МУРазм дужчав...

(Закінчення. 

Початок в №9 «Моментів»)

Дуже шкідливе кіно

А й справді, для чого й для кого, насамперед, знімають такі картини? На моє глибоке переконання – головним чином для тих молодих працівників нинішньої міліції, які хочуть, так би мовити, доторкнутися до подвигу попередників, навчитись у них чогось, щось почерпнути для себе. Та борони Боже, якщо вони візьмуть за зразок героїв «МУРу»…

Перш за все, протягом усього фільму «хвацькі» борці з бандитизмом безупинно лупцюють затриманих, заарештованих та пі­дозрюваних – як горезвісну сидорову козу! Передбачаю, що мені заперечуватимуть: «Але ж били таки!». Погоджуюсь – дійсно били... Суть в іншому: з фільму можна зробити висновок, що в МУРі це було цілком нормальною практикою. І це, власне кажучи, ніхто особливо і не приховував ні від колег, ні навіть від керівництва. Однак офіційно застосування «методів фізичного впливу» під час допитів було заборонене – саме з цього наказу Берія й розпочав свою діяльність на посту наркома внутрішніх справ. До речі, згодом, коли НКДБ та НКВС знову злились в одне відомство, 1953 року, цей наказ Берія продублював...

Що ж до спроб начальника «бандитського відділу» докорити підлеглим за неприховане рукоприкладство, то вони виглядають відверто жалюгідними й нещирими. Не дивно, що й на «оперів» вони «діють» відповідно – ті в поті чола свого продовжують добувати «істину» кулаками... Чудовий приклад для наслідування, чи не так?

Що ж стосується «оперативної роботи» як такої, то споглядаючи намагання авторів фільму відобразити її на екрані, навіть не знаєш: сміятися чи плакати. Ось мурівці організовують засідку на запеклого злочинця... з однієї людини! Результат цілком передбачуваний – працівник МУРу поранений, громадянка, на квартирі якої була влаштована «засідка», вбита, а за злочинцем і слід захолов... Або «оперативна комбінація», завдяки якій стає відомо про місце і час підготовлюваного теракту на надзвичайно важливому об’єкті. До групи зло­чинців-диверсантів вводять колишнього кримінальника, який передає інформацію за допомогою... голубів (!), яких він підзиває «особливим свистом» (?!) мало не з іншого кінця міста (!). Це – не фантастика, навіть не казка. Це, на мій погляд, відверте знущання над глядачем. Як це автор сценарію ще не додумався до передавання агентурних повідомлень за допомогою дресированих тарганів! Абсолютно той же ступінь достовірності...

А в якому вигляді дістаються працівникам МУРу всі ті, за ким вони так довго й незграбно «полюють» у кожній серії? Та переважно ж у вигляді трупів! Злочинців із дивовижною постійністю тупо «валять» під час затримань, через що знову й знову доводиться із сумом констатувати, що знову «кінці обрубані» й «ватажків прогаяно». Чого може навчити таке молодого міліціонера? Та тільки одного – спершу стріляти, як у поганому ковбойському «вестерні», а потім уже розбиратися.

Та й це ще не все! Недобитим лиходіям «доблесні» лицарі «бандитського» відділу щоразу надають чудові можливості для того, щоб ліквідувати себе власноруч! То, бачите, один у них у віконце вистрибнув чи на крутому схилі шию зламав, то інший застрелився... Апофеозом цього криміналь­но-суїцидаль­ного жахіття стає сцена, у якій начальник відділу особисто дає «наган» для «красивого відходу з життя» викритому ним зраднику! Варто лише вдумливо переглянути цю сцену, щоб жахнутися. Адже перед мурівцем не просто злочинець. Не кишеньковий злодій, не «гопник», не «домушник» і навіть не «мокрушник». Перед ним – запеклий ворог, фактично агент і резидент гітлерівської розвідки у вищих ешелонах НКВС! Та кожне його мерзенне «одкровення», яке можна добути під час допитів, – безцінне. Безцінне для НКВС, для контррозвідки, врешті-решт, для прийдешньої Перемоги! І що ж робить Данилов? Демонструючи ідіотське, абсолютно недоречне стосовно зрадника «благородство», надає йому можливість «забрати» весь цей масив інформації з собою на той світ. Та це ж – зрада Присязі, посадовий злочин, і ніщо інше! Знаєте, якби у фільмі була сцена, в якій за такі вчинки головному «борцеві з бандитизмом» дійсно впаяли б зо двадцять років таборів, ось тут я зааплодував би...

На сто відсотків упевнений: герої, що справді протистояли в роки Великої війни як фашистам, так і криміналу, ТАКИМИ не були. Бо якби були такими, то не виграли б ми ту війну нізащо. А реальних персонажів, які підмінювали справжню міліцейську роботу побиттям, стрільбою на ураження без розбору й тотальним нехлюйством, що доводило до смерті підозрюваних, не нагороджували б одного за одним, як у серіалі, а відправили б, у найкращому разі, в діючу армію командувати піхотними взводами. Або й ще кудись далі загнали б – і так їм і треба було б...

Уся компанія працівників карного розшуку у фільмі виглядає не просто набором сіреньких, тьмяних персонажів (тут уже претензії до геть слабкої гри акторів), та ще й якимось збіговиськом недоумків, недотеп і невдах. І справді, негативні персонажі в серіалі набагато яскравіші, сильніші і, до речі, краще зіграні. Ось у цьому – одна з головних шкідливих складових фільму. Утім, не вся...

Та легенди злі...

Окрім відвертого невміння показати, без перебільшення, героїчну діяльність міліції в роки Великої Вітчизняної, серіал став ще й скупченням усіляких наймерзотніших міфів про той час і його людей. Тут багато всього намішано: ось огидний «генерал з охорони Сталіна», який по-злодійськи спокушає юну дружину працівника МУРу, – явний відгомін маячні на тему «сексуального маніяцтва» Берії, якого так ніхто й ніколи не довів... А ось геть пародійна постать Василя Сталіна – алкоголіка, бабія й мало не покровителя бандитів... Те, що Василь Сталін героїчно воював, збивав ворожі літаки і з надвеликими зусиллями був «висмикнутий» усемогутнім батьком (який уже втратив на фронті одного сина) з діючої армії, – це все, звичайно, залишається «за кадром»... Таких «картинок із натури», намальованих за «жахливими» сюжетами хрущовських «викриттів», озвучених на ХХ з’їзді КПРС, у фільмі хоч відбавляй. Не втримались його автори й від спокуси пройтися двома найвторованішими шляхами спаплюження героїчного минулого війни...

Мабуть, у кожному з украй примітивних серіалів «про війну», які посипалися на наші голови починаючи від часів так званої перебудови, у військового командира чи начальника (якщо такий є в кінострічці) неодмінно знаходиться антипод – тупий, злісний, нахабний... Уже здогадалися хто? Правильно: енкаведист-особіст-кровопивця. Та що робити в серіалі, де всі, як один, герої (за винятком бандитів) – працівники НКВС? Автори знаходять воістину «геніальний» вихід – створюють «образ» політпрацівника, який своєю огидністю напевно перевершує «побратимів» із недоброї пам’яті «Штрафбату» або «Балади про бомбера». 

 Замполіт (або політрук) МУРу безмежно дурний, підлий, нахабний. І, до речі, з якоїсь причини ПОСТІЙНО вештається в кабінеті начальника карного розшуку! Свого кабінету не має чи що? Чи в такий спосіб творці серіалу хотіли показати «тотальний партійний контроль» над міліцією? Мало того – складається враження, що вкрай знахабнілий політпрацівник КЕРМУЄ всією роботою карного розшуку: кого хоче – карає, кого хоче – милує. А, зрештою, стає керівником МУРу в повному розумінні слова, так би мовити, де-юре. Якесь цілковите безглуздя... Вивчаючи історію московського карного розшуку, жодного політпрацівника серед його керівників (у воєнні роки, принаймні), я не виявив. Лише досвідчені, бувалі «опери». Та інакше й бути не могло – треба ж було ПРАЦЮВАТИ, реально розкривати злочини, яких у ті роки було стільки, що нам і не снилося.

Ну й, звичайно ж, не обійшлось у серіалі без улюбленої маячні псевдоісториків Великої Вітчизняної війни – на тему штрафбатів. Матеріал про них – як про трагічну та героїчну сторінки тієї війни, – якраз друкується в нашому виданні, тому заглиблюватися не буду. Скажу одне – вищий офіцер міліції, енкавеесник, не міг опинитися в штрафному армійському підрозділі. Жодним чином! Ніколи! Припускаю, що в ті лихі часи його могли б «запроторити» в табори або навіть розстріляти – без суду, за рішенням усе тієї ж «особливої ​​наради НКВС», про яку я згадував у минулій публікації. Але відправити в «штрафники»... Коментарі зайві.

 І наостанок, так би мовити, на закуску – ще кілька штрихів щодо «історичності» фільму. «Таємних операцій» щодо підробки радянських грошей, як це показано в серіалі, в гітлерівській Німеччині ніхто не проводив – усі сили фашистських «умільців»-фальшивомонетників були кинуті на підрив фінансової системи Великобританії. Ось фунти стерлінгів друкували в Рейху тоннами. А карбованці – ні. Підробку продовольчих карток у масштабах, які можна було вважати серйозними, в роки війни виявляли переважно в тилових регіонах. У тій же Москві головним болем сищиків було викрадення таких карток, із чим вони досить успішно боролися.

Жодної диверсії, навіть приблизно подібної за масштабами із зображеними в серіалі вибухами на патронних заводах, у роки війни в Москві не допущено. І це – попри масові спроби засилання досить непогано підготовлених диверсантів, яким фашистське керівництво ставило більш ніж масштабні завдання, аж до фізичної ліквідації особисто Сталіна й верхівки командування Червоної армії. Однак – не судилося... Надто вже добре працювали похмурі хлопці в кашкетах із малиновим округом, яких через десятиліття незаслужено забули й оббрехали їхні горе-нащадки.

Можна було б продовжувати ще й ще. Та чи варто? Залишається лише поставити останнє запитання: навіщо знімати такі погані фільми про такий великий час і великих людей? Хіба мало споганили, вивернули навиворіт і перебрехали історію Великої Вітчизняної, правоохоронних органів, усієї нашої країни, усього народу? Чи недостатньо ще даються взнаки наслідки того, що до умів і сердець молоді допустили творців такої «історичної правди», якій місце хіба що на смітнику? У нашій країні, схоже, ці наслідки – більш ніж наочні. І якщо тепер вести мову про історію – то виважено, професійно, створюючи при цьому картину минулого в усьому її великому трагізмі й трагічній величі. І вже точно не руками творців «шедеврів» на кшталт того, про який ішлося вище.

Олександр ІВАЩЕНКО , 

головний редактор 

«Іменем Закону»