Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Історія
11/03/2013 20:31

Подвиг героїв-широнінців

 

Наприкінці лютого 1943 р. точилися запеклі бої на території східних областей України. Одним із найяскравіших прикладів цього є жорстокі сутички з ворогом за селище Єсаулівку Ворошиловградської (нині – Луганської) області.

 

Ще о десятій вечора 18 лютого до селища увійшла радянська розвідка, яка завдала ворогові значних втрат. Увірвавшись до німецького штабу і знищивши ворожого коменданта, розвідники захопили всі документи, чимало полонених, зброю та боєприпаси. Бій тривав до ранку 19 лютого. Розвідники залишили селище, бо їхнім основним завданням було виявлення вогневих позицій противника. В Єсаулівці залишилися лише двоє бійців і тяжкопоранений командир розвідки. Захоплені в німецькому штабі документи були саме в нього. Він наказав бійцям доставити їх до штабу. Важливі документи були доправлені вчасно...

23 лютого о третій годині дня до селища увірвалися радянські танки та піхота. Протягом п’яти діб тривали жорстокі бої, які часто переходили у рукопашні сутички. 27 лютого 1943 р. селище знову захопили німецькі окупанти. Гітлерівці силоміць евакуювали всіх мешканців Єсаулівки, а сам населений пункт спалили.

Під час бойових дій широко застосовувалися й методи психологічної війни. Обидві ворожі сторони розповсюджували на території, контрольованій противником, різні агітаційні листівки – їх розкидали з літаків або за допомогою спеціальних агітаційних артилерійських снарядів. 24 лютого 1943 р. радянськими органами пропаганди було випущено листівку, яка заохочувала ворожих військовослужбовців здаватися в полон Червоній Армії. У ній зазначалося: «Німецькі солдати на півдні! Продовжуючи чинити опір у Донбасі, ви потрапили в котел. Падіння Лисичанська, Слов’янська, Краматорська, Червоноармійського, і подальше просування радянських військ на південь призвели до закриття цього котла, а ви продовжуєте утримувати Донецький басейн. Усі залізничні лінії, які ведуть з Донбасу на захід, вже перекриті. Генерали обнадіюють вас нездійсненними обіцянками, так, як це робили німецькі генерали в Сталінграді. Вони вас погублять, а самі здадуться або втечуть літаком. Досвід війни з Росією свідчить: хто з німецьких офіцерів і солдатів не здається – той гине. Вій­на програна для Німеччини! Той, хто здасться в полон – збереже собі безпеку! Ця листівка служить перепусткою для здачі в полон...».

 

Удари радянських військ мали певний успіх, щоправда, тимчасовий. Так, 22 лютого 1943 р. бійці Червоної Армії визволили Тростянець та Велику Писарівку.

23 лютого виявилося ще успішнішим днем. Радянські війська очистили від загарбників населені пункти Верхню Сироватку, Краснопілля, Нижню Сироватку, Низи, Охтирку, Скрягівку, і, нарешті, Суми – третій після Ворошиловграда і Харкова визволений обласний центр України.

26 лютого радянські воїни відбили у гітлерівців Лебедин. Цього ж дня сталася ще одна подія – поблизу села Артільного (нині – Лозівського району Харківської області) кулеметним вогнем був збитий ворожий літак, на борту якого перебував командир танкогренадерської дивізії СС «Мертва голова» обергруппенфюрер СС Теодор Ейке. Так безславно загинув сумнозвісний нацист – колишній комендант першого німецького концентраційного табору Дахау, один із засновників підрозділів СС «Мертва голова», що охороняли концтабори, та однойменної дивізії військ СС, яка комплектувалася з цих підрозділів.

Почалося листування військовослужбовців та пересічних громадян з їхніми близькими, що проживали у щойно визволених містах, селищах, селах. Гвардії старший сержант Є. Є. Рудницький, який служив у 12-му гвардійському гарматному артилерійському полку 42-ї армії Ленiн­градського фронту, писав 27 лютого 1943 р. своєму батькові: «Дорогий тату! Давно не отримував від тебе листів. Боря (брат – Авт.) теж давно не писав, не знаю, чим це пояснити. Ось уже визволено Харків і наш Лебедин! Напишу туди листи. Чи отримаю відповідь? В останні дні воювали – громили іспанців (мається на увазі сформована з іспанських добровольців 250-а піхотна дивізія вермахту, також відома як «Синя дивізія» – Авт.), здаються, сволота, в полон. Брудні, обірвані, словом, мерзота. У нас уже пахне весною, крапає з дахів. Ну ось і все. Пиши, що буде чути з України. У мене все по-старому, напишу ще Борису, чому він мовчить. Пиши, цілую, Женя».

На жаль, більшість вищезазначених населених пунктів, зокрема й Суми, у березні 1943-го знову були захоплені німцями...

 

Гітлерівське командування прагнуло будь-що повернути собі Харків. У другій половині лютого 1943 р. ворожі війська перей­шли у контрнаступ. Частини німецького 2-го танкового корпусу СС швидко вклинилися у фланг радянській 6-й армії генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова, яка продовжувала наступати вглиб Донбасу. За підтримки авіації есесівці відбили радянські контратаки і до 23 лютого поблизу Павлограда з’єдналися з 17-ю та 6-ю танковими дивізіями 4-ї танкової армії генерал-полковника Г. Гота і дивізією СС «Вікінг», оточивши радянські війська. Намагаючись прорватися з ворожого кільця, армія Харитонова зазнала значних втрат...

Маневр частин і з’єднань радянської 3-ї танкової армії гене­рал-лейтенанта П. С. Рибалка, яка мала виправити становище, врешті-решт не мав успіху. Наприкінці лютого цю армію, у якій залишалося лише 30 справних танків, було підпорядковано Південно-Захід­ному фронту, командувач якого генерал-полков­ник М. Ф. Ватутін наказав Рибалку: частиною стрілецьких дивізій зайняти оборону на рубежі Очеретове – Комишувата – Старовірівка – Дмитріївка, а головними силами під кінець 1 березня зосередитися в районі Кегичівки, Нової Парафіївки, Павлівки, Шляхового, зранку 2 березня завдати удару в напрямку Миронівки, Лозовеньки і розгромити ворога, що загрожував 6-й армії. 

Таким чином, 3-я танкова армія мала в оборонних боях і контратаках знекровити німецькі війська й не допустити їхнього виходу до Харкова. Однак перейти у наступ вранці ударне угруповання армії Рибалка не змогло, насамперед – через гостру нестачу пального та боєприпасів. Наступ було перенесено на 3 березня, проте він так і не відбувся, внаслідок чого зазнали розгрому більша частина радянських 6-ї армії і групи Попова, залишки яких тримали оборону. До кінця лютого переможний радянський наступ було зупинено, ініціатива перейшла до німців – вперше після Сталінграда.

Радянським військам не вистачало озброєння, боєприпасів, пального, обмундирування та людських ресурсів. За таких обставин Військова рада Південно-Західного фронту 27 лютого і 6 березня 1943 р. ухвалила рішення про мобілізацію цивільного населення для забезпечення безперебійної роботи авіації та спорудження оборонних рубежів. Розпорядженням Уряду УРСР з цією ж метою для Ворошиловградської області було виділено 3400 робітників і 200 підвід, для Харківської – відповідно, 5400 і 500. Допомога цивільного населення дала змогу дещо стабілізувати бойову діяльність льотчиків 17-ї повітряної армії та зміцнити оборону фронту.

У перші дні березня радянські війська із важкими ар’єргард­ними боями відходили до Харкова. Під час Харківської оборонної операції (4 – 25 березня 1943 р.) ліве крило Воронезького фронту мало на меті відбити контрнаступ супротивника в районі Харкова. Поріділим і знекровленим у важких наступальних боях частинам і з’єднанням Червоної Армії протистояв ворог, який, отримавши суттєве підкріплення, мав на цій ділянці перевагу в живій силі і техніці. Проти радянських воїнів діяли елітні дивізії 2-го танкового корпусу СС: «Лейб-штандарт Адольф Гітлер», «Рейх», «Мертва голова», а також моторизована дивізія вермахту «Велика Німеччина» – кожне з цих з’єднань мало у своєму складі батальйон важких танків «Тигр» (по 45 бойових машин у кожному).

 

На початку березня радянські 12-й і 15-й танкові корпуси, 111-а, 184-а, 219-а стрілецькі дивізії опинилися в оточенні. Після запеклих сутичок з ворогом головним силам цих з’єднань вдалося прорвати вороже кільце, однак вони зазнали значних втрат (в одному з боїв дістав смертельне поранення командир 15-го танкового корпусу генерал-майор Василь Олексійович Копцов) через відсутність пального і боєприпасів було втрачено більшість автомашин та артилерії.

2 березня підрозділ під командуванням гвардії лейтенанта П. М. Широніна – 1-й взвод 8-ї стрілецької роти 78-го гвардійського стрілецького полку 25-ї гвардійської стрілецької дивізії 6-ї армії Південно-Західного фронту – поблизу залізничного переїзду неподалік від селища Таранівки Зміївського району перегородив шлях 25 танкам і мотопіхоті ворога. Кілька разів гітлерівці атакували радянських бійців, проте їм не вдалося захопити переїзд. Гвардійці стояли на смерть, підбивши і спаливши 16 танків і штурмових гармат, знищивши близько ста гітлерівців. Двадцять воїнів загинули у тій битві, п’ятьох (зокрема й Широніна) винесли з поля бою пораненими. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 березня 1943 р. усім 25 бійцям взводу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У селах Таранівці й Соколові встановлено пам’ятники героям-широнінцям. Залізнична платформа біля села Таранівки перей­менована на Широніне. У Харкові є вулиці Петра Широніна та Гвардійців-широнінців. Бій під Таранівкою став прикладом масового героїзму, як і знаменитий бій 28 панфіловців, що захищали підступи до Москви в листопаді 1941-го. У літературі широнінців часто так і називають – «українськими панфіловцями».

До речі, серед широнінців було кілька синів України. Так, уродженець Луганщини гвардії рядовий Іван Прокопович Букаєв після одужання від поранень знову став у стрій, воював, з боями дійшов до Берліна, у званні старшини брав участь у Параді Перемоги. А уродженець Миколаївщини гвардії старший сержант Іван Григорович Вернигоренко, якого навесні 1943-го було демобілізовано через тяжке поранення, працював на шахтах Донбасу та Ростовської області, керував колгоспом на батьківщині, згодом жив у Харкові. Після смерті у 1984-му він був похований у Таранівці – поряд із його бойовими побратимами.

Гвардійці 78-го полку разом із воїнами 179-ї окремої танкової бригади та 53-го артилерійського полку стримали просування гітлерівців на Таранівку на сім днів. Проте, незважаючи на стійкість, мужність і героїзм радянських воїнів, під ворожими ударами Червона Армія змушена була відступати, зазнаючи великих втрат у живій силі й техніці...

 

 

Перелік населених пунктів, визволених 

з  22 лютого  по 7 березня 1943 року:

 

Сумська область

Велика Писарівка – 22 лютого 1943 р. (перше визволення).

 

 

Верхня Сироватка – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Грунь – 25 лютого 1943 р. (перше визволення).

Краснопілля – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Лебедин – 26 лютого 1943 р. (перше визволення. Варто зауважити, що Радінформбюро повідомило про це ще 23 лютого 1943 р. – на три дні раніше, ніж це сталося насправді).

Миропілля – 7 березня 1943 р.

Нижня Сироватка – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Низи – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Охтирка – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Рябушки – 22 лютого 1943 р. (перше визволення).

Свеса – 4 березня 1943 р. (перше визволення).

Скрягівка – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Суми – 23 лютого 1943 р. (перше визволення).

Тростянець – 22 лютого 1943 р. (перше визволення).

Хорошеве – 22 лютого 1943 р. (перше визволення).

Шарівка – 25 лютого 1943 р. (перше визволення).

 

Харкiвська область

 

Власівка – 28 лютого 1943 р. (друге визволення). 

Вперше визволено 17 травня 1942 р.

Водяне – 22 лютого 1943 р. (перше визволення).

Джгун – 25 лютого 1943 р. (перше визволення).

Коломак – 3 березня 1943 р. (перше визволення).

Лозовеньки – 26 лютого 1943 р. (перше визволення).

Нова Водолага – 25 лютого 1943 р. (перше визволення).

Південне – 24 лютого 1943 р. (перше визволення).

Підгородне – 24 лютого 1943 р. (перше визволення).

Удянська – 22 лютого 1943 р. (перше визволення).

 

 

 

Підготував 

Златко ЗЛАТАНОВ ,

науковий співробітник

Меморіального комплексу

«Національний музей історії Великої 

Вітчизняної війни 1941 – 1945 років».

Документи та знімки з фондозбірні

Меморіального комплексу.

 

 

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті