Спокута кров’ю
У серпні 1943 року – тобто через два роки війни і через рік після виходу наказу НКО СРСР від 28 липня 1942 р. № 227 (відомого під неофіційною назвою «Ані кроку назад!»), у складі Червоної Армії з’явилися особливі частини, у назві яких не йшлося про їхній штрафний статус – окремі штурмові стрілецькі батальйони (ОШСБ). Деякі дослідники нині відмовляються зараховувати їх до штрафних, хоча по суті вони є різновидом покарання «спокутування кров’ю» для осіб, «винних без вини» – офіцерськими штрафбатами із дещо пом’якшеним режимом...
(Продовження.Початок у «Моментах» № № 6-10)
Про ставлення сталінського режиму й особисто «вождя народів» до власних військовослужбовців, що потрапили у ворожий полон, написано чимало. На початку Великої Вітчизняної війни кількість радянських людей, що опинилися у полоні чи взагалі на окупованій ворогом території, нараховувала вже мільйони. На тлі першої серйозної перемоги, здобутої у битві за Москву, рішенням Державного комітету оборони від 27 грудня 1941 р. № 1069сс була утворена мережа спецтаборів НКВС. У цих установах (також відомих як «фільтраційні табори») перевірялися особи трьох категорій: військовослужбовців, визволених із полону та тих, які перебували в оточенні; цивільних осіб, «підозрюваних у зрадницькій діяльності» (тобто тих, які працювали в окупаційних органах та установах, зокрема, старост, рядових поліцаїв); осіб призовного віку, що проживали на території, зайнятій ворогом.
Забігаючи дещо наперед, і не торкаючись теми доцільності, ефективності та справедливості діяльності інституту спецтаборів, зазначимо, що відповідно до довідки, складеної станом на 1 жовтня 1944-го, із 302992 перевірених «колишніх військовослужбовців Червоної Армії, які вийшли з оточення та визволених із полону», органами контррозвідки «Смерш» було заарештовано 11556 (тобто 3,81%). До репресованих певною мірою можна зарахувати і 30749 осіб (10,15%), направлених «у промисловість» (хоча варто нагадати, що в умовах воєнного часу в СРСР діяла трудова повинність), ще 5347 – вибули до шпиталів, лазаретів та померли. Утім, більшість благополучно пройшла перевірку й продовжила військову службу, зокрема, 231034 особи (зокрема, 27042 офіцери) направили «у військові частини через військкомати», ще 5924 осіб – на поповнення конвойних військ НКВС та охорони спецтаборів (цікавий факт, чи не так?). Окрім того, 18382 осіб (із них 16163 офіцери – або 36,09%) були направлені «на формування штурмових батальйонів». Наприкінці довідки зазначалося, що на перевірці у спецтаборах перебуває 51601 колишній полонений та «оточенець», зокрема 5657 офіцерів, і з останніх протягом жовтня формуються чотири штурмові батальйони по 920 осіб у кожному.
Невеличка передісторія до теми запровадження інституту штурмових частин: вже першого року війни, коли під час наступальних операцій Червона Армія зіткнулася з проблемою поповнення живою силою, було видано наказ НКО від 9 лютого 1942 року № 089, який визначав порядок призову на військову службу «громадян, котрі проживають на територіях, що визволяються від окупації». Посилаючись на «транспортні труднощі», з метою «налагодити приплив живої сили у війська безпосередньо на місці», наказ зобов’язував військові ради діючих армій «призивати у порядку мобілізації радянських громадян... у віці від 17 до 45 років із числа осіб, що не призивалися до Червоної Армії упродовж минулих місяців війни», а з метою добору, призову та бойової підготовки цього контингенту в смузі дії армій – негайно сформувати запасні полки. Незабаром поповнення поріділих підрозділів шляхом масової мобілізації місцевого населення через так звані польові військкомати стало звичним явищем під час кожного наступу радянських військ...
Проте при цьому виникла проблема, про яку йшлося у виданій рік потому директиві від 10 березня 1943 р. № 97 заступника народного комісара оборони генерал-полковника Юхима Щаденка: «У місцевостях, визволених від німецьких загарбників, виявляються колишні військовослужбовці, які свого часу без опору здалися противнику у полон або дезертирували з Червоної Армії і залишилися проживати на території тимчасово окупованій німцями, або, опинившись оточеними за місцем свого проживання, залишилися вдома, не намагаючись виходити з частинами Червоної Армії...». Зазначених наказали «після швидкої перевірки негайно направляти у штрафні частини», а у спецтабори скеровувати «лише осіб, на яких є серйозні дані для підозри у антирадянській діяльності».
Слід визнати, що претензії до людей, які «відсиджувалися в окупації», у радянського керівництва виникали досить закономірно: чимало з них не могли довести своєї участі у партизанському русі або в підпіллі. Утім, насправді до солдатів та сержантів, які з різних причин опинилися у ворожому тилу, ставилися поблажливо: найчастіше їх повторно призивав перший-ліпший польовий військкомат, направляючи на поповнення звичайних (а не штрафних) частин Червоної Армії. Наприклад, саме так сталося із рідним дідом автора цих рядків. Мобілізований 1941-го, червоноармієць Войтко Балабак опинився у полоні, на прохання дружини був звільнений з німецького табору військовополонених, повторно мобілізований 1943-го, воював аж до Перемоги. Набагато суворіше питали з офіцерів, які, зникнувши на початку війни, об’являлися на визволених територіях. Директива генерала Щаденка переспрямувала потік таких людей у штрафні батальйони – проте на момент її виходу у спецтаборах уже накопичилася певна «критична маса» офіцерів, які з точки зору влади були занадто ненадійними і підозрілими...
Виходом із цього становища стало запровадження нового, особливого виду штрафних частин – відповідно до наказу Народного комісара оборони Й. Сталіна від 1 серпня 1943 року № Орг/2/1348 у Московському, Приволзькому та Сталінградському військових округах було сформовано перші чотири (з номерами від 1-го до 4-го) окремих штурмових стрілецьких батальйони, кожен з 927 осіб. Метою створення цих частин, як ішлося в наказі, було надання «можливості командно-начальницькому складу, що перебував тривалий час на території, окупованій противником, і не брав участі у партизанських загонах, зі зброєю в руках довести свою відданість Батьківщині», причому «штурмбати» призначалися «для використання на найактивніших ділянках фронту».
Посади командирів батальйонів та їхніх заступників, начальників штабів із командирів рот передбачалося комплектувати «за рахунік кращого, ретельно відібраного і добре підготовленого начальницького складу, що має бойовий досвід», а весь інший начальницький та рядовий склад частин – за рахунок середнього та старшого начскладу (тобто офіцерів. – Авт.) «спецконтингенту», що утримувався у спецтаборах НКВС. Таким чином, на відміну від «класичних» штрафбатів, у штурмових батальйонах офіцери постійного складу обіймали лише, так би мовити, «ключові» командні посади (і, до речі, не мали пільг та переваг, передбачених для постійного складу штрафних частин), а на всі інші офіцерські та сержантські посади могли призначатися «перемінники»! Тобто, наприклад, командиром взводу у ОШСБ міг бути і майор, і полковник, причому «з правом носіння знаків розрізнення лейтенанта» (саме так писали у наказах), оскільки для осіб із числа «спецконтингенту» форму одягу (а для всіх військовослужбовців – грошові оклади) було встановлено відповідно до посад, які вони обіймали...
Звернімо увагу: у сталінському наказі не йшлося про якусь провину бійців «офіцерських» штурмбатів – їм належало саме «доводити відданість» – у ролі солдатів та сержантів (або навіть офіцерів – на «неключових» по садах). Строк перебування перемінного складу у цих частинах було встановлено «два місяці участі в боях, або до нагородження орденом за виявлену доблесть у бою чи до першого поранення, після чого особовий склад за наявності хороших атестацій може бути призначений у польові війська на відповідні посади командно-начальницького складу». Варто зазначити, що «штурмбатівцям», на відміну від штрафників, було зроблено важливу для тих часів «поблажку»: їхнім родинам надали «всі права та переваги, визначені законом для родин начальницького складу».
Сформовані у Московському ВО 1-й та 2-й ОШСБ перебували у складі діючої армії (на 1-му Прибалтійському фронті) менше двох місяців – відповідно, з 15 вересня по 3 листопада, і з 18 вересня по 13 листопада 1943 року, після чого їх було розформовано, а усіх штурмбатівців «відновлено в усіх правах офіцерів Червоної Армії». 21 жовтня наказом командира 47-ї Червонопрапорної Духовщинської механізованої бригади, в оперативному підпорядкуванні якої діяв 1-й ОШСБ, 30 його військовослужбовців було нагороджено орденом Червоної Зірки, 75 – медаллю «За відвагу», 25 – медаллю «За бойові заслуги». Багатьох штурмбатівців відзначив своїм наказом від 19 жовтня і командувач бронетанкових та механізованих військ 39-ї армії, причому серед восьми офіцерів, нагороджених орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, був і командир 1-го ОШСБ майор Айрапет Аганезов, який у бою 28 вересня дістав поранення. У нагородному листі на начальника штабу батальйону капітана Володимира Юнака (він став кавалером ордена Червоної Зірки) йдеться, що за період наступальних боїв з 25 вересня по 1 жовтня, частина пройшла понад 50 км, визволивши 16 населених пунктів, зокрема, міста Рудня та Ліозно, знищивши понад 600 ворожих вояків. Складені у листопаді під час розформування частини списки загиблих та поранених бійців містили, відповідно, 104 та 319 прізвищ...
2-й ОШСБ під командуванням гвардії капітана Михайла Тетюшкіна 6 жовтня 1943-го почав прорив укріпленого району в районі Расседені – Велика Будніца, «який будувався противником близько двох років» – на цьому наголошувалося у нагородному листі, датованому 20 жовтня. У документі також зазначено, що батальйоном визволено чимало населених пунктів і знищено понад 2 тисячі ворожих солдатів та офіцерів, і за мужність та відвагу близько 300 воїнів штурмбату нагороджено орденами та медалями. Йшлося і про особисті якості комбата: «Тов. Тетюшкіна винятково люблять усі офіцери та бійці за сміливість, хоробрість та відвагу». «За вміле керівництво батальйоном у бою» за клопотанням командира 47-ї Невельської стрілецької дивізії командира 2-го ОШСБ було нагороджено орденом Червоного Прапора.
(Далі буде)
Сергій КОВАЛЕНКО, «Моменти»
