Щоб ветерани не почувалися забутими…
Чернігівський гарнізон внутрішніх військ МВС відносно невеликий: складається він лише з одного батальйону столичного з’єднання ВВ. Відповідно, невеличкою є й ветеранська організація, проте це об’єднання діє настільки динамічно, що його енергії можуть позаздрити колективи набагато численніші.
Одним із факторів, який сприяє цьому, безумовно, є особисті якості керівника. Обраний на посаду голови ветеранської організації чернігівського підрозділу в листопаді 2010 року старший прапорщик запасу Сергій Миколайович Жук погодився розповісти про свою буденну роботу, наголосивши: слава йому абсолютно байдужа, але хотілось би, щоб молоді колеги розуміли, наскільки важливою є діяльність ветеранських осередків, наскільки люди, які перебувають на заслуженому відпочинку, потребують елементарної уваги з боку однополчан.
– Сергію Миколайовичу, розкажіть, чи багато клопоту в голови ветеранської організації?
− Це залежить від того, як ставитися до роботи. Усе, що я роблю – роблю щиросердно, ніхто з мене не вимагає якихось звітів, доповідних. А часу й енергії ця посада потребує чимало. Нині до складу нашої організації входять понад 40 осіб, і кожному треба приділити увагу: привітати зі святом, просто зайти чи зателефонувати й поцікавитись, як справи, а за потреби – допомогти в якихось побутових проблемах. Тим більше, ми беремо курс на розширення лав організації. Адже в Чернігові нині проживає понад 120 осіб, які служили в різних військових частинах ВВ по всьому Радянському Союзу. Прагнемо об’єднати цих людей під крилом нашого осередку. Адже немає значення, де ти служив Вітчизні – головне, що твоє життя нерозривно пов’язане з внутрішніми військами, і ти маєш право на увагу з боку колег.
– А що, серед ветеранів переважають літні, самотні люди?
– Вік у багатьох членів організації дійсно поважний, але в них є діти, онуки, які про них дбають. Тобто ветерани потребують не стільки матеріальної, скільки духовної підтримки. Приміром, ми піклувалися про старшого прапорщика у відставці Петра Олексійовича Геращенка (на жаль, нині вже покійного) – у нього в Чернігові дві доньки, з побутом усе було гаразд, але йому не вистачало звичайного спілкування: діти, заклопотані своїми проблемами, не завжди могли просто поговорити з батьком. Тим більше, колишньому військовому завжди цікаво поспілкуватися з однополчанами, дізнатися, чим живуть війська.
Це я до того, що мені як голові та моїм помічникам з активу нашої організації досить часто доводиться надавати людям психологічну підтримку. І якби ви знали, з яким задоволенням ветерани відгукуються на запрошення відвідати батальйон! Для відставників спілкування з молодим поколінням воїнів-правоохоронців − можливість повернутися спогадами у свою юність, у зрілі роки. Серед таких активістів хотілось би згадати полковника у відставці Леоніда Яковича Карасьова. Цьому офіцерові за дев’яносто років, і я щиро заздрю його життєвій енергії, оптимізму! Одного разу побачив, як він віджимається від підлоги – не повірив власним очам!..
– Чи допомагає Вам у роботі командування чернігівського батальйону ВВ?
– Скажу більше: я погодився очолити ветеранську організацію батальйону саме тому, що серед командування – люди, які розуміють важливість ефективної роботи ветеранського осередку. Приміром, командира батальйону підполковника Олександра Рибака я знав ще курсантом, а заступника командира батальйону з виховної роботи капітана Володимира Младєнова пам’ятаю ще заступником командира роти з виховної роботи. Скажу одне – це люди, які ніколи не відмовляли мені в допомозі, і я їм за це дуже вдячний.
– І що Ви вважаєте головним сенсом своєї роботи?
– Допомагати людям. Знаєте, кожен військовий рано чи пізно знімає погони. Поки ти молодий – над цим не замислюєшся, та ось завершуєш службу – і відчуваєш: не вистачає динаміки, постійного спілкування з людьми. Тож я роблю все можливе для того, аби наші ветерани не почувалися забутими, непотрібними, щоб вони знали: їх пам’ятають і цінують. Я переконаний, що між старим і молодим поколінням військовослужбовців ВВ повинен бути нерозривний зв’язок. І річ не лише в тому, що ветерани є носіями цінного службового та життєвого досвіду й можуть допомагати: вчити, виховувати.
У добрих родинах діти завжди піклуються про своїх батьків. Саме так, по-родинному, нинішні солдати, сержанти, прапорщики, офіцери повинні шанувати своїх попередників, які до останку віддавали себе військам правопорядку…
– До речі, нам стало відомо, що Ваш син нині проходить службу саме у внутрішніх військах...
– Так, восени його призвано на строкову. У військкоматі йому пропонували служити в Чернігові, в одній із частин Збройних сил, але він відмовився, наполіг: «Хочу бути військовослужбовцем ВВ, як батько!». Звісно, цим він мене дуже порадував, і я ним пишаюся…
Сергій Дідик, м. Київ.
Фото Олександра КРУГЛОВА
