Оптиміст, творець державності

9 червня 1919 р. у Заліщиках (Тернопільщина) нарада вищого керівництва ЗОУНР ухвалила зосередити всю військову та цивільну владу в руках диктатора, яким було обрано президента Є. Петрушевича. Функції уряду покладалися на корпус головноуповноважених, яких він призначав. Головноуповноваженим диктатора з внутрішніх справ став український громадсько-політичний та державний діяч, один із лідерів Української національно-демократичної партії (УНДП), адвокат, доктор права С. Т. Голубович.

Сидір (Ізидор) Тимофійович Голубович народився 6 березня 1873 р. у селі Товстеньке (нині Чортківського району Тернопільської області) в селянській родині. Його батько, дяк і учитель, багато часу приділяв громадським справам. За визначенням дослідників, він був «одним із перших селян-діячів народовецького табору».

Початкову освіту Сидір здобув у сусідніх Копичинцях, потім навчався в Тернопільській гімназії, а 1892 р. вступив на правничий факультет Львівського університету. Ще студентом брав активну участь у молодіжному русі, зокрема в масових акціях боротьби за український університет, і деякий час очолював студентське товариство «Академічна громада». Він був улюбленцем своїх товаришів, яких умів згуртувати довкола себе, надихаючи на добрі справи. Його сучасники відгукувалися про нього як про неординарну, талановиту, завжди привітну й оптимістично налаштовану людину.

Закінчивши університет 1902 р., Сидір Голубович здобув ступінь доктора права й повернувся до Тернополя, де захопився адвокатською практикою. Через чотири роки молодий правник відкрив там свою власну контору й згодом розпочав політичну кар’єру. Будучи членом УНДП, а згодом і її керівного органу – Народного комітету, він багато часу приділяв громадсько-політичній та культурно-освітній роботі. Зокрема, очолював окружні філії товариств «Просвіта» та «Сокіл» (1904 – 1914 рр.), був секретарем Подільської ради – крайової політичної організації (1906 – 1914 рр.), а також співзасновником та одним із керівників Повітового кредитного товариства, Подільського союзу кооператорів і товариства «Народний дім», брав участь у виданні часописів «Подільський голос» і «Подільське слово». Своїм організаційним хистом й активністю молодий адвокат зарекомендував себе справним юристом і активним громадсько-політичним діячем, здобувши популярність серед населення Тернопільщини.

У 1911 р. доктор Голубович стає депутатом (послом) австрійського парламенту, а через два роки його обирають депутатом Галицького сейму. Разом з іншими представниками від Східної Галичини він намагався втілити в життя програмні завдання УНДП, найважливішими з яких були розширення прав і свобод для українців, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму, заснування українського університету у Львові тощо. В своїх депутатських доповідях та запитах доктор Голубович також домагався компенсаційної матеріальної допомоги від уряду українському населенню, яке постраждало від стихійних лих, брав активну участь у бюджетних дискусіях, доповідав про утиск української мови в адміністративних органах влади, висловлював свою думку щодо прийнятих парламентом законів. Завдяки послідовній та принциповій політичній діяльності депутат Голубович здобув визнання та авторитет серед галицької громадськості.

На депутатських посадах Голубович залишався до розпаду Австро-Угорської імперії, що стався восени 1918 року. В цей період Сидір Тимофійович входив до керівного складу УНДП. На початку Першої світової війни перебував у Відні, був членом Загальної української ради, співпрацював із Союзом визволення України. 1916 року він переїхав до Львова, де очолив «Центральний банк» та редакцію газети «Українське слово». Через два роки, 18-19 жовтня, у Львові відбулося історичне засідання УНРади, на якому була проголошена Українська самостійна держава на території Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. В ньому взяв участь і Голубович.

Після листопадового повстання 1918 р. він став одним із керівників ЗУНР, обійнявши в першому уряді К. Левицького посаду державного секретаря судівництва. Як досвідчений юрист, доктор права Голубович був активним учасником перебудови судової системи. На території республіки за короткий час утворили 12 окружних і 130 повітових судів, а також Найвищий суд. Характерною особливістю стало те, що населення вперше саме обирало суддів.

Державний секретар Голубович брав участь і в розробці перших законів ЗУНР, зокрема «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії», «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки», «Про тимчасову організацію судів і судочинства», «Про доповнення УНРади підпоручниками українських повітових і міських організацій» та інших. Він також був одним із авторів тимчасової конституції ЗУНР, брав участь у виробленні умов злуки УНР і ЗУНР у Соборну Українську державу.

За пропозицією С. Голубовича на певний час залишалося чинним попереднє австрійське законодавство в тих розділах, де воно не суперечило Тимчасовому основному закону ЗУНР, а також внесено низку змін і доповнень до тодішнього законодавства. Державний секретаріат судівництва розробив ось таку присягу, яку повинні були складати всі судді й технічні працівники, вступаючи на службу: «Присягаю торжественно Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повинуватися її законам і розпорядкам. Присягаю сповняти припоручені обов’язки після мойого найліпшого звання і совісті на кожнім мені як судді призначенім службовім місці – під час війни і мира, при тім мати все на увазі найвище добро моєї вітчизни, виконувати закони, розпорядки, поуки і поручення моїх зверхників і залишати всякого рода надужиття моєї власти, так, Боже, мені допоможи. Амінь!». Всі ці заходи відіграли важливу роль у забезпеченні стабільного правопорядку в державі за складних умов війни.

Після захоплення поляками Львова 22 листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, де його голова К. Левицький наприкінці грудня подав у відставку. Національна рада доручила Сидору Голубовичу сформувати новий урядовий кабінет.

На початку січня 1919 р. у Станіславі – новій тимчасовій столиці ЗУНР – перша сесія Національної Ради затвердила склад Ради державних секретарів на чолі з С. Голубовичем. Одночасно він обіймав посади державних секретарів фінансів, торгівлі та промисловості. Характеризуючи прем’єра Сидора Голубовича, один із його соратників, М. Струтинський, писав: «Політик-практик, що знає діяльність на галицькій провінції, людина з окремим зацікавленням для економічних питань…». А ще його називали «стихійним оптимістом, що ніколи не піддавався паніці й не знав безвихідних ситуацій».

За складних умов воєнної розрухи, польсько-української війни та несприятливої міжнародної ситуації уряд ЗОУНР під керівництвом С. Голубовича провів вагомі заходи з метою налагодження державного будівництва, утвердження законності та правопорядку, забезпечення стабільності в суспільстві, створення боєздатного війська. Після підписання злуки за домовленістю прем’єра Голубовича з урядом УНР упродовж першого кварталу 1919 р. до Галичини надійшло 233 вагони хліба, 730 – цукру, 127 – інших харчових продуктів та 5 млн гривень для закупівлі картоплі. Певну підтримку також надали уряди Чехословаччини та Угорщини.

Основою державотворення уряду Голубовича було військове будівництво. В січні–лютому 1919 р. за його правління відбулася докорінна реорганізація УГА за європейським зразком. На базі загонів і бойових груп сформовано три повноцінних корпуси, 12 бригад, окремі армійські частини та 100-тисячне українське військо, достатньо забезпечене одягом, харчуванням і фінансами, командний склад та штаби укомплектовано кваліфікованими кадрами. Але умови зовнішньополітичної ізоляції й скрутна економічна ситуація не давали змоги придбати належної кількості озброєння.

За сприяння уряду істотні зрушення також відбулися і в культурно-освітній сфері. На всій території республіки впроваджувався закон про державну мову. Згідно з розпорядженням уряду, державними службовцями могли бути лише громадяни України, які володіли українською мовою. У кожному населеному пункті були відкриті початкові українські школи, створено 20 гімназій, 7 учительських семінарій, а також школи національних меншин.

Разом із тим, у діяльності Ради державних секретарів мали місце й суттєві недоліки та прорахунки. Так, одним із головних було помилкове вирішення урядом чи не найважливішої проблеми – земельної. Лише у квітні 1919 р. він ухвалив закон про земельну реформу, який передбачав конфіскацію землі великих землевласників і наділення нею бідних селян. Але втілити його в життя не вдалося, бо невирішеним залишилося питання викупу землі й компенсації за неї, що негативно позначилося на настроях галицької бідноти. Були допущені прорахунки в розв’язанні й інших злободенних соціальних проблем, зокрема боротьби з корупцією тощо.

9 червня 1919 р. після проголошення президента республіки Є. Петрушевича диктатором С. Голубович став його головноуповноваженим з внутрішніх справ. Деякий час він перебував у Кам’янці-Подільському. На початку вересня як представник ЗОУНР, Голубович брав участь у нараді, на якій головував головний отаман С. Петлюра. Під час наради була досягнута цілковита згода між інтересами УНР та ЗОУНР.

Після поразки визвольних змагань у листопаді 1919 р. Сидір Тимофійович разом із групою українських державних діячів емігрував до Австрії. У Відні, де на той час перебував уряд ЗУНР в екзилі, під час формування в серпні 1920 р. нового керівного складу його кандидатуру відхилили й призначили Й. Ганінчака. Але Голубович продовжував співпрацювати з урядом і за його дорученнями вів переговори із зарубіжними політиками, зокрема й польськими.

Коли закордонний уряд ЗУНР восени 1923 р. саморозпустився, Голубович повернувся до Львова, де продовжив адвокатську та політичну діяльність. Він був одним із лідерів Української трудової партії, а після її розколу у травні 1924-го створив і очолив Народно-трудову партію. Сидір Тимофійович брав участь у переговорах щодо заснування та вироблення політичної платформи Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) та в засіданнях її Центрального комітету, однак через різні обставини був змушений у грудні 1926 р. відійти від суспільно-політичної діяльності.

1931 р. Голубович переїхав у Заложці (нині смт Заліжці Зборівського району Тернопільщини), де прожив шість років, працюючи адвокатом. З колишніми соратниками він майже не підтримував стосунків. Наприкінці 1937 р. Сидір Тимофійович, на той час вже тяжкохворий, знову переїхав до Львова, де 12 січня 1938 р. помер. Було йому 64 роки. Поховали колишнього голову уряду ЗОУНР і головноуповноваженого диктатора з внутрішніх справ доктора Голубовича на місцевому Личаківському кладовищі.

У статті, присвяченій його пам’яті, М. Струтинський писав, що Сидір Голубович, свідомо усунувшись від суспільно-політичного життя, «опинився в безнадійних умовинах особистого і родинного характеру. Трагедія людини, для якої громадська праця була стихійною потребою. Трагедія людини, що мала високе почуття національної та особистої гідності».

Володимир ЧИСНІКОВ,

м. Київ

друкувати