Людина Божа

Про що ця історія? Та, власне кажучи, як і всі справжні історії – про вірність обов’язку та мужність, про самопожертву й страждання... А ще – про велич промислу Божого, що єдиний здатний змусити смерть відступити, що рятує й зберігає.

Майбутнє священство отцю Олексію Сергєєву передрекла черниця, яку зустріли його батьки дорогою з пологового будинку:
– Варварочко, кого ж ти народила?
– Козака.
– Як назвете?
– Олексієм – під свято!
Черниця повернулася на схід, перехрестилася й мовила, що Олексій – Божа людина й служитиме в церкві. У ті люто-безбожні 1960-ті, коли йому судилося з’явитися на світ, родина сприйняла ці слова доволі скептично. І згадали це пророцтво лише за багато років потому...
Те, що Апокаліпсис може бути локальним (однак від того не менш жахливим), людство, мабуть, уперше зрозуміло саме навесні 1986 року. Здебільшого, сидячи біля екранів телевізорів, гортаючи сторінки газет. Проте були й ті, хто став солдатами цієї людської битви з нелюдським Злом у перші ж її хвилини, години, дні. А серед них – і Олексій Сергєєв, який, здобувши освіту в Полтавському педінституті, другий рік служив у лавах Радянської армії. Їхній еваковзвод танкової дивізії, що дислокувалася на Десні, майже одразу після вибуху кинули у ядерне полум’я зірки Полин. На світанку 27 квітня вони вже були поблизу реактора, що димів.
Першим завжди найтяжче. А як же було першим там, де ніхто не усвідомлював усієї смертельної небезпеки того, що відбувається, де хаос і плутанина, породжені небувалістю цієї трагедії, багаторазово множилися деякими посадовцями перестраховкою і шкурним страхом за власні крісла?! Щодень танкісти своєю спеціальною інженерною технікою розгрібали завали перед реактором, що шалено «фонили», а їх навіть не забезпечували нормальним харчуванням та змінним обмундируванням. Одержані в частині загальновійськові захисні комплекти заборонили не лише одягати, а й узагалі витягати – щоб «не поширювати паніку». Так минув тиждень, який належало провести в зоні згідно з посвідченням про відрядження, і почався наступний – понадстроковий! А все тому, що прапорщик, який приїхав забирати зміну, примудрився схопити позамежну дозу радіації. Відправляти особовий склад «без старшого» командири категорично не хотіли. Тож і вирішили – нехай ще попрацюють...
Згодом цей зайвий тиждень так ні в кого в документах і не зафіксували. Наче й не було нічого – гуркітливих броньованих монстрів у клубах пилу й диму від солярки, роботи на знос, постійної спраги та коричневої від радіоактивного йоду слини. Та й узагалі, як згадує отець Олексій, облік одержаних танкістами рентгенів документували доволі своєрідно: «Спочатку були розрізані навпіл зошити, де фіксували дозу опромінення. Потім їх замінили блокнотами, однак і ті згодом забрали. Сказали, що у військовий квиток запишуть. Хоча туди внесли щось символічне, те, що потрібно було...».
Але ж хіба тоді хтось думав про це? Записали – і добре. А дехто з «дембелів», які роз’їжджалися за рік безкрайніми просторами СРСР, узагалі не став чекати, доки зроблять «чорнобильський» запис у військовому квитку. Воліли швидше вирватися за ворота частини вже цивільною людиною. Та й Сергєєв тоді про це не замислювався. Головне – обов’язок свій виконав. Попереду чекало те, до чого прагнув – навчати дітей, сіяти розумне, добре, вічне в їхніх чистих душах. Тоді він не знав, що це – лише частина його покликання, що істини, яких він має навчити не лише дітей, а й дорослих, значно вищі за всі шкільні науки. Кар’єра давалася легко – учитель, завуч, інспектор відділу народної освіти, директор школи...
Зірка Полин наздогнала його за шість років. Пробила своїм смертоносним променем, що пройшов крізь роки, одного з тих, хто посмів кинути їй виклик. Пробила так, щоб вже не залишалося шансів. З’явилися болі в плечі, котрі виникали вночі й не давали заснути до світанку. Перший лікар поставив діагноз – запалення плечового нерва – й порадив, про всяк випадок, зробити рентген. За результатами знімку Сергєєва направили на обстеження в інститут онкології. А там прозвучав не діагноз – вирок: остеосаркома.
Розпочалися сеанси хіміотерапії. Полегшення процедури не приносили. А після шостого сеансу Сергєєв ...помер. Його сестрі, яка цієї миті зателефонувала у відділення, так відверто і сказали. Виринувши із небуття й ледве розплющивши очі, він побачив рідню, котра, плачучи, зібралася навколо нього. Ось тоді зрозумів для себе: це – кінець... І пішов до церкви.
Сповідь, молитва й Святе Причастя допомагали набагато більше, ніж крапельниці з «хімією», що навпаки відбирали останні життєві сили. А потім сталося те, що... Ні, не перевернуло життя Олексія Сергєєва, а поставило його на той шлях, заради якого він, безсумнівно, і з’явився на світ Божий. У храм, де молився Сергєєв, готуючись гідно піти в інший світ, приїхав тодішній митрополит Нестор. Підійшов, дав хрестик і сказав: «Нам треба з вами поговорити. Підійдете до мене після служби». У цій розмові прозвучало те, що приголомшило: «А ви не думали присвятити себе священству, людям послужити?». Не думав... Але присвятив.
Після рукоположення хвороба, звісно, не пішла зовсім. Проте смерть відступила за межі кола, окресленого сяйвом істинної Благодаті, не сміючи більше простягати кістляві лапи до Сергєєва. Потім будуть здивовані вигуки лікарів: «З таким діагнозом стільки не живуть! Це не ваші аналізи! Це – неможливо!». Усе можливо – з істинною вірою... Крапку в цьому поставив Святійший Патріарх Алексій, після другої зустрічі сказавши: «Хімію більше не роби». Сьомий курс хіміотерапії так і не закінчився – розпочалося нове життя.
Живе він і нині – настоятель храму святого мученика Іоанна Воїна, що стоїть на вулиці Радистів у Києві, – протоієрей Олексій Сергєєв, людина Божа. Зводить своєю працею церкву, яка колись починалася із... залізничного вагона. (До речі, його подарував парафії тодішній міністр транспорту України Георгій Кирпа.) Із року в рік храм кращає. Від «чорнобильської» пенсії відмовився – «Дякувати Богові, люди підтримують, Господь не зрікається...». У Всевишнього просить, щоб лишень дав сил ще когось обігріти, комусь допомогти. Найзаповітніша мрія – створити при храмі притулок для сиріт.
Він віддав своє життя людям, поринувши у Чорнобильське полум’я, а Господь дарував йому нове життя – для нового служіння й порятунку душ людських. Так і збулися доля й ім’я його – Людини Божої.

Олександр ІВАЩЕНКО , «ІЗ»

друкувати

Коментарi

Gucci Belts 03/11/2012 4:14
There are many pleasures to Coach Factory Outlet being an art critic in New York. One, in my view, is definitely the late Saturday afternoon crunch Louis Vuitt

Coach Outlet 03/11/2012 3:41
Legitimacy Coach Outlet was also a factor after Benjamin Harrison defeated incumbent President Coach Outlet Grover Cleveland, the popular winner in 1888, by winning
Coach Wallets Outlet 10/05/2012 16:46
Cheap Coach Handbags may be carried at any purpose desired. Girls evening out or even Coach Factory loved ones picnic, it