Пісня про взводного

Зустріч із киянином, полковником у відставці Миколою Каширіним – справжня удача для журналіста. Адже про події часів Великої Вітчизняної війни 92-річний фронтовик розповідає настільки яскраво й жваво, що мимоволі дивуєшся: оце так пам’ять – молодим на заздрість!..

Микола Михайлович народився 1919 року в селі Александровому Гаю Новоузенського району Саратовської області. Його дитинство щасливим не назвеш: батько, боєць легендарної чапаєвської 25-ї стрілецької дивізії, того ж 1919-го загинув на фронті. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, також учасник громадянської війни, постійно хворів, тож Миколі змалку довелося працювати в колгоспі. Закінчивши в рідному селі школу-семирічку, вчився на робфаку в Астрахані, згодом вступив до педагогічного інституту. Проте у вересні 1939-го було скасовано всі відстрочки від призову до Червоної Армії, і студент Каширін став солдатом. Служив у Забайкаллі, у кінно-артилерійському дивізіоні 22-ї кавалерійської дивізії, згодом його призначили писарем одного з підрозділів новосформованого гаубичного артилерійського полку.
– Пам’ятаю, що до нашої частини постійно надходили рознарядки щодо відрядження кращих бійців до військових училищ, – розповідає ветеран. – Адже у той час спішно формувалися нові частини і з’єднання, що потребували командних кадрів. Не вірте тим, хто стверджує, що Радянський Союз не готувався до війни – ще й як готувався! І кожний із нас розумів: на передову можуть відправити хоч завтра. Проте, звісно, ніхто не міг уявити, що війна з гітлерівцями виявиться настільки страшною, затяжною і кривавою...

Микола Михайлович зізнається, що мріяв відслужити строкову й повернутися на фізико-математичний факультет. Але доля розпорядилася інакше: у серпні 1940 року його направили до Чкаловського училища зенітної артилерії. Інтенсивне навчання (щодня – 12 годин планових занять і 2 години обов’язкової самопідготовки) Каширіну доводилося поєднувати з обов’язками сержанта – командира курсантського відділення. Невдовзі після початку війни відбувся випуск прискореного курсу, і молодий лейтенант очолив зенітний кулеметний взвод в одній із частин 284-ї стрілецької дивізії, що формувалася в сибірському містечку Ішимі.
Згодом з’єднання вирушило на фронт.
– У січні 1942-го ми прибули в район містечка Старої Русси, що неподалік Новгорода, де точилися тяжкі кровопролитні бої, – згадує Каширін. – Вивантажились, роздивились довкола. Передова була не далеко – ми чули вибухи й кулеметну стрільбу. У небі кружляли німецькі літаки, зрідка з’являлися й наші. Повз станцію провели полонених фашистів. Виглядали вони жалюгідно – в легкому одязі, жіночих шалях, намотаних поверх пілоток, дехто – у дерев’яних ботах... Сміх та й годі! Хіба могли ми тоді знати, що незабаром самі будемо такими ж голодними й холодними?..
Ветеран зачитує рядки зі свого фронтового щоденника: «Є наказ – у зв’язку із бездоріжжям хліба давати по 400 грамів, приварку – скільки зможуть доставити. Отримую вино. Конину дістати нині вже справа складна, зі ста грамів ходимо ледь не п’яні. Німці наступають, але успіху не мають. Народ у нас хороший – незважаючи на труднощі, все ж часом і пісень співають...».

Підлеглими 22-річного лейтенанта були значно старші солдати – віком 27-30 років, багато в чому досвідченіші за свого командира – їх не треба було вчити виживанню в польових умовах. Микола Михайлович зізнається:
– Власне, мені залишалося лише наказувати – наприклад, де облаштовувати вогневу позицію, а як це зробити, бійці знали краще за мене! Землянку вириють, накриють її, воду відведуть... Звісно ж, мені, як то кажуть, зеленому юнакові, було досить важко завойовувати серед них авторитет – але це таки вдалося. Уявіть собі – про мене взвод навіть у строю співав! Був у нашому підрозділі свій поет, сержант Парамошкін, – голос ветерана теплішає. – Склав він вірша, хтось із хлопців написав мелодію і вийшла пісня.

Взагалі, дисципліна в підрозділі була «залізна», бійці слухались мене беззаперечно – закони воєнного часу давали командирам дуже широкі повноваження. Інколи доводилося бути суворим – наприклад, одного разу підлеглі виявили, що солдат, призначений доставляти на позицію продовольство з польової кухні, дорогою краде харчі. Його – до речі, це був літній чоловік – упіймали з хлібом у кишені й привели до мене: мовляв, командире, що з ним робити? Як я мав на нього вплинути? Учинив дещо імпульсивно – проте, як виявилось, дієво. Зібрав усіх і оголошую: «За порушення військової дисципліни, аморальну поведінку, яка загрожує зривом виконання бойових завдань, влаштовуємо вам, товаришу червоноармійцю, самосуд!».
Дістаю пістолет... Взвод мені підігрує: «Приводьте до виконання, товаришу лейтенанте!» Звісно, нічого «приводити» я не збирався, хотів лише налякати злодійчука. Аж раптом спостерігач кричить: «Повітря!». Я командую: «До зброї!». На тому наш «самосуд» і скінчився... Після цього в нас вже ніхто нічого не крав. А з тим солдатом ми потім разом ходили в розвідку...
Проте того ж 1942-го Каширін та його зенітники стали свідками справжнього розстрілу. У сусідньому стрілецькому батальйоні раптом зник старшина, якого відправили в тил за продовольством та боєприпасами. Як з’ясувалося, він десь напився, а тим часом підрозділ опинився у вирі бою, зазнав значних втрат. Зрозуміло, коли старшина знайшовся, його віддали під суд військового трибуналу.
– Вишикували весь наш полк. Винного вивели перед строєм. Старший лейтенант із особливого відділу зачитав вирок: старшину засудили до вищої міри покарання. «Хто бажає виконати вирок?» – запитав «особист». Звісно ж, охочих не знайшлося – всі стояли, схиливши голови, адже більшість бійців були з одного району, земляки! Та й узагалі, одна річ – вбити фашиста в бою, а інша – отак... Хоч і злочинець, але ж – свій! Тоді старший лейтенант скомандував засудженому: «Обернись!» і сам тричі вистрілив йому у потилицю...
До речі, якби це сталося дещо пізніше, то, швидше за все, того старшину відправили б до штрафної роти. Але у той час штрафних підрозділів іще не було – їх запровадили відомим наказом № 227 від 28 липня 1942 року. Штрафників мені довелося побачити вже наприкінці війни. Якось, коли ми відбивали німецьку контратаку, нам на допомогу нагодився підрозділ, бійці якого були вдягнуті в білі маскувальні халати. Коли бій ущух, привітався з одним із цих хлопців. Розговорилися. «Халат» питає:
– Ти за що тут?
– Як це «за що?» – не зрозумів я. – Як усі, за Батьківщину.
– Та ні! Як ти сюди потрапив?
Виявилося, що то був штрафник, який чомусь прийняв мене за свого...

У роки Великої Вітчизняної війни Миколу Каширіна нагородили орденом Олександра Невського, двома орденами Червоної Зірки, медаллю «За відвагу». Третій орден Червоної Зірки та медаль «За бойові заслуги» прикрасили його парадний мундир вже у мирний час.
Сухі рядки нагородних документів свідчать про бойовий шлях ветерана й те, як він використовував потенціал грізної зброї під назвою ДШК – 12,7-міліметрового великокаліберного кулемета Дегтярьова-Шпагіна зразка 1938 року: «Хоробрий, рішучий, ініціативний, вимогливий офіцер, турботливо ставиться до потреб бійців. Відмінно знає спеціальність... 18 серпня його взвод збив три літаки...».
«В операції під селом Горбами, командуючи взводом великокаліберних кулеметів під час відбиття авіації противника, під артилерійським обстрілом особистим прикладом надихнув особовий склад взводу і збив три літаки.
При забезпеченні переправи під артилерійським вогнем, відбиваючи груповий наліт пікірувальних бомбардувальників, 16 квітня 1944 року вміло організував вогонь і збив два «Ю-87»...».
«У наступальних боях з визволення Радянської Прибалтики під сильним мінометним та кулеметним вогнем відбивав нальоти ворожої авіації... У лютому 1945-го, перебуваючи зі своєю ротою у бойових порядках піхоти в районі Дузені – Русас, завдяки винятковій мужності та холоднокровності вогнем кулеметів відбив 6 контратак противника,.. знищивши при цьому близько взводу піхоти... Крім того, надав підтримку сусідньому підрозділу,.. забезпечивши йому вихід із оточення й відбивши захоплений противником станковий кулемет...».
Загалом за роки війни підрозділом Каширіна було збито сімнадцять ворожих літаків! Миколі Михайловичу неодноразово доводилося ризикувати життям – і при цьому йому пощастило пройти всю війну без жодної подряпини...
Перемогу капітан Каширін зустрів у латвійському містечку Тукумсі. Про капітуляцію гітлерівської Німеччини почув уночі: над населеним пунктом пролетів літак У-2, на якому було встановлено гучномовець, що оповіщав усю округу: «Наше дело правое, мы победили!»...

Після війни Микола Михайлович служив у Прибалтійському військовому окрузі, згодом закінчив Військово-транспортну академію, обіймав різні посади в артилерійських частинах, був старшим викладачем військової кафедри Харківського автодорожнього інституту та начальником військового спецвідділення Київського індустріального технікуму. Останні п’ять років його військової кар’єри пройшли у лавах 290-го мотострілецького Новоросійського Червонопрапорного полку внутрішніх військ МВС, в якому він обіймав посаду заступника командира з технічної частини.
Нині полковник у відставці Каширін – член ветеранської організації «новоросійців», бере участь у всіх її заходах. Викликає щире захоплення те, що у вельми поважному віці ветеран веде досить активний спосіб життя. Так, торік він увійшов до складу української делегації, яка в рамках міжнародної військово-патріотичної акції «Вахта Пам’яті» відвідала Москву, Волгоград, Севастополь та Брест. Дивлячись на цього фронтовика – стрункого, підтягнутого, – розумієш: такі люди – наша гордість, наша слава, наша совість!..
Многая літа Вам, Миколо Михайловичу! І велике спасибі за Вашу ратну працю!..