армії було мобілізовано близько 15 тисяч осіб віком від 15 до 45 років, яких без будь-якої підготовки відправили на фронт. Цих чоловіків, одягнутих у цивільний одяг і озброєних однією гвинтівкою на 5-10 бійців, німці називали «beutesoldatenen», тобто «трофейними» солдатами. (У сучасній вітчизняній історіографії щодо стрілецьких підрозділів Червоної Армії, сформованих з цивільного населення, що, як правило, вводилися в бої непідготовленими, у багатьох випадках – без належної кількості зброї та спорядження, а головне – у цивільному одязі, використовуються терміни «чорносвитники», «чорнопіджачники», «чорна піхота»).

У Ворошиловграді мобілізація почалася вже за два дні після визволення, 16 лютого 1943 р. У спеціальному донесенні народного комісара внутрішніх справ Української РСР В. Т. Сергієнка йшлося: «У визволених від німецьких окупантів районах призов до Червоної Армії громадян призовного віку 1925 – 1893 років народження, що залишились на тимчасово окупованій території, почався одразу ж після вигнання окупантів. Відповідно до наказу командувача Південно-Західного фронту № 1 були укомплектовані призовні комісії з місцевого активу під головуванням представників Південно-Західного фронту. Призовні комісії були створені в усіх районах Ворошиловградської області, визволених від окупантів. У м. Ворошиловграді таких комісій було чотири. <...> Станом на 15 березня 1943 р. у районах Ворошиловградської області було призвано та передано до військових частин Південно-Західного фронту 37452 особи, зокрема придатних до стройової – 25674, до нестройової – 5074, колишніх оточенців і військовополонених – 6704 (зараховані до запасних частин). По м. Ворошиловграду до діючої армії направлено 6252 особи, до запасних частин – 455 осіб». Наведені дані свідчать про те, що більшість мобілізованих на Ворошиловградщині направлялися безпосередньо на фронт. До речі, напередодні війни у місті жило понад 213 тис. громадян, у роки війни було мобілізовано 48 тис. осіб, 26 тис. з них загинули...

Безвідповідальне ставлення до поповнення, а також, певною мірою, – воєнна необхідність призвели до того, що мобілізацію на визволених територіях почали проводити не лише офіційні призовні комісії, а й так звані польові військкомати, створені в більшості дивізій та полків діючої армії. У спецдонесенні В. Т. Сергієнка згадується ця проблема: «Зареєстровано факти, коли командири підрозділів РСЧА припустились порушення наказу фронту в частині призову у визволених від окупантів районах. Обминаючи призовні пункти, вони поповнювали свої підрозділи самостійно, проводячи мобілізацію громадян призовного віку. Як результат – на фронт потрапили особи, які не пройшли жодної військової підготовки, особливо молодь 1925 року народження, окрім того, до лав діючої армії проникали ворожі елементи, наприклад, висуванці німців, їхні поплічники та зрадники...».

В умовах відсутності жорсткого контролю ані щодо кількості та якості призовників, ані щодо використання поповнення, командири військових частин проводили мобілізації, не дотримуючись жодних інструкцій, і зазвичай негайно кидали новобранців у жорстокі бої. Ці факти ретельно приховувались, проте на них нерідко можна натрапити у різних альтернативних джерелах. Так, у донесенні похідної групи Організації українських націоналістів від 10 лютого 1943 р. про перше визволення міста Лисичанська Ворошиловградської області йдеться: «Чоловіки, які не виїхали з німцями, по приході до міста червоних добровільно вступили в ряди Червоної Армії; ті, що не пішли добровільно, були змобілізовані (роки: 1888 – 1925) і, незважаючи на те, що ніколи до цього часу не служили в армії і не вміють користуватися гвинтівкою, були відправлені на передову лінію фронту. Обмундирування їм не давали, і тому матері та жінки дуже легко відшукали після відступу червоних серед убитих і поранених червоноармійців своїх чоловіків і синів...».

Слід зазначити, що в радянській воєнній історіографії термін «польовий військкомат» був суворо заборонений – його не було в жодному зі словників та енциклопедій. Протягом останніх п’яти років науковцями Меморіального комплексу було проведено опитування понад 50 ветеранів війни, більшість із яких засвідчили: «польовим військкоматом» була група представників військової частини, що визволила село, яка призивала місцевих чоловіків. «Рота солдатів ходила по хатах і забирала всіх. Були в них автомати...», – свідчить колишній «чорний піхотинець» О. І. Федорчук (його матеріали перебувають у фондозбірні Меморіалу з 2006 р. – Авт.)

Часто-густо запеклий характер боїв, значні втрати та несприятливі обставини не залишали радянському командуванню альтернативи для використання місцевого поповнення, окрім миттєвого введення в бій. Про це, наприклад, свідчать спогади О. С. Ольшанського, мобілізованого з села Ольшанів Троїцького району Ворошиловградської області у 18-річному віці: «12 грудня 1942 р. пораненим лейтенантом з 58-ї гвардійської стрілецької дивізії я був мобілізований під час визволення свого села. Військкомату та інших органів влади на той час ще не було. У складі маршової роти прибув до Лозової на поповнення 58-ї гвардійської стрілецької дивізії, що саме забезпечувала своїми бойовими діями в місті вихід із оточення угруповання радянських військ у районі станції Лозова. Не встигнувши прийняти присягу, ми одержали таке бойове хрещення – бої в оточенні. Виходячи з оточення, довелося знищити всі штабні документи, тому ті, хто загинули в Лозовій, дотепер вважаються зниклими безвісти, а ті, хто вийшов із оточення, вдруге приймали присягу».

З’єднання, у якому воював О. С. Ольшанський, брало участь у Ворошиловградській операції у складі 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. З 23 січня 1943 р. ця дивізія оборонялася на лівому березі Сіверського Донця та протягом трьох тижнів вела бої на підступах до Ворошиловграда. На цей момент з’єднання було укомплектовано лише на 40 % від штату, в ньому числилося близько 4,5 тис. військовослужбовців із відповідною кількістю озброєння. 12 лютого 58-а гвардійська стрілецька дивізія одержала наказ передислокуватися до району м. Лозової для посилення угруповання радянських військ, що відбивало ворожі контрудари по лівому крилу Воронезького та правому крилу Південно-Західного фронтів. Після 250-кілометрового форсованого маршу уздовж лінії фронту розбитими донбаськими шляхами, у люту хуртовину й мороз, що сягав 26-30 градусів, 24 лютого дивізія вступила до Лозової. Менш ніж за годину місто було піддано масованому бомбардуванню та артобстрілу, з’явилися мотопіхота та танки ворога. Понад три доби дивізія вела бої, не маючи сусідів на флангах. Попри надзвичайну мужність оборонців, надвечір 27 лютого поріділі підрозділи 58-ї дивізії було оточено в Лозовій. Залишки гвардійців проривались з оточення окремими групами і згодом були виведені на доукомплектування до міста Куп’янська, що на Харківщині. Станом на 3 березня 1943 р. у дивізії нараховувалося лише 1489 воїнів, 3 гармати та 7 мінометів.

Схоже події розгорталися також у смузі 38-ї армії Воронезького фронту. У ході Харківської операції армія вела наступ на обоянському напрямку й мобілізацію проводила переважно на території Курської та Воронезької областей, «зачепивши» з українських територій лише Краснопільський район Сумщини. Звіт про проведення мобілізації станом на 25 березня 1943 р. свідчить, що командування негайно використовувало в боях щойно мобілізоване, ненавчене поповнення: у період з 25 січня по 1 березня армією було призвано та передано до військових частин 11064 особи, з них лише 530 чол. пройшли через запасні частини. У період з 1 по 25 березня мобілізували ще 15042 особи, з яких у запасних полках було лише 1825.

Утім, визвольні бої тривали. 24 березня передові загони 40-ї армії Воронезького фронту під тиском противника залишили села Солдатське і Лаптєву Харківської області. Проте вже у другій половині дня частини армії вибили ворога і знову захопили ці населені пункти (нині села Лаптєвої немає – його ліквідували 1995 року)…

25 березня завершилася Харківська оборонна операція. Радянські війська, відступивши на 100-150 км, зупинили ворога. Хоча німецькі війська досягли певних успіхів (зокрема, знову захопили Харків), їм не вдалося здійснити плани щодо оточення та знищення радянських військ у районі Харкова та Курська... 27 березня 1943 р. війська 6-ї армії Південно-Західного фронту, відбивши шість контратак гітлерівців, визволили село Червону Гусарівку, що за 6 км південніше Балаклії...

Перелік населених пунктів, визволених

з 22 березня по 4 квітня 1943 року:

Харкiвська область

Солдатське – 24 березня 1943 р.

Лаптєва (нині не існує) – 24 березня 1943 р.

Червона Гусарівка – 27 березня 1943 р.

Підготувала Людмила РИБЧЕНКО,

кандидат історичних наук,

завідувач науково-дослідного відділу

Меморіального комплексу

«Національний музей історії Великої

Вітчизняної війни 1941 – 1945 років».

Документи та знімки з фондозбірні

Меморіального комплексу