Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
01/04/2013 21:09

Репортажі з Харківського процесу

Ми продовжуємо публікувати твори відомого радянського публіциста Леоніда Леонова – репортажі з першого у світовій історії судового процесу над нацистськими злочинцями. Нагадаємо, що в грудні 1943-го в Харкові військовий трибунал 4-го Українського фронту розглядав справу за звинуваченням у злочинах проти людяності трьох полонених вояків «Третього Рейху»: офіцера військової контррозвідки капітана Вільгельма Лангхельда, заступника командира роти зондеркоманди СД унтерштурмфюрера СС Ганса Ріца та обер-єфрейтора харківського підрозділу таємної польової поліції Рейнгарда Рецлава, а також їхнього поплічника – колишнього червоноармійця Михайла Буланова...

(Продовження. Початок у №2 «Моментів»)
Примітка до параграфа
Дітей віком від шести до дванадцяти років женуть конвеєром до глибокого піщаного кар’єра. Ніхто, ні мати, ні бабуся, не супроводжують їх: вони самі тут, під синім байдужим небом. Там на краю кар’єра трудиться довготелесий чолов’яга в есесівській пілотці. Він будує драбину, якою піднімається гітлерівська Німеччина до свого світового панування. Кожна дитина – сходинка. Їх пройдено мільйон, мільярд їх лежить попереду. Треба раціонально витрачати нацистську силу, щоб її вистачило на всіх... Цей молодик відмінно пристосувався до своєї роботи, він працює одночасно всім тілом, як чудовий аугсбурзький верстат, де жоден рух не пропадає даром, – навіть погляд, як удар молотом, від якого на мить ціпеніє дитина. Черга пострілів, удар коліном в плече, і, закинувши голову, діти валяться, як дрова, у дитячу братську яму.
У цього трудівника ще залишається час перезарядити магазин автомата, доки під’їжджає на розвантаження наступний фургон із дітьми. Робота неважка й безпечна: діти беззбройні, і він продовжує кропити їх смертельною свинцевою росою.
Тобі не здається, читачу, що дитячою0 кров’ю надруковані ці рядки про процес? І якщо ти виготовляєш не рушницю, не гармату, не снаряд, тоді відклади свою роботу і, озброївшись мужністю, не мружачись, зазирни в обличчя цієї дівчинки, яку щойно скинули в кар’єр смерті. І повтори про себе її слова: «Дядечку, я боюся...».
І якщо не зволожаться твої очі, не стиснеться кулак від болю, повтори двічі цей передсмертний крик безвинної дівчинки. І ти побачиш, немов наяву, її розкриті від жаху очі, худеньку пробиту кулею шийку. І ти побачиш, що в неї обличчя твоєї милої донечки. І ти зрозумієш, що ще багато треба не спати ночей, стріляти, жертвувати кров’ю і потом. І якщо нічого не опиниться у тебе під руками, ти вирвеш своє серце, щоб кинути його в мерзотника з автоматом. Можна вбити й серцем, коли воно закам’яніє від ненависті.
Усе тут розказане – не белетристична вільність, усе це – правда. Вона сталася в серпні 1942 року в станиці Нижньо-Чирській: саме так відбувалося там «розвантаження» дитячої лікарні, і за таким зразком хотіли завойовники розвантажити світ від всіх не німецьких дітей. Їх було там 900. А віз дітей до місця страти шофер, зрадник свого народу, Михайло Буланов, поки що ще – жива падаль. Він зробив багато рейсів того дня, йому доводилося власноруч підтягувати і ставити дітей до дула есесівця. Ось він забобонно поглядає на свої руки, можливо, згадуючи, як їх подряпали тоді дитячі нігтики, тому що йшли ті неохоче, – так сказав сьогодні в засіданні суду офіцер німецької армії Лангхельд. Він, напевно, дуже стомився того спекотного дня, Буланов. Але дитячий крик: «Дядечку, я боюся», – він запам’ятав. Значить, це голосніше автоматної черги – це роздирає вуха йому і тепер, коли він хусточкою втирає зрошені сльозою очі. Отже, це заглушити нічим; воно переслідуватиме його до хвилини, доки не зашморгнеться на його шиї рятівна петля. Але якої велетенської сили повинен бути факт, щоб вивергнути сльозу в ката!
Жахливо, що про все це підсудні говорять спокійно, без хвилювання, сірим, буденним голосом, – здається, пролите пиво засмутило б їх більше. Ось, наприклад, допит Лангхельда. Ця зла 52-річна комаха доволі моложава з виду. Він має онуків у Німеччині, і, мабуть, ще сподівається в старості, біля тихого домашнього вогнища, розповісти їм дещо зі своїх бойових пригод у Росії. Він відкашлюється, щоб свіжіше звучав голос, коли тоном ученого, який повідомляє на корпоративному засіданні про наукову новинку, він розповідає про душогубку – «газваген», її пропускну здатність, принцип дії, про те, як їх захоплював розстріл полонених із дрібнокаліберних гвинтівок – оскільки однієї жертви при цьому вистачало надовго – і про інше. До речі, це був винахід одного штурмбанфюрера, лікаря Ханебіттера, мабуть, також неабиякого стрільця по живих мішенях.
Узагалі впадає в очі, що в ролі організаторів масового винищення мирного населення дуже часто подвизаються німці з медичною освітою: медфельдшери, лікарі. Мабуть, катами в гітлерівській Німеччині здебільшого призначають громадян з лікарськими дипломами. Такі діють витонченіше, болючіше і майстерніше. На лаві підсудних цей Ханебіттер поки що не сидить, а жаль, було б цікаво поглянути на нього у підвішеному стані. Лангхельд згадує ім’я Ханебіттера спокійно, без найменшого осуду. Проте цю тварюку ніщо не хвилює. У нього й здогадки не вистачає припустити, що матері й вдови розстріляних і забитих його палкою людей сидять в тому ж залі.
Ось партнер Лангхельда з розправ і, сподіваємося, за майбутньою долею – Ріц, заступник командира каральної роти. Юрист, він вивчав римське право в своєму маленькому містечку, доки фюрер не закликав його до «великих справ». Вдови і сироти Таганрога, як і інших міст, повинні добре знати цього служаку фашистської юстиції з фізіономією бі-ба-бо (різновид дитячої ляльки – Ред.). Про свої досягнення Ріц оповідає тоном пустотливого хлопчика, який розраховує, що й цього разу йому все зійде з рук. Разом із лікарем смерті Ханебіттером, якого, віритимемо, Червона Армія ще зловить десь в українських степах, він їздив – із допитливості, за його словами, – до Харкова, де проводили розстріл 3000 чоловік – росіян, українців, євреїв. Справа відбувалася торік 2 червня поблизу ХТЗ на гарній галявині, вигляд якої дещо зіпсувала вже вирита могила. Три вантажівки вже встигли доставити на місце близько 300 осіб. Солдати розділили їх на невеликі групи і, докуривши паскудні німецькі цигарки, взялися за роботу.
«Ану, ви... – Сказав, простягаючи Ріцу автомат, усе той же Ханебіттер. – Ану, покажіть, на що ви здатні, молодий чоловіче».
І парубок Ріц узяв автомат і випустив кілька черг по харків’я­нах, які чекали своєї долі... Ріц морщиться: вони були такі розгублені, напівголі, з божевільними очима. Це дещо затьмарило йому задоволення розправи. Однак він зробив це нібито тільки тому, що інакше Ханебіттер, старший в чині, міг погано подумати про нього. І тоді виявилося, що це – зовсім швидко і легко. Тільки довелося затриматися на одній жінці, яка намагалася власним тілом затулити свою донечку. Але машинка діяла справно, часу було багато, день стояв чудовий, усе скінчилося добре.
У цього тихого фашистського кнабе був приятель Якобе, теж сучий син. Одного разу Ріц поспівчував йому в сенсі масштабності задумів його катівській діяльності та недостатності коштів – мовляв, Росія така велика, чорт його бери, і так багато в ній живе люду. «О, нічого, у нас є спеціальні машини», – похвалився Якобе. (Цієї миті, вкотре упродовж процесу, знову знаменита душогубка, гудучи і смердячи окисом вуглецю, наче в’їхала в зал судового засідання). Ріц зацікавився. І тоді Якобе відвіз його на інший майданчик харківського пекла. Цей гід показав Ріцу розвантаження машини, що привезла трупи отруєних. До речі, вони обійшли й інші ями. «А ось пасажири вчорашньої поїздки», – кинув іронію Якобе, підводячи друга до погано засипаної ями, де вже ніхто не ворушився.
Ріц вимовляє це просто, бо все це тільки деталь, маленька примітка до одного параграфа в розробленому фашистському плані завоювання світу. Зал мовчить, і лише чутно, як потріскують юпітери кінохроніки.
– І що ж, згодилися вам під час цього норми римського права? – запитує військовий прокурор.
– Ні, нам було наказано керуватися германо-арійським почуттям.
Водночас він повідомляє, що нещодавно розчарувався в тезах націонал-соціалістської партії, і запитливо поглядає то на суддів, то в зал, немов чекає, що йому дадуть за це шоколадку.
...Там, на самісінькому дні нижньо-чирської ями, під скорченими дитячими тілами, лежить велика істина, яку зобов’язаний витягнути звідти і зрозуміти світ. Так жити більше не можна, не можна їсти і спати спокійно, доки безіменна дівчинка, до якої ніхто не прийшов на допомогу, кричить біля піщаного кар’єра: «Дядечку, я боюся». Якби не тисячі, а тільки сто, навіть десять, навіть три таких вбивства скоїли на очах у світу, і проігнорував би світ цей ляпас негідників, він не мав би права навіть на своє дихання. Тоді дозволено все, і немає правди, а є тільки злий первісний ящір, що став на диби і по-блюзнірському привласнив собі звання людини... Але ні! Є правда, і є кому захищати її, і є залізо, щоб помститися за неї. Не муарова стрічка фашистської медалі на твоїй шиї, вбивце, а дещо інше, міцне, прядив’яне і більше гоже негідника. Слухай нас, маленька, із братської ями в Нижньо-Чирській станиці. Світ піднявся, щоб помститися за тебе. О, негідники ще сльозами відмиють планету, забризканою кров’ю з твоєї простреленої шийки!
Леонід ЛЕОНОВ. 
1943 рік

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті