Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
23/12/2012 19:23

Золота сотня міліцейського «старійшини»

Цьогоріч свою соту золоту осінь зустрів ветеран органів внутрішніх справ, учасник Великої Віт­чизняної війни полковник внутрішньої служби у відставці Олександр Сидорович Анохін. Йому довелося стати не просто очевидцем, а й учасником багатьох страшних випробувань, що випали на долю нашого народу за минуле століття. Та чоловік, попри всі труднощі, самовіддано служив Батьківщині й ніколи не укладав угод із власною совістю.

Замість заводу – в... НКВС

...Початок 1920-х років. На теренах колишньої Російської імперії точиться жорстока й братовбивча громадянська війна. Її бурхливі події не оминають навіть найвіддаленіших куточків країни, зокрема й невеличкого шахтарського містечка на Донбасі Красний Луч (до 1920-го – Криндачівка). Маленький хлопчик разом із мамою проводжає батька-черво­но­­армійця на фронт. Згорьована жінка не може стримати сліз... Саме цей спогад із далекого дитинства виразною картинкою й досі стоїть перед очима тепер уже сивочолого дідуся Олександра Анохіна. Через малечий вік він тоді ще не усвідомлював, чому так гірко плаче мама, але відчував: навколо коїться щось недобре...

Наступний яскравий спалах пам’яті – перший запис у трудовій книжці, датований серпнем 1930 року. Тоді 18-літній юнак пішов працювати черговим диспетчером на електричну підстанцію. Робота була йому цікавою, а зарплатня стала справжнім порятунком від голоду для їхньої родини. Сумлінність і допитливість хлопця повсякчас заохочували старші колеги з підстанції, допомагаючи йому опанувати професію електрика. У ті часи в країні якраз набирала обертів індустріалізація, на Донбасі один за одним виростали заводи-гіганти. І Сашко, набравшись ще трохи досвіду, планував невдовзі влаштуватися на якесь із великих промислових підприємств. Однак доля розпорядилася інакше.

У середині 30-х років у країні активізувалися підпільні антирадянські організації – їх фінансували закордонні центри. Свою підривну роботу вони вели й на теренах рідного краю Анохіна, влаштовуючи диверсії та підпали. Байдуже спостерігати за тим свавіллям, яке чинили бандитські зграї, парубок не міг. Тому в грудні 1935-го він вступив на службу до органів НКВС СРСР, раз і назавжди присвятивши своє життя служінню Батьківщині.

А через п’ять з половиною років розпочалася Велика Вітчизняна війна. В оперуповноваженого відділу контррозвідки НКВС лейтенанта держбезпеки Олександра Анохіна та його товаришів був свій фронт – без ліній, флангів і окопів, – однак від того не менш вирішальний. Їхні перемоги на цьому фронті стали часткою у перемозі всього радянського народу над фашистськими загарбниками. Контррозвідувальники одну за одною розгадували хитромудрі комбінації абверівських шпигунів, яких було чимало у тилу наших військ. Щоб викрити та затримати ворожих агентів, Олександру Сидоровичу часто доводилося ризикувати життям, а інколи навіть вступати з ними в рукопашний бій.

Одним із найвизначніших своїх досягнень у тій війні ветеран вважає операцію зі знищення банди диверсантів, закинутих на територію Саратовської області, які намагалися потайки підключитися до лінії урядового зв’язку. Завдяки лейтенанту держбезпеки та його колегам ворог не зміг дізнатися засекречену інформацію про декілька оборонних операцій радянських військ 1943 року.

 

Війна зі «своїми» ворогами

Після Перемоги Анохін продовжив службу в підрозділі контррозвідки Управління НКВС Луганщини, а через декілька літ, у грудні 1949-го, – відкрив нову сторінку професійного літопису, обій­нявши посаду старшого інспектора відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності УВС області. Безцінний досвід оперативно-розвідувальної діяльності неабияк знадобився міліціонеру. Тільки у нових реаліях йому довелося протидіяти вже «своїм» ворогам – чиновникам та керівникам підприємств різного штибу, які не гребували класти державного до власної кишені. Розпочалася інша війна, і в ній знову треба було розплутувати чужі комбінації, наперед прораховувати кроки суперників, проводити на службі безсонні ночі. Колишній «мисливець за шпигунами» швидко опанував специфіку роботи в підрозділі БРСВ, тож вже невдовзі викриті ним розкрадачі державного бюджету стали фігурантами гучних судових процесів. Перед правоохоронцем відкрилися нові кар’єрні перспективи.

У грудні 1951-го Олександра Сидоровича призначили заступником начальника слідчого відділу обласного УВС. Тоді завдяки його принциповості та безкомпромісності чимало небезпечних бандитів та рецидивістів отримали довготривалу «прописку» у місцях позбавлення волі. Саме під час служби у слідстві чоловік зрозумів, наскільки важливо, щоб люди повірили в спроможність міліції їх захистити й справедливо покарати їхніх кривдників. Через рік талановитого працівника направили на навчання до Вищої школи міліції МВС СРСР у Києві, де він зокрема опанував і управлінську науку. А після випуску на Анохіна очікував новий «фронт».

...На початку 1950-х Ровеньківський район вважався однією з найкриміногенніших територій Луганської області. До цього краю для роботи на шахтах тоді з’їжджалися після відсидки «джентльмени удачі» з усього Радянського Союзу. Велика концентрація підоблікового елементу значно ускладнювала оперативну обстановку як у самому місті, так і в навколишніх населених пунктах. Новому начальнику ровеньківської міліції – а ним став Анохін – належало покласти край діяльності банд, які скоювали зухвалі розбійні напади один за одним. Місцевий люд жив у постійному страху, усі боялись виходити на вулицю затемна. На своєму посту Олександр Сидорович зробив усе можливе, щоб представники «мирного населення» довіряли міліціонерам і надавали їм інформацію про підозрілих осіб та відомі їм діяння кримінальників. Зусилля керівника не були марними: завдяки повідомленням містян вартовим порядку вдалося розкрити низку резонансних злочинів, що перебували на контролі в МВС СРСР, а також покінчити з діяльністю декількох найчисельніших бандитських формувань. Люди відчули себе у безпеці, на власному досвіді пересвідчившись, що міліція не залишить їх у біді.

 

Офіцерська честь коштувала кар’єри

Після наведення Анохіним порядку в Ровеньках його знову відправили боротися з розкрадачами соціалістичної власності. Чоловік очолив обласний відділ БРСВ, який за результатами роботи досить швидко вийшов на передові позиції в масштабах Радянського Союзу. Відтак у жовтні 1954-го здіб­ного керівника вдруге кинули «підіймати» районний відділ – цього разу Новоайдарський, який за всіма службовими показниками на той час відставав від інших міськрайорганів.

У районі досить активно розкрадалося державне майно, проте встановити винних та притягти їх до відповідальності попереднім очільникам райвідділу чомусь не вдавалося. Коли ж Олександр Сидорович почав «копати» глибше, то швидко знайшов відповідь на це «чомусь». Справа була в тому, що руки до «соціалістичної кишені» занурила низка місцевих партійних князьків і керівників вищого рівня, які фактично перетворили свої посади на годівниці. Начальник новоайдарської міліції постав перед вибором: або, забувши про совість та офіцерську честь, прикривати оборудки крадіїв і самому щомісяця отримувати на «масло до хліба», або ж до кінця виконати свій обов’язок перед Батьківщиною та хоча б спробувати відновити справедливість. Правоохоронець обрав друге, і за цей вибір йому потім довелося дорого заплатити.

У районної «мафії» виявилися впливові заступники на «владному Олімпі». Зрештою, новоайдарський райвідділ став об’єктом для нескінченних перевірок різноманітних комісій із вищих інстанцій. Результатом організованого проти Анохіна цькування у травні 1958 року стали стягнення по службі та партійній лінії. А незабаром його понизили в посаді. Єдине, що запропонували, – перейти начальником селищного відділення міліції Лисичанського МВ УВС у Луганській області. Але навіть на новій службі навчений гірким досвідом чоловік не зрадив своїм принципам, тому завжди залишався «незручним» для тих, хто, прикриваючись партійним квитком і високою посадою, розкрадав народне добро.

 

Жалкувати немає про що

Минав час, який дедалі більше наближав Олександра Сидоровича до виходу на заслужений відпочинок. За плечима «назбиралось» понад три десятки літ вислуги, вік був уже давно не юнацький, тож добряче підірване здоров’я стало частіше нагадувати про себе. Останні три роки перед звільненням у відставку Анохін очолював оперативну частину виправно-трудової колонії № 23 УВС Луганщини. У січні 1964 року його з урочистостями провели на пенсію.

Нині ветеран оточений любо­в’ю дітей, онуків і правнуків. Його 79-річна дружина Жанна Іванівна каже, що у чоловіка золотий характер, а ще – досить рідкісне вміння налагоджувати довірчі стосунки з різними, зокрема й за віком, людьми. Тож не дивно, що молоді правоохоронці – часті гості в їхньому домі. Заходять чаю попити, про життя поговорити, міліцейську бувальщину послухати.

Наприкінці своєї бесіди зі «старійшиною» не можу не запитати: а якби з допомогою машини часу можна було б повернутися років на 80 назад, чи змінив би щось у своєму житті? Однак «жива легенда» лише всміхається і заперечливо хитає головою: «Ні, геть нічого. Я ніколи не жалкував про те, що чинив по совісті...».

Тетяна ПОГУКАЙ, 

Луганська обл.

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті