Дві війни мого життя

Спогади військового радника

Ми пропонуємо читачам публікацію, у якій ідеться про дві війни однієї людини: Велику Вітчизняну, яка обпалила болем і горем маленького хлопчика родом із Житомирщини, та маловідому війну на африканському континенті – ефіопсько-еритрейську, у якій йому майже через півстоліття доля відвела тяжку роль радянського військового радника. Петро Степанович Прибутько – «дитина війни», ветеран Збройних сил України, воїн-інтернаціоналіст, полковник у відставці, інвалід війни, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії права та юридичної логіки НАВС. Його спогади, на нашу думку, є, свого роду, «відкритим уроком» історії, який веде непересічна особистість. Отже, слово ветерану.

Із чого починається доля

Мені, як «дитині війни», нещодавно запропонували написати спогади про Велику Вітчизняну. Але ж народився я 1944 року. Що я можу написати? Хіба згадати розповідь тата про те, як їхня бойова частина потрапила в оточення німецько-фашистських військ і він, із вісьмома побратимами, пробрався додому на Житомирщину, де вони створили партизанський загін. Рятуючи їх від голоду, його батько (мій дідусь Дмитро) носив їм харчі. Фашисти спіймали його і на площі, в рідному селі Ришівка, для залякування інших повісили за ноги, не підпускаючи нікого. Так він і провисів цілий тиждень. Написати про те, як батько повернувся інвалідом із празького шпиталю в Чехії, де був поранений уже 10 травня 1945 року? Про те, як бавився в дитинстві його нагородами? Та війна в моїй свідомості закарбувалася ще декількома сумними картинами.

Весна 1947 року. Голод. Ми зі старшим братом Володею (1937 р. н.) і сестрою Марією (1939 р. н.) збираємо мерзлу картоплю, яку минули й не зібрали восени, а потім мама пекла з неї найсмачніші в моєму житті пампушки.

Літо 1951 року. Я разом зі старшими хлопцями пасу корову. Найстаршому – моєму сусіду Анатолію Павловському, 15 років, а мені – шість. Два 10-річних товариші пішли рвати горіхи, а я залишився з Анатолієм, який дістав гранату. Він, мабуть, передбачив небезпеку й послав мене до хлопців по горіхи. Я не встиг дійти до них, як пролунав вибух. Коли ми прибігли до Толі, він був уже мертвий.

1956-го батьки переїхали до Житомира, а наступного року, навідавшись із мамою до рідного села, зустрів свого однокласника Колю Кравченка, з яким сидів за однією партою. Він був без правої руки і лівої ноги – результат розбирання протитанкового снаряда. Моїми найкращими друзями тоді були: Франек Ковнацький, батька якого, як порядну людину, односельці при німцях обрали старостою, а радянська влада засудила за це на двадцять років таборів; і Коля Чумак, батько якого був поліцаєм, за що після визволення села його розстріляли. З Колею доля звела мене ще раз 1957 року, коли ми знайшли патрони від протитанкової рушниці. Розбирали їх разом. Я свого таки розібрав, а Коля свого – не зовсім. Йому вибило праве око, а я три тижні пролежав у лікарні, куди мене відвезла мама після того, як зустріла Колю, – той біг закривавлений додому, а на рівні його грудей моталося… вибите око.

Я ж боявся йти додому – обличчя горіло й боліло – мама знайшла мене в переліску. Як я виглядав – не знаю. Вона обмотала всю мою голову рушником і в такому вигляді завезла в лікарню. Там мені щодня прочищали очі – було дуже боляче. Коли я вперше зміг подивитись у дзеркало, побачив там незнайомого чорного хлопця. Три роки мій організм відторгав ті чорні вкраплення, але закінчилось усе тим, що медична комісія 1963 року визнала мене придатним до військової служби. Так я став курсантом Житомирського радіотехнічного військового училища. Відтоді багато води спливло, а нині от вирішив сісти за спомини військового радника про війну на північному сході Африканського континенту, гарячий відблиск якої зачепив і мене.

«Викарабкуйтесь, хлопці, самі»

1989 року командування Київського військового округу запропонувало мені поїхати військовим радником в Ефіопію. Згодом викликали в Головне політичне управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, а потім – у 10-те Головне управління Генерального штабу. Ось так я незабаром і відлетів до цієї африканської країни. Звичайно ж, навіть не здогадуючись, яка страшна бійня там іде.

1952-го, згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, до Ефіопії на засадах федерації була приєднана колишня італійська колонія – Еритрея. 1962 року, за рішенням національної Асамблеї, яке було продиктоване імператором Ефіопії Хайле Селассіє, федерація була скасована й Еритрея стала провінцією Ефіопії, що значно посилило сепаратистські тенденції в регіоні. Результатом такого рішення стала війна за незалежність Еритреї, яка тривала з різною інтенсивністю понад 30 років. Особливо вона загострилась у квітні 1977 року, коли під час жорсткої боротьби до влади в Ефіопії прийшов випускник одного з військових коледжів США підполковник Менгісту Хайлє Маріам. На словах він був прихильником ідей соціалізму – декларував роздачу земель селянам, націоналізацію промисловості, побудову демократичного суспільства на чолі з панівною Робітничою партією Ефіопії. За це СРСР підтримував його, постачаючи військову техніку й озброєння (загалом на 1 млрд доларів).

Згідно з вказівками Міністерства оборони СРСР, у період активного збройного протистояння між Ефіопією й Еритреєю, нам, радянським військовим радникам, формально заборонялося безпосередньо брати участь у бойових діях. Заборона обумовлювалася, перш за все, можливістю полонення військового радника противниками ефіопської армії, а в умовах «холодної війни» будь-який полонений радянський офіцер перетворювався на потенційно ефективну зброю в ідеологічній боротьбі. На практиці це означало, що держава знімала з себе всю відповідальність за своїх громадян, що могли потрапити в полон. З одного боку, у нас була можливість мати при собі будь-яку зброю й застосовувати її на свій страх і ризик, а з іншого – «викарабкуйтеся самі, як можете». А як потрібно «викарабкуватися», ми розуміли без слів. І завжди, де б не були, навіть на урочистих прийомах, тримали напоготові пістолет із патроном у патроннику.

Апарат радянських військових радників і фахівців займався навчанням ефіопської армії. Наші офіцери брали участь у підготовці та проведенні операцій (у рекогносцировці обстановки, розробці планів, наданні допомоги ефіопським командирам в організації бою тощо), а під час бойових дій, до 1988-го, часто бували на фронті, в бойових порядках ефіопських військових частин.

Не змогли виконати наказу «викарабкуватися самим» наші колеги з розквартированого в Ефіопії окремого медичного батальйону. Вони потрапили в засідку. П’ятеро з них у бою загинули, а підполковник Микола Удалов був вивезений повстанцями й досі вважається зниклим безвісти.

Більше пощастило нашим військовим радникам полковнику Ю. Калістратову, підполковнику Є. Чураєву й перекладачеві лейтенанту А. Кувалдіну. Майже три роки вони пробули в полоні в опозиційного Фронту звільнення Еритреї. Їх вдалося звільнити лише завдяки зусиллям радянського МЗС і таємним контактам співробітників зовнішньої розвідки КДБ з іноземними колегами.

Найдивовижніше те, що наші військові радники, опинившись у полоні, навіть не могли вважатися, відповідно до міжнародної конвенції, військовополоненими з усіма закріпленими за цим статусом правами. Посвідчення особи, особисті номери офіцерів, свідоцтва про народження та інші документи – все це брати за кордон категорично заборонялося. У мене, як і в усіх інших, радянський закордонний паспорт був вилучений одразу після прильоту в Ефіопію – в апараті Головного військового радника в Аддис-Абебі.

З 1978 по 1991 рік в країні по лінії Міністерства оборони СРСР побували 7 569 радянських військових радників і фахівців. Загинули або померли 75 осіб (2 генерали, 69 офіцерів, 4 прапорщики), поранено – 9 осіб, пропали безвісти – 5 , були взяті в полон 6 військовослужбовців.

Авторемонтник із Кременчуцького заводу

Особисто я прибув до Ефіопії на початку 1990 року, в самий розпал війни. Противники ефіопської армії часто сприймали захоплених іноземців у військовій формі без розпізнавальних знаків як найманців. Наші ж військовослужбовці ніяких доказів свого громадянства і належності до Збройних сил СРСР надати не могли. Наприклад, я в разі потрапляння в полон, на допитах повинен був викладати легенду, завчену під час підготовки в 10-му Головному управлінні Генштабу: «Я – цивільний авторемонтник із Кременчуцького автозаводу, відновлював пошкоджену автотехніку, а в зоні бойових дій опинився випадково». Мої колеги – військові радники, перебуваючи в Ефіопії, долали чималі морально-психологічні й побутові труднощі. Найчастіше жити доводилось у польових умовах, у наметах і землянках, постійно відчуваючи серйозні незручності: не вистачало чистої питної води (за весь період перебування в Ефіопії я не випив жодної склянки некип’яченої води через високий ризик захворіти), відсутність електрики й повноцінного харчування та належного медичного забезпечення. Особливо дошкуляли незвичні кліматичні умови: спека, низька або, навпаки, занадто висока вологість, безліч небезпечних для здоров’я комах і плазунів. Також не додавали комфорту поширення незвичних, і навіть невідомих радянським медикам, хвороб.

Окрім того, на нас постійно «тиснуло» відчуття відірваності від Батьківщини, що посилювалося мізерністю отримуваної інформації. Газети, в найкращому разі, приходили із запізненням на два-три тижні, довго доводилося чекати й вісточки від близьких. Мої друзі, надсилаючи листи за умовною адресою польової пошти, часто й не підозрювали (але рідні знали), що я проходжу службу за кордоном, в країні, охопленій бойовими діями. Саме під впливом такого душевного стану в перший місяць перебування в Ефіопії я написав вірш «Ностальгія».

Психологічно на всіх нас, зокрема й на мене, несприятливо впливав і той факт, що доводилося носити чужу форму без будь-яких розпізнавальних знаків. У багатьох випадках, спілкуючись із цивільним населенням, доводилося приховувати свою належність до радянських Збройних сил. Для цього я навіть відпустив вуса й бороду (радянським офіцерам носити їх заборонялося) і, добре знаючи німецьку мову, у розмовах з місцевим населенням видавав себе за громадянина Німеччини.

Дещо дивує й те, що в мене, як і у більшості радянських військових радників, які пройшли це африканське випробування, в особовій справі не залишилося про нього ніяких свідчень. Замість запису про відрядження до Ефіопії в особовій справі стоїть непримітний штамп «прикомандирований до в/ч 44708». За цим номером ховалося 10-е Головне управління Генерального штабу Збройних сил СРСР.

(Далі буде.)

Петро Прибутько, м. Київ

друкувати

Коментарi

Jera 10/04/2014 11:06
link purchase viagra best levitra deals no presciption cialis

meilinre 28/03/2014 9:08
This is absolutely a replica gucci air-conditioned column fake gucci belts and its absolutely understandable! I'm animated that you aggre
Judith 18/03/2014 9:47
link VIAGRA ONLNE cheap life insurance for seniors mydrugsonline.net

Adele 15/02/2014 6:11
mobile discount viagra sales american life insurance e life insu

Kacy 14/02/2014 9:29
offers car insurance florida cialis ordering viagra on line propecia onl

Johnavon 07/02/2014 20:14
Exmretely helpful article, please write more.
Ganaa 06/02/2014 12:25
A good many vaueablls you've given me. http://kpsqrufjrr.com [url=http://ajkwfjmqwx.com]ajkwfjmqwx[/url] [link=http://ijucrxm.com]ijucrxm[/link]
Sarah 04/02/2014 10:11
If your aricelts are always this helpful, "I'll be back."