Провідник до Бога
Направду кажуть, шляхи Господні незбагненні – саме ними Творець веде людину до її найголовнішого призначення на землі. Життєвий шлях нашого сьогоднішнього героя видався аж надто звивистим та непересічним. За освітою будівельник, він близько 10 літ був оперативником у міліції, почавши службу за радянських часів, а закінчивши – за незалежності, після чого змінив однострій на рясу й пішов служити Богові. Втім, як зізнається сам протоієрей Сергій, у самому собі, у душі, він не змінив нічого: керуючись загостреним від народження почуттям справедливості, і далі служить Закону. Божому.
Замкнуте коло розірвано
…У середині далеких 1980-х до кабінету начальника Ігналінського райвідділу міліції Литовської РСР постукав молодий хлопець. Понад півтора року тому він успішно закінчив інженерно-будівельний інститут у Харкові й отримав найкраще місце за розподілом. Об’єкт був режимним – споруджувалася Ігналінська атомна електростанція.
– Добридень! – усміхнувся. – Хочу у вас тут служити, боротися з тими, хто державу обкрадає. Візьмете?..
Таке бажання візитера було викликане доволі сумними обставинами. Річ у тім, що, працюючи на будівництві спочатку майстром, а потім виконробом, він раз у раз ставав свідком «загарбницьких» проявів з боку деяких колег та керівників. За рахунок такого крадійства дехто навіть примудрився собі дачний будиночок звести, і чималий. Спостерігати за цими оборудками за принципом «моя хата скраю» Сергій не міг: душу ятрила несправедливість, що чинилася навкруги. Всі ж його спроби самостійно перешкодити розкрадачам довготривалим успіхом не увінчувалися – за місяць-другий спритники знову бралися за старе.
Потрібно було шукати інший вихід. Його, якось за сніданком, юнакові підказала дружина. Під час чергової розмови про донкіхотство та ходіння по колу вона запропонувала: «Влаштуйся на роботу в міліцію – там хоч зможеш реально з тими крадіями боротися…» Ідея ця, якщо судити за законами логіки, здавалася щонайменше безперспективною. По-перше, до перевірок на таких режимних об’єктах, як атомні станції, працівників МВС тоді й близько не підпускали – увесь контроль здійснювали представники Комітету держбезпеки, передаючи інформацію «нагору». По-друге, без обов’язково відпрацьованих трьох років молодому спеціалісту звільнитися не дозволили б, тим паче, з «оборонки». Ну й, по-третє, ні для кого не було таємницею: вакансій у райвідділі немає. Власне, про це після нетривалої бесіди своєму гостеві і повідомив сам очільник міліцейського підрозділу. Отримавши відмову, хлопець вже подякував йому і збирався було піти, аж тут у кабінеті пролунав телефонний дзвінок. Те, що трапилося у наступні кілька хвилин, інакше, як дивом, не назвеш. Хіба що промислом Господнім…
Начальник райвідділу зняв слухавку й жестом наказав відвідувачу зупинитися. За кілька секунд закрив долонею динамік:
– Тут новий навчальний заклад для підготовки працівників служби БРСВ організовують. Поїдеш? – запитав у Сергія. Почувши від того впевнене «Так!», повідомив своєму телефонному співрозмовнику. – Є у мене кандидат, найкращий із кращих! – І вже потім, на підтвердження своїх слів, перепитав у розгубленого парубка:
– Ну ти ж нормальний?
– Не п’ю, не курю, у порочних зв’язках не помічений, – відповів той жартома.
– Тоді вважай, що щасливий квиток витягнув. Йди, документи готуй.
Не поступаючись сумлінню
Так юнак вирушив здобувати другу освіту, та ще й на батьківщину – до Харкова. Звісно, з АЕС його відпускати не хотіли. Ще б пак: хто ж добровільно погодиться віддати людину, яка знає всю внутрішню «кухню», тим паче у правоохоронний орган?! Однак, згідно з розпорядженням Кабміну, до нового навчального закладу можна було «висмикувати» кого і звідки завгодно. Навіть молодих спеціалістів з «оборонки».
У 26 років з дипломом юриста й міліцейськими погонами на плечах Сергій повернувся назад, до Ігналінського райвідділу, де його призначили на щойно створену посаду оперативника з обслуговування атомної електростанції. Те, що кілька років тому здавалося фантастикою, стало дійсністю – чоловік отримав реальну можливість боротися з тими, хто не гребував покласти до власної кишені добрий шмат державного майна. На цій ділянці він пропрацював майже 5 років, дослужившись до начальника відділення. Але тоді якраз сталися відомі події 1991-го, коли Литва реалізовувала своє право на самостійність, вийшовши зі складу Радянського Союзу. До влади прийшли опозиційні сили. Міліцію перетворили на поліцію, треба було присягати вже новій державі. Одного дня Сергію принесли незвичний документ литовською мовою. Харків’янин знав її непогано, але десь на другому абзаці засумнівався у власних здібностях: або він неправильно розуміє написане, або йому треба поставити підпис на підтвердження своєї згоди «брати участь у створенні збройних формувань, спрямованих проти агресії СРСР»! А це вже підпадало під статтю «зрадник Батьківщини»…
Варіантів у правоохоронця залишалося не надто багато: щоб не стати цим «зрадником», треба було або звільнитися з ОВС, або перевестися на інше місце служби. На рідній Харківщині вільних місць не виявилося, а от на жінчиній батьківщині – в Луганській області – якраз знайшлася одна вакансія. Таким чином чоловік повернувся до України, де знову працював у міліції по лінії економіки. Оперативником він був, як то кажуть, від Бога – не просто розплутував найскладніші кримінальні «клубки», а обов’язково доводив розслідування до логічного завершення – суду. Жага справедливості, правдолюбство вимагали працювати лише за одним принципом: злочинець повинен відповісти за свої діяння. І коли у справі стосовно потужної ОЗГ керівництво «порадило» вартовому порядку трохи вгамувати свій запал, він навідріз відмовився. Це спричинило конфлікт, результатом якого стало звільнення «норовливого» працівника – з формулюванням «за згодою сторін», та, як потім з’ясувалося, із «вовчим квитком».
Віра, що перемогла смерть
Але, як мовиться, біда сама не ходить: трохи раніше за ці події серйозно захворіла Сергієва донька. Лікарі лише розводили руками, прогнозуючи дівчинці мізерні шанси на життя.
Ще під час служби в міліції майбутньому протоієрею постійно випадало чергувати на Великдень. Останнього разу в одному із сіл області він познайомився з батюшкою, якому й відкрив душу, розповівши про горе в родині. Той одразу наказав: «Терміново до храму! Будемо молитися.» Тоді для нашого героя церковна «тема» була дуже далекою – неначе інший світ. Але послухався. Всією сім’єю вони сім місяців ходили до храму на молитву. І за цей час на їхніх очах сталося те, що, знову ж таки, окрім як дивом ніяк не назвеш. Без вживання будь-яких медпрепаратів дівчинка повністю одужала!
Тоді панотець звернувся до чоловіка з пророчими словами: «Бог залишив тобі найцінніше, тож ти тепер маєш служити Йому». Однак вже колишній правоохоронець тоді не звернув уваги на сказане. Головне, що дитина на ноги стала, та й роботу треба нову шукати… Від незатребуваності він ніколи не страждав: за час служби набув чимало навичок, добре розбирався у законодавстві, тому, опинившись на «гражданці», час від часу консультував людей у юридичних, бізнесових питаннях. Аналітичний склад розуму «народжував» багато цікавих ідей, які вдало втілювалися у життя – але тільки в інших. Як тільки Сергій намагався сам реалізувати свій же задум, усе йшло шкереберть. За порадою знову пішов до батюшки, а той у відповідь: «Борг за тобою – тобі дочку повернули…».
34-річного, нехай колишнього, але міліціонера до мозку кісток, прагматика закликали… служити Богові! З голови ще нормативно-правові акти разом із томами кримінальних справ не вивітрилися, а тут вивчай-но незнані до того, незрозумілі букви з церковних книжок, які панотець видав. На допомогу знову прийшла дружина – вона ще раніше стала до церкви ближче привертатися: «Може, ти ще й не готовий, але якщо батюшка каже – то дійсно треба». Разом із чоловіком нову «науку» опановувала. І от якось напередодні свята сім’єю до храму завітали – помолитися. А матушка їх зустрічає:
– Отець Сергій приїхав!
– Та який же з мене «отець»? Я ж навіть читати не вмію…
– А це ми зараз перевіримо, – взяла чоловіка за руку, відкрила церковну книгу і стала разом із ним читати. І наче мовлені Господом, слова самі потекли з його вуст. У голові паморочилося, сорочка вся змокріла, а молитва йшла і йшла – очима навіть не встигав слідкувати! По завершенні, ошелешений, запитав:
– Що це було?..
– У кожного є свій янгол-охоронець. Він нам допомагає, – відказала матушка у відповідь.
– Але ж те, що відбувалося, нереально! Неможливо!
– Для людей мирських – так. Однак не для тих, хто прийшов до Бога.
Ця подія – чергова з категорії «див» – докорінно змінила життя Сергія. Отримавши благословення архієпископа, він кілька місяців прожив у соборі разом із ченцями. Іспитом на чин стала служба з Владикою. А у день свого 35-річчя колишній оперативник, а тоді вже ієрей, отримав свою першу парафію. Два роки службу чинив у Єкатерининській церкві: за радянських часів вона слугувала за склад, тож відроджувати храм довелося фактично з нуля. Довівши справу до кінця, священик залишив цю парафію і взявся за розташовану неподалік його оселі будівлю недільної школи, яка колись була частиною великого храму Покрови Пресвятої Богородиці (нині на його підмурку стоїть звичайна школа). Отцю Сергію вдалося відновити приділ церкви і відкрити парафію.
Під час оформлення документів на церкву і парафію панотець, як досвідчений юрист, виявив цікаву річ: в українському законодавстві неврегульоване питання щодо права власності на церковне майно. Тож, отримавши благословення від Владики, протоієрей взявся заповнювати цю прогалину в правовому полі й нині більше часу проводить у столиці. Але, звісно, служби не полишає…
…Тоді, наприкінці 1980-х, молодому оперативнику пророкували блискучу міліцейську кар’єру. Але йому був призначений інший життєвий шлях – стати провідником людей до Господа. І вказувати їм дорогу до Бога, яку він сам уже знайшов.
Анна ТОРГОНЕНКО , «ІЗ»
Коментарi
-
Celina
27/06/2013 12:43
Your website is almost certainly surely the greatest . Over-all perception of the page is probably lovely.....:) |
