Розвідник-диверсант Василь Василишин
У післявоєнні роки учасники Великої Вітчизняної війни змінили гімнастерки на міліцейські кітелі, продовжуючи війну вже на іншому фронті – боротьби зі злочинністю. Серед них був і колишній партизан із Житомирщини Василь Василишин, який став працівником Богородчанського райвідділу внутрішніх справ.
Із-за шкільної лави – у партизани
Василь Єфремович нині самотньо мешкає в центрі селища Богородчани, що неподалік Івано-Франківська. Дружина померла ще 1990 року, син і донька живуть окремо. Попри свій поважний вік, а йому вже пішов 89-й рік, колишній партизан виглядає значно молодшим. Хоча й каже, що останнім часом підводить здоров’я.
На долю цього сивочолого чоловіка випало немало випробувань. Коли йому було вісім років, розпочався голодомор. Спочатку до житомирського села Тернівка заходили люди з країв, де вже лютував голод. Прошаки, як їх називає Василь Єфремович, помирали, і їхні тіла скидали до загальної ями на сільському кладовищі. Потім почали голодувати й у Тернівці. Батько брав Василька з собою в ліс, де вони збирали жолуді. Завдяки їхнім плодам родина Василишиних і вижила. Одного разу на очах малого його тато впав із високого дуба. Переляканий хлопчик побіг у село, покликав людей. Єфрема Василишина привезли підводою в районну лікарню, де він пролежав тиждень. На щастя, обійшлося.
За кілька днів до початку війни Василь закінчив дев’ятий клас. А 27 червня 1941-го його разом із однокласниками відправили в Сталінську (нині Донецька) область. Працював на ЗУГРЕСі, яка тоді була однією з найбільших у Європі. Коли відступали радянські війська, обладнання демонтували й вивозили на схід, у Куйбишевську область. Потім німці дійшли до Сталіно, й керівництво електростанції організувало колону охочих виїхати з прифронтової зони у Ворошиловградську область.
«Я був найстарший із тернівських хлопців, тож запропонував іти додому, – згадує Василь Єфремович. – Знайшов учнівську карту, за нею й ішли. Намагалися триматись залізничної колії. На одній із станцій нас зупинили німці. Розпитали, куди йдемо й відпустили, а перед тим… нагодували кашею. Ми були голодні, обдерті. Хоча, як потім дізналися, на цій же станції фашисти розстріляли 30 дорослих за те, що хтось убив їхнього солдата.
Добиралися в рідну Тернівку 42 доби! Вся моя сім’я була вдома. Мама мала швейну машинку, тож я на ній працював. З батьками трудився й у полі. Німці час від часу наїжджали в село, а так усім заправляли поліцаї. За час окупації шість разів потрапляв у облаву. Хлопці та дівчата ховалися від окупантів, щоб не вивезли на роботу в Німеччину. Якось фриц застав мене в хаті, наставив рушницю: «Ком, ком». Мама сказала, що я ще неповнолітній. Іншого разу разом із односельцями забрали в Новоград-Волинський, де до відправлення на роботу тримали в кошарі. Мама ходила до поліцаїв – фактично мене викупила.
Після цього вирішив іти в партизани. Вони не раз проходили через Тернівку, до нас доходили вісті про їхні диверсії на дорогах, напади на німецькі гарнізони».
1 грудня 1943 року Василь Василишин разом із трьома товаришами вийшов серед ночі шукати партизанів. Домашнім нічого не казав. Треба було обминати населені пункти, де квартирували гітлерівці або поліцаї. Василь чув, що в село Жалобне час від часу навідуються партизани. Сільські юнаки пройшли понад півтора десятка кілометрів, побачили, що в одному будинку горить світло. Вирішили поглянути, хто там світить. Зайшли в хату, а на долівці на соломі лежать якісь люди. Схопилися на ноги: «Хто такі?». Василь сказав, що шукають партизанів, хочуть воювати з фашистами.
Більшість партизанів були на конях. Юнакам доручили віжки. На підводах, що стояли на подвір’ї, були кілька овець, мішки (як виявилося – з сіллю). Хлопці дізналися, що вони зустрілися з диверсійною групою, яка йшла із Шепетівки. Дорогою диверсанти прихопили провіант для свого загону.
На шляху до своєї бази партизанам потрібно було перейти річку, а потім перетнути трасу. Біля лісу кружляв німецький літак-розвідник. Довелося швидко заглиблюватись у хащі. Уночі партизани підійшли до шосе й натрапили на засідку. Німці почули, як тарахкотять вози, кинулися напереріз. Зчинили стрілянину, партизани відповіли автоматним вогнем. Тернівські юнаки погнали з кіньми в ліс, нічого не загубили. Таким було їхнє бойове хрещення.
Війна за лінією фронту
Диверсійна група з поповненням добралася до партизанського загону. Наступного дня хлопцям видали зброю – старі гвинтівки, проінструктували, як із ними поводитися. Із часом їх змінили на автомати. Незабаром лінія фронту підійшла до території, де базувалися партизани. Вони домовилися з радянськими військами, що їх пропустять у штаб з’єднання генерала Сабурова. Василь Василишин став бійцем розвідувально-диверсійного загону імені Хрущова. У підрозділі було 36 розвідників-диверсантів. Там Василь навчився робити міни, підривати ворожу техніку.
«Нас перекинули в тил ворога, і ми дійшли до Волинської області, – веде далі свою розповідь колишній месник. – Коли насунувся фронт, перекинули вже в Польщу. Мали коней, на яких везли вибухівку, провіант, боєприпаси. До складу диверсійної групи входило 6-8 партизанів. У кожного були свої обов’язки. Зокрема, я ставив міни, бо в мене не тремтіли руки. Мінував залізницю, шосейні й польові дороги. Одного разу підірвав бронепоїзд. Мені зарахували в «послужний список» також і три підірваних ешелони, два шосейних мости.
Шашка толу – на вигляд як шматок мила. Всередині є дірка, куди вставляється запал. У ньому – чека. Коли натискаєш, вона спрацьовує. Для мінера головне, щоб запал не спрацював завчасно. У нас був мінер із Москви, досвідчений боєць, а злегковажив і – підірвався».
Доводилося часто мінувати дороги, розповідає далі ветеран. Мінери робили ямки в колії, клали туди тротилові шашки й акуратно засипали, щоб ворог не помітив. Тому землю забирали з собою в речовому мішку. На машину достатньо було два-три кілограми тротилу. Вибухівку партизанам відправляли авіацією. Якось Василишина послали з товаришем у розвідку. Дорога проходила попід лісом. Партизани побачили, що йдуть німецькі солдати, а за ними коні тягнуть гармати. Розвідники побігли в ліс. А там – теж фрици. Партизани залягли в жито, німці пройшли поруч, але не побачили. Так і врятувалися.
Диверсанти старалися в бій не вступати, бо мали завдання підривати ворожу техніку. Так дійшли до Вісли, на протилежному березі якої фашисти влаштували міцну оборону. Невдовзі підійшли радянські війська, партизанам дали вказівку передислокуватися на Львівщину, у Раву-Руську. Це був початок серпня 1944-го. Командири поїхали у Львів, звідки Василя Василишина разом із 16 партизанами направили до Станіславської області, у розпорядження управління внутрішніх справ.
«У районі Калуша, Долини ще точилися запеклі бої, – згадує ветеран. – Тому змушені були добиратися зі Львова в обхід – на Тернопіль, Городенку, Коломию, а тоді вже – у Станіслав. Форми ще не мали, ходили хто в чому – одне слово, партизани.
Приїхали в Станіслав, а там надійшло повідомлення, що німці наступають із боку Калуша. Нас теж відправили в бій. Наступ відбили, а потім разом із військами дійшли до Стрия. Звідти нас повернули на Станіслав, де переодягнули у військову форму. Після цього ми вже стали регулярним військом. Тоді ж дізнався, що батька в 44-му забрали в армію, він пропав безвісти в поліських болотах».
До бойових нагород долалися міліцейські відзнаки
Після демобілізації В. Василишина призначили начальником паспортного столу Богородчанського райвідділу внутрішніх справ. Через два роки він став старшим слідчим. З 1960 до 1970 року працював інспектором, старшим інспектором підрозділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Мав 9 класів освіти. Закінчив службу 1973 року начальником приймальника-розподільника для осіб, затриманих за бродяжництво та жебракування. Брав участь у спорудженні адміністративного приміщення Богородчанського райвідділу. Оскільки 1968 року почали створювати приймальники-розподільники, то Василь Єфремович розпочинав, як кажуть, із чистого аркуша: відбирав кадри для нового підрозділу, навчав особовий склад, будував і облаштовував приймальник. До його бойових нагород – ордена Червоної Зірки та медалі «За відвагу» – додалися міліцейські відзнаки.
Вийшовши на пенсію, Василь Василишин працював головою сільського споживчого товариства, секретарем партійної організації колгоспу в Старих Богородчанах. Працівники Богородчанського райвідділу не забувають про фронтовика й ветерана міліції. Запрошують його на урочисті заходи, поспілкуватися з молоддю, навідуються до нього додому.
Ігор Голинський,
Івано-Франківська обл.
Коментарi
-
NormanFug
09/07/2015 5:05
borrow money
-
NormanFug
09/07/2015 5:05
borrow money
-
Martinmi
30/06/2015 19:34
http://srelgadri.tk http://misraza.gq http://ducfiltza.gq http://centharcha.ml http://dolebid.cf http://intipli.tk http://okusxei.gq http://glasinun.tk http://lopefull.gq http://atonra.gq http://tisati.ml http://alobnced.gq http://poskaban.ml
-
GeorgeGor
12/05/2015 20:05
-
GeorgeGor
11/05/2015 8:05
-
GeorgeGor
10/05/2015 9:03
http://sameday--loans.info/loans-with-no-credit-check.html
-
Hectorpato
01/05/2015 14:14
cash advance online advance cash america borrow money now