Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Ветеранська сторінка
04/06/2012 22:45

Герой «атаки століття»

   На думку дослідників історії Другої світової війни, зокрема німецьких та британських, найбільша морська катастрофа спіткала військовий флот Німеччини в Балтійському морі, коли в січні 1945 року радянський підводний човен торпедував лайнер «Вільгельм Ґустлофф». Командиром субмарини, який здійснив відважну «атаку століття», був уродженець Одеси, справжній ас-підводник – капітан 3-го рангу Олександр Маринеско.

    Його завжди шанували й любили підлеглі. А от у «владних коридорах» піддавали остракізму, вважали свавільною, непередбачуваною людиною, а бойові успіхи називали простим везінням. Напевно, саме тому так трагічно склалася доля офіцера, і заслужена найвища нагорода – Золота Зірка Героя – увінчала його подвиги вже після його смерті…

Олександр Іванович Маринеско народився 15 січня 1913-го в Одесі. Його батько, робітник Іон Маринеску, колись був матросом-кочегаром румунського королівського флоту. Якось, не витримавши знущань одного з офіцерів, він побив кривдника, і, щоб уникнути військового суду, утік до Російської імперії. Осів у Одесі, одружився із українкою з Полтавщини Тетяною…

З юних літ Сашко пропадав на морі, чудово плавав і глибоко пірнав. Він був допитливим, наполегливим та хоробрим юнаком. У 12 років хлопчина добре розумівся на вітрилах і ганяв яхту чорноморськими хвилями. Закінчивши «семирічку», вступив до школи юнг. Його примітило керівництво й направило до Одеського мореплавного технікуму. Навчався Маринеско на «відмінно», охоче опановуючи морську науку. Здібності та неабиякі навички парубка виявилися вже під час першого рейсу, коли він у складі команди пароплава «Ілліч» вийшов у море по Близькосхідній лінії.

Здобувши освіту, Олександр обіймав посади штурмана та другого помічника капітана пароплаву «Червоний Жовтень», який ходив Кримсько-Кавказькою лінією. В першому ж рейсі потрапив у сильний шторм, але, попри це, успішно впорався зі своїми обов’язками, й за перевиконання плану перевезень був заохочений керівництвом.

У жовтні 1933-го Олександра направили служити на військовий флот. У 20 літ юнак закінчив курси командного складу при нав­чальному загоні підводного плавання, після чого був призначений штурманом підводного човна Щ-306 «Пікша» (типу «Щука») Червонопрапорного Балтійського флоту. 

За п’ять років старший лейтенант Маринеско став командиром нового підводного човна М-96 (типу «Малютка»). Після завершення випробувань, які проводили у Фінській затоці, та успішних торпедних стрільб, за підсумками 1940-го екіпаж субмарини визнали найкращим на Балтиці, а Олександрові Івановичу присвоїли чергове військове звання – «капітан-лейтенант». Народний комісар ВМФ Микола Кузнєцов нагородив його золотим годинником.

21 червня 1941 року під час несення дозорної служби у визначеному квадраті М-96 виявила пожвавлений рух німецьких транспортних суден. Маринеско терміново повідомив про цей факт шифрограмою в штаб флоту. Коли човен повернувся на базу, у порт Палдіскі, сирени вже сповістили про початок війни…

У першому бойовому поході М-96 помітили німецькі дозорні катери. Командир субмарини зробив різкий маневр, ніби скерувавши човен у бік мінного поля. Обдурені німці відстали, скинувши 12 глибинних бомб. Згодом у районі Порккала-Удд підводники виявили ворожий транспорт у супроводі ескорту. М-96 вийшла на бойовий курс і дала торпедний залп. У перископ було видно, як тонуло це військове судно, високо задерши корму…

8 листопада 1942-го «малютка» Маринеска вийшла в черговий похід до узбережжя Нарвської затоки зі спеціальним завданням: висадити в тил гітлерівців розвідувальну групу. Наказ, попри всі труднощі, екіпаж виконав. Олександра Івановича відзначили орденом Леніна, присвоїли звання «капітан 3-го рангу» та направили на навчання до Військо­во-морської академії.

Навесні 1943-го Маринеско обійняв посаду командира підводного човна С-13 (типу «Сталінець») і в першому ж поході потопив ворожий транспорт «Зігфрид». Підводника нагородили орденом Червоного Прапора. Безперечно, то знову був подвиг, результат його таланту, знань, самовідданості.

 

Злощасний день нового, 1945-го, року вплинув на усе його подальше життя. Це було у фінському місті Турку – Олександр Іванович із своїм колегою «загуляв» у місцевому готельному ресторані. А вранці з’явився офіцер із їхнього човна й доповів: «На базі переполох, вас шукають»…

Випадок цей, безсумнівно, у той час розцінювали як надзвичайний. Як альтернативу суду військового трибуналу командування вирішило відправити Маринеска в бойовий похід.

Майже за місяць, 30 січня, у кар’єрі офіцера-підводника настав зоряний час. У складних погодних умовах екіпажу С-13 вдалося вистежити величезне вороже судно – теплохід «Вільгельм Ґустлофф» водотоннажністю 

25484 тонни, що був плавучою казармою та навчальним центром 2-ї навчальної дивізії підводних човнів німецького ВМФ. Того дня, відповідно до таємного плану «Ганнібал», що передбачав евакуацію особового складу та майна зі східного узбережжя Данцигської затоки, «Вільгельм Ґустлофф» у супроводі міноносця «Льове» вийшов із порту Ґотенгафен (нині – Ґдиня), прямуючи в Кіль.

Протягом двох годин Маринеско переслідував конвой на максимальній швидкості, намагаючись зайняти вигідне для атаки положення. Зрештою, зайшовши від берега, звідки ворог не очікував небезпеки, С-13 дала залп трьома торпедами. Менш ніж за годину ворожий транспорт затонув.

Уже після війни стало відомо, що на борту судна-велетня, окрім військовослужбовців, перебували ще й тисячі цивільних громадян Третього рейху, здебільшого жінки та діти… Однак провини наших військових моряків у цій трагедії воєнного лихоліття немає. Історики-дослідники, зокрема й німецькі, визнають: «Вільгельм Ґустлофф» був атакований цілком законно, оскільки це було військове, озброєне судно, яке супроводжував ескорт, і воно не несло знаків чи прапору Червоного Хреста.

Продовжуючи похід, у ніч на 10 лютого С-13 торпедував ще один великий військовий транспорт – «Штойбен», водотоннажністю 14660 тонн. Дві успішні атаки принесли Олександрові Маринеску славу «підводника № 1» – адже сумарна водотоннажність потоплених ним суден була рекордною. До того ж цей результат був досягнутий під час одного походу!

 

Зустрічали «тринадцяту» на базі в Турку урочисто й зворушливо. «Олександр Маринеско, – захоплено наголосив тоді нарком ВМФ М. Кузнєцов, – за один похід знищив цілу дивізію!». Олександра Івановича подали до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Але клопотання відхилили – командира нагородили орденом Червоного Прапора. Відповідно понизили нагороди всьому екіпажу. Це викликало нерозуміння й обурення – навіть попри те, що човен С-13 також став Червонопрапорним…

Можливо, через невизнані заслуги та безпідставні приниження Маринеско почав конфліктувати з начальством. Натомість був відсторонений від посади, понижений у військовому званні до старшого лейтенанта, а потім – і зовсім звільнений із флоту. Для нього це був справді жорстокий удар (лише 1960-го наказ про розжалування був скасований). Фактично ім’я Олександра Івановича перебувало під забороною півтора десятка років! Йому, справжньому герою, знехтуваному недолугими чинушами, після війни довелося поневірятися, зазнавати незаслужених кривд, борючись за своє існування!

У 1946–1949 роках Маринеско працював старшим помічником капітана на торгових суднах Балтійського пароплавства, згодом став заступником директора Ленінградського інституту переливання крові. Побачивши в «замові» чесну, порядну, принципову людину, керівник-хапуга «підставив» його: коли Олександр Іванович за усної згоди директора роздав низькооплачуваним робітникам списані торфобрикети, його звинуватили в «розбазарюванні соціалістичної власності» й засудили до трьох років позбавлення волі! Але й у таборах ГУЛАГу він вижив і не зламався…

Повернувшись із Колими (Маринеска звільнили достроково, а невдовзі й зняли судимість), Олександр Іванович працював вантажником, топографом. 1953-го влаштувався на завод «Мезон». Тут заслужив чимало подяк, був занесений на Дошку пошани. За 7 літ письменник Олександр Крон розповів на газетних шпальтах про воєнні заслуги командира С-13. Здавалося, й життя наприкінці злегка всміхнулося йому: він зустрів Валентину Філімонову, яка стала його вірним другом (два попередні шлюби виявилися невдалими, хоча від них він мав дві доньки). І на заводі йому пішли назустріч: враховуючи невисокий заробіток та інвалідність, дозволили підробляти. Проте недовгою була та втіха: нагрянула ревізія і з Маринеска почали щомісяця вираховувати «надлишки». Водночас давалася взнаки страшна хвороба…

 

На захист героя стали ветерани. Близько 200 осіб, з-поміж яких 20 адміралів і генералів, шість Героїв Радянського Союзу, 45 командирів і комісарів підводних човнів, підписали листа до ЦК КПРС, у якому йшлося, що славетний командир-підвод­ник перебуває в скрутному матеріальному становищі: «Беручи до уваги великі заслуги О. Маринеска перед нашою Вітчизною клопочемо про призначення йому персональної пенсії союзного значення…». Але в цьому проханні їм відмовили.

Олександр Крон звернувся до адмірала Ісакова. Вислухавши письменника, той відразу надіслав листа Маринеску й щомісяця висилав йому гроші, допомагав ліками. Твердий на слово Іса­ков добився б для героя й персональної пенсії, та не встиг…

Письменник Сергій Смирнов одну з передач альманаху «Подвиг» присвятив Маринеску, а наприкінці сказав: «Герой тяжкохворий, потребує не лише моральної, а й матеріальної допомоги». Ці слова сколихнули країну. З усіх кінців до Ленінграда, де він лежав у звичайній, убогій лікарні, надходили грошові перекази. Але жити йому залишалося лічені дні. 25 листопада 1963 року серце 50-літнього підводника зупинилося…

Лише 1990-го, напередодні 45-річчя Великої Перемоги Указом Президента СРСР капітанові 3-го рангу Олександрові Маринеску було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно)… Відважному офіцерові встановлено пам’ятники в Калінінграді, Крон­штадті, Одесі, на його честь названо Одеське мореплавне училище, музей підводних сил Росії, вулиці в Одесі, Севастополі, Калінінграді, Санкт-Петербур­зі.

Лев КУДРЯВЦЕВ, 

м. Київ

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті