Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
17/12/2012 20:57

І стали до смертельного бою…

26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталася катастрофа, що змусила здригнутись увесь світ. Потужний вибух зруйнував реактор, випустивши назовні ядерного монстра. Близько 200 тонн радіоактивних речовин змішалися з повітрям. Спалахнула пожежа. Полум’я, що виривалось із жерла реактора, щохвилини загрожувало перекинутися на сусідні блоки. До такого не був готовий ніхто: ані працівники атомної станції, ані численні науковці й радники, що з’їхалися на місце катастрофи з усього Радянського Союзу.

Правда життя була іншою

З першого травня 1986 року вогнеборцям пожежної частини № 28 міста Нікополя наказали нікуди не відлучатись і бути готовими будь-якої миті виїхати до Чорнобиля. Розпочались навчання, під час яких пожежникам роз’ясню­вали правила поведінки в зараженій зоні. Однак теоретична підготовка й безпосередні дії в екстремальних, незвіданих ситуаціях – різні речі... 25 червня 35 нікопольських пожежників відрядили для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Вони одними з перших стали до смертельного бою.

Це сьогодні ми знаємо всі деталі подій того трагічного для країни дня. Відомі й імена героїв, які, ризикуючи здоров’ям, а то й життям, рятували людство від радіаційного лиха: Віктор Кібенок, Володимир Правик, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Володимир Тішура, Микола Титенок, Володимир Рябов, Олександр Кислий, Леонід Ганжа. Низький уклін нікопольським пожежникам-лікві­даторам Юрію Бабенку, Володимиру Волкову, Юрію Литвинову, Ігорю Заваєвському, Олександру Іващенку, Володимиру Антонюку, Леоніду Шмаїну, Олегу Кайдашу, Анатолію Мазуру, Вадиму Макадзебі та багатьом іншим.

«Ми й не підозрювали, що нас очікує. Тому, що ближче під’їж­джали до місця аварії, то сильніше відчували атмосферу тривоги. Дорога до Чорнобиля була вщент заповнена колонами автомобілів із технікою, обладнанням, людьми, і на кожному обличчі застиг страх перед невідомістю, – згадує події 26-річної давнини заступник начальника пожежної частини Нікополя 1986 року, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Анатолій Мазур. – Коли ж прибули на місце, часу на страх уже не залишалося. Нам довелося займатися протипожежним патрулюванням, відкачуванням води, чергуванням у машинному залі четвертого блоку АЕС, гасінням займань у «рудому лісі». Наш загін також займався дезактивацією техніки, яку використовували під час ліквідації наслідків аварії в перші дні після трагедії. Спочатку ми намагалися її відмити, та метал, що ввібрав радіацію, практично неможливо дезактивувати. Згодом усю цю техніку поховали в могильниках. Також ми охороняли піонерський табір «Казковий», де мешкали головні спеціалісти ЧАЕС та був розміщений центральний склад станції. Бойове чергування несли й удень, і вночі. Жили в наметах за 20 км від зони вибуху. Окрім «пелюсток» у нас не було ніяких інших засобів безпеки. Ліквідаторів у небезпечніших зонах захищали, окрім респіраторів, ще й зшиті свинцеві пластини 2-4 мм завтовшки та гумові фартухи.

Наш загін був перший і останній, що пробув у 30-кілометровій зоні місяць, а не 15 днів, як усі інші. Дозу опромінення, що її дістав кожен ліквідатор, просто «підганяли» під потрібну, свідомо занижуючи у 5-10 разів. За неофіційним наказом вона не повинна була перевищувати 25 рентгенів. Правда життя була зовсім інша. Заступник начальника Нікопольської державної пожежної частини № 28 Вадим Макадзеба був у Чорнобилі вже в першу, здавалося, нескінчену, ніч після вибуху. Тоді він дістав 32 рентгени… Нині всі чорнобильці мають цілий «букет» захворювань, хоч до Чорнобиля відзначалися «залізним» здоро­в’ям. Добре, що маємо свою поліклініку, де за кожним ліквідатором закріплений досвідчений лікар, який знає проблеми кожного з нас і, як може, намагається допомогти».

Нині всі 35 пожежників СВПЧ № 28, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, через стан свого здоров’я вже не працюють. Дехто вийшов на пенсію, а хтось уже пішов із життя.

Вічно житимуть у пам’яті

У грудні в Україні вшановують учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Напередодні цього дня ми зустрілися з головою громадської організації «Союз вдів чорнобильців» Наталією Володимирівною Рябовою, вдовою пожежника, командира СВПЧ № 28 Володимира Рябова, одного з когорти відважних ліквідаторів. Ця організація офіційно зареєстрована в липні 2012 року. До її складу входить 57 вдів, чоловіки яких брали участь у ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції. Їхні дружини вирішили об’єднатися, щоб домогтися належної уваги з боку держави до своїх проблем, щоб усі дізналися про героїчний подвиг їхніх коханих.

Наталія Рябова розповідає, як чорнобильська катастрофа змінила її життя:

«Про Чорнобиль наша сім’я знає не з книг і газет, а безпосередньо від мого чоловіка Володимира Рябова, який пройшов через це пекло. У березні 1986-го йому щойно виповнилося 30 років. У нас підростало двоє маленьких синів, але він, як і багато інших пожежників, був змушений виїхати до радіоактивної зони та вступити в боротьбу з розбурханим реактором. Про небезпеку тоді не думали, тим паче, що радіація не має ані запаху, ані смаку. Вона дається взнаки згодом – тяжкими, а то й невиліковними хворобами. Минуло вже 26 років із дня того лиха, багатьох уже немає в живих. Ось уже п’ять років, як пішов у небуття мій чоловік. Але, як виявилося, в нашій державі дістати статус вдови чорнобильця не так уже й просто. Для цього потрібно зібрати 16 різних документів! Необхідно довести, що чоловік помер саме від хвороб, набутих унаслідок ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Я 21 рік боролася за те, щоб лікарі визнали взаємозв’язок між хворобами Володі та його статусом ліквідатора. Я домоглася цього, але, на жаль, тільки за два тижні до його смерті. А далі стикнулася з іншими труднощами, коли почала оформляти пенсію через втрату годувальника: за законом вдова чорнобильця має право на 40% від пенсії подружжя. На той час він отримував аж… 900 гривень. Тому мені самій довелося піднімати на ноги дітей, учити їх, одружувати, няньчити онуків. До страждань через утрату рідної людини додалися ще й страждання через необхідність постійно доводити чиновникам, що ми зазнали горя через чиюсь жахливу помилку, чиєсь злочинне недбальство. Тисячі здорових, міцних чоловіків стали інвалідами ще досить молодими, а то й передчасно пішли з життя. Ці гіркі спогади об’єднують нас, жінок, роблять сильнішими та примушують боротися з несправедливістю, – ділиться роздумами Наталія Рябова. – Наша організація взяла собі за мету видати документально-історичну книгу «Місце подвигу – Чорнобиль», яка має повідати про героїв-ліквіда­торів аварії на ЧАЕС. Для цього кожна вдова напише про подвиг свого чоловіка так, як почула це з його вуст. Ми хочемо відтворити в пам’яті людей події того страшного року, розповісти про причини, що призвели до вибуху на АЕС, про героїчні вчинки звичайних людей, про їхнє життя після трагедії, про їхню смерть – відверто, без цензури…

Сподіваюся, що за допомогою цього видання ми не тільки вшануємо пам’ять наших чоловіків, батьків, братів, друзів, для яких події далекого 1986 року мали смертельні наслідки, а й зробимо свій внесок у виховання майбутнього покоління. Наша книга вчитиме, вона змусить замислитися над сенсом буття, над тим, що заради нашого сьогодення хтось віддав своє життя. Це нелегке завдання, тому я дуже сподіваюся на допомогу всіх небайдужих громадян. Ми будемо вдячні будь-якій моральній, а особливо матеріальній підтримці. Саме так можна віддати шану тим героям, яких уже немає поряд із нами, але які вічно житимуть у нашій пам’яті та на сторінках майбутньої книги. Будь-яка, навіть незначна сума, отримана від людей, для яких поняття «совість», «честь», «порядність», «гуманність», «милосердя», «віра» не втратили свого сенсу, матиме для нашої організації велике значення, буде суттєвою підтримкою для реалізації цього проекту.

Також у планах нашої організації – реставрація пам’ятника ліквідаторам ЧАЕС. Я знаю, що в інших містах України прізвища перших пожежників, які боролися з вогнем, увічнені на стелах. Хочеться віддати належну повагу й нашим нікопольським вогнеборцям, закарбувавши їхні імена в граніті».

…Ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС, усім, хто побував у тому пеклі, хто кожною клітиною свого тіла всотав смертоносну радіацію й сьогодні потребує піклування, дуже важливо знати, що держава про них пам’ятає.

Ольга СВИРИДОВА,

Дніпропетровська обл.

друкувати

Коментарi

Додати коментар

Інші статті