Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
23/03/2013 18:24

Харків: трагедія і подвиг

Увечері 14 березня 1943 р. командувач військ Воронезького фронту генерал-полковник П. І. Голиков віддав наказ залишити Харків. З’єднання та частини 3-ї танкової армії (командувач – гене­рал-лейтенант П. С. Рибалко), що обороняли місто, отримали завдання – прориватися з ворожого оточення...

З міста було вирішено пробиватися на ділянці фронту між Змієвим та Чугуєвим. Війська армії було поділено на групи прориву та групу прикриття. Перша група прориву складалася з двох стрілецьких дивізій і однієї стрілецької бригади, друга мала у своєму складі одну стрілецьку дивізію, дві стрілецькі і дві танкові бригади. Група прикриття, що складалася з однієї стрілецької дивізії і однієї танкової бригади, отримала завдання прикрити відступ головних сил армії, потім відірватися від ворога й зосередитися в районі Старої Гнилиці (на південний схід від Харкова).

16 березня війська 3-ї танкової армії із запеклими боями вирвалися з оточення і відійшли за річку Сіверський Донець, з 17 березня їх було включено до складу військ Південно-Західного фронту. Незабаром до 3-ї танкової армії приєднався 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерал-майора В. К. Баранова, за підтримки якого була організована 10-кілометрова лінія оборони вздовж правого берега річки Сіверський Донець на ділянці Вовчанськ – Чугуїв. З’єднання 40-ї армії (командувач – генерал-лейтенант К. С. Москаленко) і 69-ї армії (командувач – генерал-лейтенант М. І. Казаков) Воронезького фронту відходили на рубіж оборони на південний захід від Бєлгорода. Проти 40-ї армії у напрямі на Тростянець, Краснопілля діяв 52-й армійський корпус гітлерівців, а проти 69-ї армії в напрямку на Богодухів, Гайворон – основні сили армійського корпусу «Раус».

З’єднання 69-ї армії не змогли організувати опір ворогові й під прикриттям частин 2-го гвардійського танкового корпусу генерал-майора С. І. Богданова відійшли за Сіверський Донець. Німецьким військам удалося відтіснити частини корпусу і 18 березня захопити Бєлгород. Водночас на захід від міста вели запеклі бої з’єднання 40-ї армії. Щоб зірвати контрнаступ ворога, Ставка ВГК почала в середині березня висувати додаткові сили для посилення Воронезького фронту. В розриві між 40-ю і 69-ю арміями розгорнулася 21-а армія під командуванням генерал-лейтенанта І. М. Чистякова, у районі Вовчанська між 69-ю і 3-ю танковою арміями – війська 64-ї армії на чолі з генерал-лейтенантом М. С. Шумиловим. За тиждень лінія фронту стабілізувалася, почалися позиційні бої...

 

Під час кровопролитних вуличних боїв у Харкові високу бойову майстерність та хоробрість виявив командир 4-ї артилерійської батареї 595-го протитанкового артилерійського полку 40-ї армії Воронезького фронту, уродженець Запорізької області старший лейтенант Василь Степанович Петров. Його підрозділ обороняв центр міста – площу Дзержинського (нині – площа Свободи. – Авт.). Протягом усього дня 15 березня артилеристи вели безперервний бій, не підпускаючи ворога до себе ближче ніж на 70 кроків. Бої точилися за кожний метр. Особливо запеклими були сутички за будівлю Держпрому. Старший лейтенант В. С. Петров декілька разів особисто піднімав бійців в атаку, аби вибити ворога з будівлі.

Наприкінці дня надійшов наказ – батареї самостійно пробиватися з оточеного міста в район Куп’ян­ська. Під час відступу автомобіль Петрова очолював колону, дії його підлеглих були чітко організовані, підрозділ не залишив противнику жодної, навіть несправної, гармати. На околиці міста колона потрапила під ворожий артилерійський обстріл, командир дістав поранення в голову, але продовжував керувати бійцями, допоки 17 березня вони з’єдналися з основними силами радянських військ поблизу Чугуєва. Звідти молодий командир був направлений до шпиталю. Після лікування він знову повернувся на фронт (В. С. Петров закінчив вій­ну двічі Героєм Радянського Союзу й став відомим, як єдиний радянський офіцер, який продовжував військову службу, втративши обидві руки внаслідок тяжкого поранення. Особова справа генерал-полковника Петрова нині зберігається у фондах Меморіального комплексу). 

 

Значну роль в організації оборони Харкова та подальшого виведення радянських військ з оточення відіграв заступник командувача 3-ї танкової армії генерал-майор танкових військ 

Є. О. Бєлов, який виконував обов’яз­ки начальника Харківського гарнізону й фактично керував обороною міста. Під час наступу ворога Євтихій Омелянович зумів мобілізувати на боротьбу всі наявні в місті війська, особисто керував вуличними боями. 15 березня, отримавши наказ щодо прориву, провів значну особисту роботу щодо організації прориву військ та доклав максимальних зусиль для того, аби кожному загону оборонців Харкова було повідомлено про подальший порядок дій. Пізніше командувач 3-ї танкової армії клопотав про нагородження генерала Бєлова орденом Леніна, але за рішенням командування Південно-Західного фронту він був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Євтихій Омелянович Бєлов продовжив бойовий шлях у складі військ 1-го Українського фронту, на чолі 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу він дійшов до Берліна й Праги, був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після Перемоги продовжував військову службу, звільнившись у запас у званні генерал-лейтенанта, жив у Києві. Помер у червні 1966 р., похований на Байковому кладовищі...

 

У  березневій битві за Харків Червона Армія зазнала величезних втрат. У зв’язку з важкими умовами боїв персональний облік полеглих радянських воїнів практично не проводився. Більшість загиблих пізніше були визнані зниклими безвісти. Зокрема, зниклим безвісти під час виходу з Харкова значиться майже весь штаб 62-ї гвардійської стрілецької дивізії на чолі з генерал-майором Г. М. Зайцевим.

Настрої радянського населення, а також радянських військ, що відступали, яскраво описав у своїх спогадах український літе­ратор-емігрант Леонід Лиман: «Місто здавлює якийсь невидимий удав. Воно починає нагадувати спорожнілий базар. Харків – це просто перевернутий гардероб. Червоноармійці, які відбилися від своїх частин, бродять вулицями і прохають їсти: хліба або сухарів... Чоловіки поховалися, хто тільки де міг: кажуть, що буде облава, мобілізація, виганятимуть усіх чоловіків з міста... На мурах з’являються нові агітки: «Презирство і смерть зрадникам і боягузам!», «Харків був, є і буде радянським!». Відчувається, що німці недалеко, це знати з усього. На вулицях ще снують лише одчайдушні жінки та хлопці-підлітки, надіючись на якусь здобич. Розтягають усе, що можна... Вже ніде не видно портретів товариша Сталіна. Зникло все, що могло б говорити про прихильність людини до радянської влади. Вільно розгулює харківська шпана... Ракли (від слова з місцевої жаргонної лексики: «ракло» – «босяк». – Авт.) ходять з великими молотками, щоб ними розбивати замки ще нерозгромлених магазинів. У місті орудують саперні частини. Сапери погрожують, що будуть стріляти на тих, хто розтягає соціалістичну власність. Але знаходиться досить відчайдухів, які ігнорують погрози. Хтось несе на плечах у драному мішку борошно, полишаючи за собою білий слід. Кожний кудись поспішає, щось тягне, когось намовляє, інформує. І знову плакат: «Презирство і смерть зрадникам і боягузам!». Німецькі літаки знову скинули над Харковом летючки: «Беріть хворостину і гоніть жидів у Палестину»... Площа Тевелєва (нині – Площа Конституції. – Авт.) порожня і забруднена... Площею вільно розгулює вороння. У просвіті вулиць видно, як горить Будинок проектів. Обіймає невимовний жаль за кожним палаючим будинком. Здіймаючись сірими брилами, стоїть неушкоджений Палац піонерів. Вдалині твориться ілюзія, що біла будівля військо­во-господарської академії, як пароплав, гойдається на вогненних хвилях. Багато вогню. У бічні вулиці вливається розпечене повітря. Процес горіння утворює пекельну симфонію звуків. Крапає на бруківку розтоплене скло великих вікон... Саперні частини планово підпалювали найважливіші споруди. Люди героїчно гасили пожежу, червоноармійці стріляли в них. Будинку проектів не пощастило врятувати: вогонь переміг... У підвалі по вулиці Свердлова (нині – вулиця Полтавський Шлях. – Авт.), 29, зібралися мешканці подвір’я. Тут треба було перебути період безвладдя. Порядкували в підвалі жінки, встановивши свою диктатуру. Можливість небезпечних інцидентів змушує їх пильно реагувати на кожний рух чи розмову необережних і зухвалих чоловіків. У підвалі забралися переважно байдужі до всього і старші чоловіки. Хитріші та обережніші поховалися краще й певніше. Ходили чутки, що в останню хвилину місто буде прочесане: виловлюватимуть чоловіків, здатних носити зброю...».

Попри суттєві стратегічні прорахунки радянського командування частини і з’єднання Червоної Армії не лише вели оборонні бої, але й намагалися контратакувати ворога. До кінця дня 16 березня 1943 р. 69-а армія Воронезького фронту силами 160-ї стрілецької дивізії, посиленої танками, перейшла в наступ і заволоділа населеним пунктом Великі Проходи та північною частиною села Липці. Цього ж дня 6-а армія Південно-Західного фронту, перейшовши у наступ, захопила Чугуєв і продовжувала просуватися на рубіж Кам’яна Яруга – Новопокровське. 20 березня 1943 р. 8-а кавалерійська дивізія 6-го гвардійського кавалерійського корпусу вибила противника з населеного пункту Маслова Пристань, відкинувши його на західний берег ріки Сіверський Донець. До п’ятої години ранку 21 березня бойова охорона 232-ї стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту вибила ворога із зайнятого ним напередодні населеного пункту Марченки (18 км на схід від Сум).

У двадцятих числах березня 1943 року ситуація на харківському напрямку радянсько-німець­кого протистояння дещо стабілізувалася, гітлерівське командування змушене було припинити наступ, а 22 березня – дати наказ про перехід до оборони...

 

Підготував 

Володимир РУГАЛЬ,

науковий співробітник Меморіального комплексу «Національний музей 

історії Великої Вітчизняної війни 

1941 – 1945 років».

Документи та знімки з фондозбірні Меморіального комплексу.

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті