«Горбатова лише могила виправить…»

Цей видатний воєначальник був людиною непростої, але героїчної долі. У ній – і участь у трьох війнах, і пережиті внаслідок репресій 1937-го беззаконня, наклепи, знущання. Виявляючи високий патріотизм, мужність, самовідданість та героїзм, Олександр Васильович Горбатов гідно проніс своє ім’я через усі випробування...

Олександр Васильович народився 21 березня 1891 р. у селі Пахотіному, що в нинішньому Палехському районі Івановської області Росії. Його батько був сильною, набожною, працелюбною людиною, мати – добродушною жінкою-трудівницею, постійно заклопотаною, як нагодувати, одягти та взути десятьох дітей. Саме батьківське виховання й вплинуло на формування характеру Олександра: ще в дитинстві він поклявся ніколи не пиячити, не курити і не лаятись – і дотримувався даного слова упродовж усього життя!

Змалку Сашко долучився до сільської праці та місцевих промислів – виготовлення вовняних рукавичок і шкарпеток. 1902 р. він закінчив три класи сільської школи, і батько взяв його з собою у місто Шую на заробітки. Почавши з тяжкої та брудної роботи чинбаря, згодом хлопець найнявся до крамнички господаря взуттєвої майстерні – за харчі та одяг. Тут він був одночасно двірником, опалювачем, вантажником, доглядав за коровою, носив хазяїну обід та горілку, чистив чоботи «благодійнику» і його синам. Після трьох років служби йому почали платити за працю як досвідченому прикажчику. Та у жовтні 1912 р. Олександра призвали в армію і він став солдатом дислокованого у місті Орлі 17-го гусарського Чернігівського полку.

Незважаючи на суворість муштри, служба не здалася юнакові тяжкою. Як він потім згадував, «військова наука давалася мені легко, я вважався вправним і дисциплінованим солдатом». Олександр став одним із кращих стрільців ескадрону: із 40 випущених ним куль 38 влучали у мішень.

З початком Першої світової війни полк, де служив Горбатов, бився у Польщі, Карпатах, на Волині. Атаки у кінному строю для гусарів невдовзі змінилися війною позиційною, «окопною», у якій Олександр виявив себе відважним розвідником, здобув кілька нагород та звання старшого унтер-офіцера.

У березні 1918-го Олександр повернувся з фронту до рідного села, а в серпні 1919-го вступив добровольцем до Червоної Армії і невдовзі вже командував спочатку взводом, а потім ескадроном, кавалерійським полком, воював проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна, польських інтервентів та військ С. Петлюри. У березні 1920-го, діючи під Новоград-Волинським, полк Горбатова завдав раптового удару по тилах польських військ, які наступали. Рейд виявився вдалим. Попри те, що молодий комполку в бою дістав поранення в голову, вже за два тижні він повернувся до частини.

З серпня 1920-го Горбатов – командир Окремої Башкирської кавалерійської бригади, на чолі якої воював на Київщині та Поділлі до жовтня, коли із Польщею було підписано перемир’я. Але й після цього червоним кіннотникам довелося вести бої з петлюрівцями та «різнокольоровими» бандами. Олександра Васильовича було відзначено орденом Червоного Прапора.

Після закінчення громадянської війни він командував 12-м Башкирським кавалерійським полком. Горбатов наполегливо працював над підвищенням боєздатності частини і водночас навчався, закінчивши курси удосконалення командного складу та Вищі академічні курси. Після проведених у серпні 1928-го маневрів Київського військового округу, якими керував сам нарком із військових і морських справ К. Ворошилов, Олександра Васильовича було підвищено в посаді й призначено командиром бригади 3-ї кавдивізії. В 1933–1936 рр. він служив у Середній Азії, на чолі 4-ї Туркменської гірськокавалерійської дивізії, потім у військовому званні комбрига повернувся в Україну – командиром 2-ї кавалерійської дивізії.

Навесні 1937 р. газети повідомили про викриття органами держбезпеки «військово-фашистської змови», у керівництві якою звинуватили низку вищих радянських воєначальників. У Києві було заарештовано командувача військ Київського ВО командарма 1 рангу І. Якіра й командира 7-го кавалерійського корпусу комдива П. Григор’єва, яких оголосили ворогами народу. Горбатов був одним із небагатьох, хто наважився публічно виступити на захист Григор’єва, щиро вважаючи його арешт помилкою, і жорстоко постраждав через це. Його звільнили від командування дивізією, і «за зв’язок із зрадниками» виключили із Комуністичної партії. Він намагався відстояти своє чесне ім’я, і в березні 1938-го його відновили в партійних лавах та призначили заступником командира 6-го кавкорпусу. Але в жовтні Горбатова терміново викликали до Москви і вночі заарештували в номері готелю. Зірвавши нагороди та знаки розрізнення, його відправили до в’язниці.

Почалися допити, під час яких слідчі вимагали від комбрига зізнатися у «контрреволюційних злочинах» – спочатку ввічливо, а згодом – і «з пристрастю». «Іноді я повертався до камери на ношах... Коли почалася третя серія допитів, як хотілося мені скоріше померти!..», – згодом згадував пережиті тортури Олександр Васильович. Але жодних документів він не підписав. «Краще вмерти, ніж огудити себе, а тим більше – інших!», – твердив своїм катам. 8 травня 1939 р. йому оголосили судовий вирок, від якого у Горбатова буквально підкосилися ноги: 15 років позбавлення волі і 5 років обмеження прав!

Разом із багатьма іншими жертвами політичних репресій Олександр Васильович опинився спочатку в Магадані, а потім – на одній із колимських золотодобувних копалень, де він зазнав нелюдських знущань, каторжної праці, голоду й холоду. Усе це підірвало здоров’я комбрига – у нього почали пухнути ноги, випадати зуби. Горбатов писав Сталіну, до прокуратури, Верховної Ради, але відповідь була одна: «Вирок залишено без змін»...

Його дружина, Ніна Олександрівна, весь цей час оббивала пороги НКВС та інших «інстанцій», поки 20 березня 1940-го отримала повідомлення про те, що пленум Верховного суду скасував вирок щодо її чоловіка й запропонував переглянути справу. Значну роль у цьому рішенні відіграв виступ маршала Радянського Союзу С. М. Будьонного, який заявив суддям, що знає Горбатова як чесного командира й комуніста. Зрештою, після 30 місяців ув’язнення він вийшов на волю. За зросту 177 сантиметрів, він важив тоді лише 64 кілограми...

Після лікування у санаторії Олександра Васильовича призначили заступником командира стрілецького корпусу, дислокованого в Україні. Із початком Великої Вітчизняної війни війська цього з’єднання перекидалися на Західний фронт, вступаючи у запеклі бої буквально з ешелонів. У хаосі перших воєнних днів комбриг Горбатов зробив усе можливе для відсічі ворожого наступу – зокрема, об’єднуючи розрізнені групи бійців, що відступали, він на чотири доби затримав просування вермахту в районі білоруського міста Ярцево. В одній із сутичок з ворогом Горбатов був поранений у ногу.

Після одужання його призначили командиром 226-ї стрілецької дивізії, значно поріділої у попередніх боях – Горбатову довелося фактично заново формувати її, готуючи до боїв під Харковом. На рубежі річки Сіверський Донець з’єднання почало діяти методом активної оборони: за власною ініціативою Горбатов організував серію раптових ударів по гітлерівцях, які відсиджувались у селах, не утворюючи суцільної лінії фронту. Комбриг кілька разів особисто водив батальйони в бій. Ці операції зміцнили дух воїнів, у грудні 1941-го 226-у дивізію було визнано кращою у 21-й армії за кількістю завданих ворогу втрат, захоплених полонених та трофеїв. Горбатова було відзначено орденом Червоного Прапора та присвоєнням військового звання генерал-майора.

А навесні наступного року з’єднання визволило десятки населених пунктів, що сприяло діям правого флангу військ, які в травні почали наступ на Харків.

Призначений інспектором кавалерії штабу Південно-Західного напряму, у серпні 1942-го Горбатов прибув до Сталінграда. «Посада інспектора, значною мірою канцелярська, суперечила моїй натурі... Три місяці мучився, намагаючись знайти собі, за можливості, цікаву роботу», – згадував згодом генерал, маючи на увазі виконання термінових, часто – ризикованих оперативних завдань з керівництва військами. Не засиджувався він у штабах і пізніше, коли обійняв посаду заступника командувача 24-ї армії, яка у боях відтягувала частину ворожих сил від Сталінграда.

У квітні 1943-го, вже у званні генерал-лейтенанта, Олександр Васильович командує 20-м гвардійським стрілецьким корпусом, а через два місяці – очолює 3-ю армію Брянського фронту. У липні під час Орловської наступальної операції він вміло організовує бойові дії армії з прориву укріпленої оборони гітлерівців на річці Зуша. 5 серпня війська Горбатова у взаємодії з 63-ю армією визволили Орел – місто, у якому командарм починав солдатську службу.

Саме тоді яскраво проявилася самобутність його полководницького таланту. Адже за початковим задумом Орловсько-Курської битви його армії відводилася допоміжна роль. Та завдяки ініціативі командувача план було змінено й саме 3-я армія завдала основного удару – хоча генералу Горбатову й довелося відстоювати свою точку зору перед командувачем військ фронту Г. Рокоссовським і брати на себе неабияку відповідальність. Олександру Васильовичу неодноразово доводилося виявляти характер і пізніше, коли в наступальних операціях восени 1943–1944 рр. його війська форсували річки Сож, Дніпро та інші, визволяли Білорусь: він наважувався заперечувати навіть всесильному Г. Жукову! І розрахунки Горбатова найчастіше були надзвичайно точними, його дивізії виходили на нові рубежі раніше намічених строків, змушуючи ворога під загрозою оточення залишати важливі пункти – саме так було визволено Гомель, Бобруйськ та інші міста. Олександр Васильович хоча й був прихильником активних дій, та водночас усіляко намагався уникати зайвих втрат, і, на відміну від багатьох радянських генералів, коли бачив, що наступ не обіцяє успіху, наказував переходити до оборони.

У січні-лютому 1945 р. під час Східно-Пруської операції 3-я армія прорвала довготривалу оборону фашистів, а потім форсувала річку Одер, і в складі 1-го Білоруського фронту діяла в Берлінській операції. За бойові заслуги в цих боях 10 квітня 1945 р. генерал-полковнику Горбатову присвоїли звання Героя Радянського Союзу. 1 травня 1945 р., наступаючи на Берлін, його армія пройшла через околиці Потсдама, Бранденбурга і 7 травня вийшла до Ельби, де зустрілася з американською 9-ю армією. 9 травня, святкуючи з бойовими друзями Перемогу, Олександр Васильович уперше в житті дозволив собі порушити давню клятву: випив три чарки вина...

У червні 1945-го Горбатова було призначено комендантом Берліна і він взявся за роботу з відновлення нормального життя у 4-мільйонному місті. Пізніше він виконував не менш важливі обов’язки начальника провінцій Мекленбург та Західної Померанії.

З 1946-го по 1954-й Олександр Васильович командував арміями, а згодом – Повітряно-десантними військами, згодом став командувачем військ Прибалтійського військового округу. Йому було присвоєно військове звання генерала армії. З 1958 р. перебував на керівній роботі в Міністерстві оборони. У Москві його знали як гостинну людину, що обожнювала театр, літературу, шахи. Це був мужній, вольовий, стрункий чоловік, із відкритим обличчям, уважним поглядом – правдивий, товариський...

Видатний полководець відверто розповів про своє життя та службу на сторінках книги «Роки і війни». Олександр Васильович помер 7 грудня 1973 року. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.

Лев КУДРЯВЦЕВ, м. Київ

друкувати

Коментарi

coach outlet 06/03/2014 3:36
coach outlet , coach outlet , coach outlet
Nitu 11/02/2014 11:46
Great arltice, thank you again for writing. http://wbiwuqcpq.com [url=http://ljcojl.com]ljcojl[/url] [link=http://agymfuubok.com]agymfuubok[/link]
Bhuvan 09/02/2014 13:17
That's a crcaaerjkck answer to an interesting question