Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Епіцентр
25/11/2012 15:28

Будь чесним, якщо одягнув погони

Сильні духом завжди викликають захоплення. Вони дивують стійкістю, незвичним самовладанням, здатністю поборювати, здавалося б, неподоланні перепони й ігнорувати найсолодші спокуси. Таких, «не приземлених», небагато. Більшості людей нема коли розмірковувати про «високі матерії». У пошуках хліба насущного їм ледь вистачає часу й сил, щоб задовольнити ненаситні потреби тіла, побуту, статусу... Але якщо в цьому шаленому житті не прагнути внутрішньої гармонії, не звертати уваги на духовні потреби, можна зачерствіти, заіржавіти зсередини, деградувати морально. Місія того, хто присвятив себе служінню Господу, якраз і полягає в тому, щоб навертати нас, грішних, до вічних істин.

Духівник ратного воїнства
Нещодавно авторові пощастило бути присутнім на творчій зустрічі працівників МВС України із архієпископом Білоцерківським і Богуславським Августином. Захід анонсували як лекцію на тему «Співвідношення понять гріха і злочину у свідомості християнина». Її спершу дещо офіціозний початок завдяки неабиякому ораторському мистецтву й харизмі промовця перетворився на живу, безпосередню бесіду-діалог священика з міліціонерами. Для архієпископа така аудиторія знайома і більш ніж бажана, адже він уже шістнадцять років в Українській православній церкві є головою Синодального відділу із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України й очолює Богослов­сько-канонічну комісію при Священному Синоді.
Владика Августин (в миру Адам Іванович Маркевич) народився на Гомельщині (Білорусь) у родині православного священика. Закінчивши середню школу й мед­училище, працював на станції швидкої меддопомоги в Рівному, а потім відбував строкову в Радянській армії. Згодом вступив у Московську духовну семінарію, а затим – духовну академію. Тривалий час ніс пастирське служіння на Житомирщині. 1992-го його постригли у чернецтво й возвели в архімандрити. Тоді ж Августин стає єпископом Львівським і Дрогобицьким, а за шість років – архієпископом. Він добре розуміється на проблемах ратників, бо з 1996 року опікується духовно-пастир­ською роботою із силовиками, має почесне військове звання капітана і є духівником спецпідрозділу СБУ «Альфа». Архієпископ бував на полігонах, у навчальних центрах, неодноразово приїздив у Косово, зокрема миротворчу поліцейську місію, двічі навідував наших вояків у Іраку. Також два роки представляв УПЦ у Верховній Раді, входив до складу комісії з діалогу між Російською православною і Католицькою церквами, очолював делегацію УПЦ на перемовинах з УГКЦ у Відні. Владика став героєм новин, коли в лютому 2007-го навідав російську антарктичну станцію «Беллінсгаузен» і першу в Антарктиді церкву Святої Трійці. Торік архієпископ удруге побував на льодяному континенті, обравши для візиту українську наукову станцію «Академік Вернадський», де освятив каплицю Святого рівноапостольного князя Володимира – найпівденнішу церкву.
– Із міліцейським відомством мене пов’язує багато «ниточок», – говорить архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин. – Моя племінниця й хрещениця закінчила Навчально-нау­ко­вий інститут підготовки слідчих та криміналістів НАВС. Нині вона слідчий, носить погони капітана міліції, виховує двох дітей у шлюбі зі священиком. А от колишній очільник згаданого вишу Микола Бочкарьов бере активну участь у військовому паломництві. Цьогоріч очолював групу, що вирушила в Ізраїль. Полетів із ним і мій заступник – у минулому лейтенант міліції, а тепер протоієрей Віталій Приходько, – настоятель храмів, відкритих за допомогою МВС у Києві. Щиру ж повагу до наших захисників у мені виховав батько – священик. Хоча це розуміння далося непросто. Згадую, як разом їздили в Почаїв – у 1960-ті такі відвідини забороняла влада й навіть карала за прощу. Якось ми поїхали туди, й місцева міліція взялася заламувати руки татусеві. Його потягли у відділок і пристрахали: «З’явиш­ся тут ще – дуже пошкодуєш!». Дивувало те, що батько корився. Вибравши момент, я в нього запитав: «Чому блазнюєте перед ними? Вони ж вас б’ють!». А він відповів: «Що б не було, а служивих поважай!». З пори, як став священиком у Коростені, де відбув 14 літ, я спиняю авто, коли на дорозі бачу людину в міліцейській формі, і пропоную підвезти, бо усвідомлюю: ця професія віч­на, адже, на жаль, злочинці будуть завжди. Проте навіть найсумліннішому офіцерові без допомоги самотужки не здолати зло. Тому в правоохоронців є непересічний покровитель – не просто святий воїн, чудотворець, а сам архістратиг Михаїл, що подав приклад послуху, мужності, піднявши воїнство небесне супроти Люцифера.
усі не без гріха
Адам і Єва не дотрималися послуху й прохання Бога не чіпати заборонений плід. Гріх походить від плоті, світу та диявола. Зле серце породжує заздрощі й ненависть, що спонукають до найгірших вчинків. Треба мати на увазі: лукавий і його біси завжди прагнуть навернути людей до себе, однак не грубо, не примітивно, а дуже тонко. Коли в Адама Господь, почавши його викриття, запитав: «Де ти?», той відповів, що заховався. Він не сказав, що згрішив сам, а вказав на Єву – мовляв, вона в усьому винна. У церковному праві це дуже важливий чинник – відповідати за себе, – причому на сповіді ніхто не має права називати ім’я співучасника.
– Зло не створене Богом, проте реальність сумна й трагічна: біси поруч нас – це правда, – зауважує владика. – Є люди, що сумніваються в існуванні нечистої сили. Раджу їм побути на вичитці, коли ченці моляться над одержимими, аби вони звільнилися із демонських лабетів. Я подивився б на скептиків під час такого сеансу. Певно, тут варто поговорити про просту й водночас архіскладну річ – виховання. Мене дивує не завжди адекватна реакція батьків на пропозицію навчати дітей у школі Закону Божого. Виховувати винятково на засадах світської етики не зовсім розумно, таке виховання неповноцінне. Не раз доводилося бачити шокованих матерів, які «раптом» довідувалися, що неповнолітній дочці треба купувати простору сукню, бо її черевце надто швидко почало пухнути. «Де це взялося, адже доня завжди вчасно приходила додому?» – думає ненька. Мабуть, дівчинка ніколи не сповідувалася, імовірно, як і її батьки. Хоча лише Бог безгрішний. 
Чому ми дозволяємо спилювати хрести?
На переконання архієпископа, у міліцейському відомстві слід більше уваги приділяти вихованню персоналу, адже правоохоронці почасти перебувають у центрі екстремально-стресових, конфліктних ситуацій. Він зауважує, що виходом із такої психологічної напруги не так рідко буває фатальне рішення самовільно піти із земного буття. І нагадує: одним із найбільших гріхів є суїцид, бо самогубець непокаянний. Теоретично навіть вбивцю, якщо той щиро покається, можна поховати за християнськими канонами. А самовбивцю – ні. Він скоїв великий гріх і не покаявся. Трагедія в тім, що самогубець іде з життя через викривлене розуміння поняття честі, дурість, тяжку тугу чи ревнощі. Співрозмовник згадав, як у Коростені чоловік застав у гаражі свою дружину в обій­мах іншого. Він убив їх, а потім наклав на себе руки. Душа самогубця розривається, не знаходить спокою, доки той не переконає себе, що, вкоротивши віку, вирішить проблему. Це схоже на те, як людина, хвора на коросту, отримує втіху від того, що роздирає вражене місце до крові. Але коли її зв’я­за­ти, вона божеволіє. Самогубець робить те саме.
Поняття церковного права й норми мирських законів почасти перегукуються. Приміром, церква засуджує провокативну поведінку. Наприклад, якщо дівчина вбралася надто відверто, а над нею вчинили наругу, згідно з православними канонами, вона певним чином сама спровокувала ґвалтівника. Ченцям недаремно вказано, щоб вони зачиняли двері в келії, щоб не виникло спокуси зайти і щось узяти.
– Звісно, правоохоронцю складно визначити межу, коли йому як християнину варто змовчати чи пробачити, тоді, як писаний закон у певних ситуаціях зобов’язує його реагувати, причому навіть у сенсі примусу. Особливо важко їм, на мою думку, тоді, коли вони стають об’єк­том провокацій, – розмірковує глава Білоцерківської єпархії. – От у Лівії вбили американського посла, який багато зробив для перемоги тамтешньої опозиції. Проте він став жертвою масових погромів і незадоволення в мусульманському світі, спровокованого некоректним відображенням магометанських традицій та культури після розміщення в Інтернеті скандального фільму. Людей «завести» легко. Повернути колишній спокій значно важче. Українці, правоохоронці зокрема, повинні чітко усвідомлювати: не варто повторювати чужі помилки. Розумієте, у мусульманському світі такі насмішки й закиди ще гірші, аніж для нас є глум над пам’яттю та честю рідних. Краще не шукати конфлікту із представниками інших конфесій, а подивитися на себе й зрозуміти, чому ми дозволяємо, щоб у центрі Києва голі розпусні дівки спилювали християнський хрест, а інші молодики смажили яєчню на Вічному вогні, що горить у пам’ять про полеглих воїнів? Оце моральне зубожіння сучасників повинно турбувати всіх і кожного. Чому мусульмани так ревно захищають свою віру, хоч я не розділяю їхні методи? І чому православні «проковтнули» згадані вище й багато інших подібних подій? Чому навколо тих шабашів збиралися гурти зовні повноцінних, благополучних людей, що, не соромлячись дійства, не припиняли його, а знімали такі собі розважальні відео? Напевно, щоб хизуватися, або ж устигнути зафільмувати для телеканалу вдалу «картинку». Страшно, що суспільство сприймає це як норму.
– Сучасна людина не може знай­ти дві години на тижні, щоб піти в церкву, костел, мечеть чи синагогу, а на телевізор щодня витрачає цілий вечір, а то й півночі. Переконаний: це – безумство! – каже архієпископ. – Мій хороший знайомий, керівник однієї серйозної оперативної служби, розповів, як він прийшов до Бога. Якось ще лейтенантом той переслідував злочинця, не втримався й упав з даху п’яти­повер­хівки. Але одразу підвівся на ноги. І зрозумів: Всевишній таки є. Вже як став полковником, розказав мені про свій жаль. Донь­ка-десятиклас­ниця поскаржилася: «Тату, з мене насміхаються в школі. У тебе така робота, що я маю ходити в найкращому вбран­ні. А ти ж нічого не можеш». А офіцер відказав: «Доню, виростеш – зрозумієш і пишатимешся батьком, бо руки мої, як і мундир, залишилися чистими». Правоохоронець повинен зробити все, що він має зробити. Якщо ж мучить совість – варто піти з цього місця, бо тут треба робити скільки можеш, а не скільки хочеш.
Геннадій КАРПЮК, «ІЗ».
Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар
інший код

Інші статті

Інтерв’ю
Вікторія АРНАУТОВА: Ми вчимо солдатів повертатися додому здоровими…
Новини Усі новини
Фоторепортаж
Вся галерея
Листати
© 2005–2009 Тижневик МВС України « Іменем Закону »
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на imzak.org.ua
Дизайн та розробка сайту  — Студія Айкен (11.2009)