Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Проблема
05/04/2012 18:07

Черга завдовжки у життя

    Брак житла – проблема тисяч сімей правоохоронців. Сказати, що держава нині ефективно її вирішує, – скриводушити. До того, як Україна 2008-го потрапила в тенета «глобально своєї» рецесії, на її теренах спостерігався своєрідний будівельний бум. У людей, які роками чекали даху над головою, зажевріла надія. Нині ж будмайданчики, що залишилися від тих часів, потроху перетворюються на руїну. Водночас, кількість тих, хто законно претендує на кращі умови життя, давно перевершила можливості й без того нещедрого на соціальні квадратні метри держбюджету. Квартирне питання в «загоні» не лише через недофінансування, а й через несправедливий розподіл, а отже, зневагу рідного чиновництва до потреб «маленького українця»...

    «Кидок» від «своїх»
   – Я одеситка, – каже голова профорганізації Балаклавського РВ УМВС у м. Севастополі майор міліції Таїсія Пентрінчук. – Із майбутнім чоловіком – кримчанином – познайомилася в міліцейському училищі, де ми разом навчалися. Служити поїхали в Крим. Жити не було де, та й на початку 1990-х про отримання квартир ніхто й не мріяв. От і нам, молодим фахівцям, теж сказали: «Відтрубіть, як «дядьки» – по 15-20 років, – а потім претендуйте на метри від держави…». Стати на квартоблік вдалося лише 2001-го. Служили добросовісно, мали хороші показники. Та це нічого не змінило: сину скоро виповниться 17, а й досі не маємо свого прихистку. Винаймаємо житло власним коштом, а для нашої сім’ї бюджетників – це справжня розкіш. Наразі тулимося у двох кімнатах, витрачаючи на їх утримання майже всю мою зарплату... 2003 року керівник міської міліції запропонував вирішити проблему шляхом укладення контрактів між працівниками й управлінням. Суть угод у тім, що ми зобов’язу­валися відпрацювати в «органах» після отримання службового житла щонайменше 10 літ, а УМВС гарантувало: сім’я не пізніше, як за півроку, відсвяткує новосілля. Ми теж підписали договір. Згодом ордери почали видавати таким же «контрактникам», які чекали заселення в перероблених під житло казармах колишнього військового містечка. У квартиру №34 будинку №7 по вулиці 7-го Листопада Балаклави мали в’їхати і ми. Але чимало тих помешкань хутко розпродали чужинцям. Відтоді ми намагаємося дізнатися: коли ж УМВС нарешті виконає взяті зобов’язання? Ми свої виконали – чоловік дослужився до пенсії, а я ще працюю, хоч би як важко не було. Ніколи не думали, що нас так нахабно «кинуть».
   Пентрінчуки подали судовий позов проти міськуправління. Зрештою, у листопаді 2009-го Балаклавський райсуд Севастополя виніс ухвалу в адміністративній справі. Виконавчим листом УМВС зобов’язували надати сім’ї трикімнатну службову квартиру зі всіма зручностями в межах 13,65 кв. м житлоплощі кожному з чотирьох членів родини (з подружжям Пентрінчуків мешкає мама Таї). Напередодні новоріччя рішення суду набрало чинності, проте його не виконано й досі. Звісно, Пентрінчуки за свої доволі скромні доходи не могли заробити навіть на «однокімнатку»...
   – Рік тому із виконавчої служби міста на ім’я прокурора Севастополя направили подання про притягнення до кримінальної відповідальності за невиконання судових рішень посадовців УМВС, які порушили ст.ст. 6 і 88 Закону України «Про виконавче провадження». Не допомогли навіть вжиті до них штрафні санкції: 510 і 1020 гривень. Наглядова інстанція призначила перевірку, а під кінець травня в порушенні кримінальної справи відмовила через відсутність складу злочину в діях фігурантів подання. За місяць я знову подаю заяву в Ленінський райсуд Севастополя про скасування сумнозвісної постанови «шість пункт два». У вересні цю скаргу повністю задовольнили. Більше того, міський Апеляційний суд залишив чинним те рішення, хоча прокуратура апелювала, – продовжує співрозмовниця. – Керівництво Управління знало про ухвали суду, але на мої заклики справедливо вирішити квартирне питання не реагувало й не пропонувало варіантів виходу із ситуації. Це при тому, що я точно знаю: у період, коли вердикт набрав чинності, службове житло таки давали. Я зверталася по захист в офіс омбудсмана, Адміністрацію Президента, до одного з радників міністра внутрішніх справ... Але єдине, що вони робили, це пересилали мої листи назад у Севастополь.

    Надія не згасає. Попри сльози й розпач
   Того ж таки 2003-го Таїсія дізналася про свою страшну хворобу – лімфогранулематоз. Але той факт, що вона вже вісім літ перебуває на обліку в онкодиспансері, жодним чином не вплинув на долю міліціонерів-безхатченків. Відтоді жінка бореться ще й за своє життя – незліченними курсами хіміотерапії. Стоси відписок, довідок про неможливість надання житла вже можна було виміряти у метрах. 
   – Нам відповідали, що будівництво то «заморожується», то знову відновилось, – каже 40-річна Таїсія. – Не хочу конкретно когось обмовити, але багатьом відомі прізвища людей, які в нас примудрилися отримати не одне тепленьке «гніздечко». Йдеться про начальницький рівень, бо простим міліціонерам нечасто вдається чесно прорватися крізь щільні шеренги «малозабезпеченого керівництва». 2008 року я була на прийомі в очільників УМВС. Мене там довели до стресу. Напевно, тому загострилася моя хвороба...
   Після факту рецидиву й несприятливих прогнозів на подальше Пентрінчук рекомендували високодозову хіміотерапію, а напередодні Нового року трансплантували стовбурові клітини кісткового мозку. До операції Таїсія перенесла 16 курсів хіміотерапії і 24 – опромінення. А затим – знову виснажлива боротьба за життя. Бозна, як їй вдається при тому залишатися оптимісткою, та ще й при зарплатні 2,2 тис. гривень (вислуга – 21 рік) і пенсії чоловіка близько 1,4 тисячі!
   Суд встановив, що УМВС не виконало умов контракту із Пентрінчук (укладали на 10 років, діє до серпня 2013-го), і довів, що з початку дії угоди до моменту подачі позову (із 2003 до 2008 року) службове житло надали 88 міліціонерам Севастополя, зокрема, 36 трикімнатних квартир. Це суперечить переданим до суду відомостям, що з часу укладення згаданого контракту працівники Управління не отримували житла. Тобто, відповідач мав можливість надати позивачці те, що повинен був згідно із контрактом. Хоча оселю й приватизувала інша особа, та це не означає, що перед Таїсією Іванівною Управління нічого не завинило: вимога щодо безумовного забезпечення житлом є і в ухвалі суду. Чому так? А тому, що укладаючи контракт у 2003-му, УМВС гарантувало Пентрінчук отримання квартири не на загальних підставах (відповідно до черги), а в строки, передбачені угодою!

   «Розморозити» міліцейське містечко
   Нещодавно начальником Управління капітального будівництва та інвестицій ДМЗ МВС України призначено Валерія Криворога (був заступником очільника главку капітального будівництва Києва). «ІЗ» вирішило поцікавитися в нього: чи варто таким от черговикам, як Пентрінчуки, сподіватися хоча б на якісь зрушення найближчим часом?
   – Повірте, керівництву МВС житлове питання дуже болить, – говорить пан Криворог. – Я хоч і практично цивільна людина, але прийшов допомогти вирішити цю проблему силовикам. Міністр хоче створити правоохоронцям умови, за яких вони краще працювали б та жили. А наше зав­дання – будувати якомога більше. Багато не обіцяю, але запевняю: минулорічний показник введення в експлуатацію житла для відомства ми спроможні перевершити щонайменше вчетверо. Останніми роками ніхто не підраховував, скільки реально правоохоронців потребує покращення житлових умов. Відповідно до попередніх даних, у державі майже 20,6 тисячі черговиків у підрозділах внутрішніх справ і ще 3,5 тисячі військовиків ВВ. І практично в кожного з них є сім’ї. Ми вже підготували, а міністр підписав обґрунтовану пропозицію до Кабміну щодо виділення 108 мільйонів гривень на об’єкти житлового будівництва, які для МВС почали зводити раніше. У документі прописані чіткі гарантії: у разі позитивного розгляду питання до кінця 2012-го ми здамо в експлуатацію 825 квартир, що нині «заморожені» на різних етапах готовності. Вже проведено ревізію й визначено об’єкти, варті реанімації. Відбулися зустрічі із підрядниками, здатними взятися за роботу за умови повного фінансування. Наразі на житлове будівництво ми не отримали від держави й копійки. Торік у відомстві було лише 50 щасливих новоселів-черговиків.
   – Свого часу я був головою Фонду підтримки досліджень у сфері національної безпеки і знаю, скільки квартир щорічно здавало МВС – воно було лідером. А от на 2012-й Міноборони отримало на житлове будівництво із бюджету приблизно 500 мільйонів гривень, а міліцейська структура – нічого, – веде далі співрозмовник. – Це несправедливо, особливо зважаючи на те, що в нас немає спецфондів. Але тут є вихід: ми можемо укладати інвестугоди і вже ведемо перемовини із низкою компаній про умови вкладання коштів. Вони готові на виділеній нам землі зводити житло, в якому значна частка квартир належатиме МВС. Для цього ми не тільки надаємо ділянку, а й супроводжуємо службу замовника, забезпечуючи погодження в інстанціях. У такий спосіб допомагаємо інвестору швидше пройти «будівельні кола». Приміром, у Києві на це може піти більше двох років, а наша команда зробить за лічені місяці. Також варто використати ресурс національних програм. Так, щодо двох об’єктів у Хмельницькому й Запоріжжі спілкуємося із Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, щоб вони потрапили в держпрограму соціального житла.
   Наразі тривають перемовини із представниками влади одного із селищ неподалік столиці про те, щоб міліцейському відомству надали 0,5 га землі для спорудження серії малоповерхівок за американською технологією швидкого зведення будинків. Мін­оборони торік вже здало такий об’єкт у Гостомелі під Києвом, де запроектовано «американський» мікрорайон. УКБІ вивчало цей досвід. Він зацікавив фахівців МВС, бо такий будинок зводять за 3,5 місяця і здають «під ключ» із необхідним якісним «начинням».
   До речі, колись діяв унормований Урядом принцип будівництва і розподілу житла за схемою «50х50», коли міліціонер міг стати власником квартири, сплативши половину від її вартості. Але через невелику зарплатню учасниками проекту стало надто мало правоохоронців, і до нього було втрачено інтерес.

    ЖПК: житла немає
   Начальник Адміністративно-господарського управління ДМЗ МВС Костянтин Шаповал зауважує: відомство активізувало роботу щодо забезпечення житлом правоохоронців. Але допоки не розпочнеться реальне будівництво, стимульоване відповідним фінансовим ресурсом держави або інвестора, про вкорочення квартирної «вервечки» годі й говорити. Така ж черга є й у Центральному апараті міністерства – 1112 чоловік. Очікується, що після засідання житлово-побутової комісії (ЖПК) до неї додасться ще 42 особи. Тобто, кількість черговиків загалом зростає. І вималювати в цій ситуації позитивну перспективу допоки важко – все залежить від того, як швидко з’явиться те, що можна розподіляти. 
   – Наш сектор житлового забезпечення веде статистику, приймає від людей заяви, на підставі яких готує документи на внесення до розгляду, – розповідає Костянтин Шаповал. – Щоб взяти особу на облік, необхідно вивчити багато документів та інформації. Адже ще трапляються нечесні колеги, котрі штучно створюють ситуацію, за якої формально потребують покращення умов проживання. Вони отримують квартири, потім їх продають і... знову намагаються влаштувати все так, щоб у них з’явився штамп про реєстрацію в гуртожитку, відновлюючи свій безквартирний статус. Ми відстежуємо ці варіанти. Якщо хтось сподівається, що така махінація залишиться непоміченою, він помиляється. Черговиків перевіряють у базах БТІ, тощо – нам важливо знати точно: потенційний черговик справді не має власного житла. Перед тим, як узяти його на облік, готуємо протокол засідання ЖПК, котрий формують члени комісії. Якщо виникають сумніви, рішення блокують до з’ясування всіх неузгодженостей.
   Ми поцікавилися у нашого співрозмовника, чи доходить до ЖПК інформація про позови, заяви, відголоски конфліктів працівників із системою у житловому питанні, зокрема, у сенсі несправедливого розподілу.
– Звісно! – одказує Костянтин Шаповал. – Приміром, наразі нам пише один пенсіонер МВС, який, на мій погляд, поводиться не зовсім порядно. Перевірка його численних скарг установила, що він забезпечений житлом – приватизованою трикімнатною квартирою. Коли те з’ясували, в наданні житла чоловіку відмовили. Однак листування не припинилося. Дійшло до вимагань поселити в гуртожиток... власних дітей! Хоча жодного стосунку до міліцейської служби вони не мають! Тут у тих, хто нині працює, – купа проблем і жити ніде, а той пан, отримавши квартиру, хоче влаштувати ще й нащадків. Такого не буде. Молоді люди повинні самі подбати про те, як заробити на свій куток. Не за рахунок же держави це робити або йти на афери, щоб досягти бажаного, як дехто це робить. Маю на увазі фіктивне розлучення, подальшу реєстрацію в гуртожитку й взяття на квартоблік. Вважаю, що це непорядний шлях. Так, є сім’ї, які живуть на 13 квадратних метрах утрьох і навіть уп’ятьох. Звісно, інколи так штучно погіршують житлові умови через документально підтверджене «підселення» – різновид шахрайства, котре ми виявляємо і присікаємо на етапі ЖПК. Я не кажу про ситуації, коли, наприклад, хтось із батьків тяжко хворіє і потребує постійного догляду. В тисняві гуртожитку здоров’я не поправиш. Тоді реально потрібно знаходити шляхи допомоги такій родині.
   Практично в будь-кого, хто перебуває у квартирній черзі, є проблеми, і кожному болить своє. І коли обходять сусіда в тім неймовірно довгім «стоянні», виникають образи, підозри, що із ЖПК хтось отримав хабара. Тож комісії надзвичайно складно розібратися, чия проблема справді потребує оперативнішого реагування. Тому тут дотримуються принципу єдиної черги – без пересмикувань. Звісно, без звинувачень у необ’єктивності не обходиться, доходить до скарг у прокуратуру. Але після доведеного судом незаконного виділення квартири пану Приступлюку ці питання в МВС контролюють ще жорсткіше.

    Коли ж зречемося байдужості?
   – Треба розібратися й навести лад у питанні надання житла в органах внутрішніх справ, – говорить голова Профспілки атестованих працівників ОВС України Анатолій Онищук. – Дехто в нас настільки «бідний», що примудряється отримати за час своєї кар’єри по кілька квартир, а деякі колеги, вийшовши на пенсію, так і сидять у гуртожитках чи орендованих кімнатах, виховуючи там уже онуків. Це, м’яко кажучи, неправильно. Процес житлового розподілу в нашій системі подекуди відбувається непрозоро й кулуарно. На відміну від керівника, простий міліціонер має мало шансів досягти тут чогось. Адже зобов’язання держави щодо забезпечення правоохоронців квартирами не гарантоване бюджетним фінансуванням.
   Примітно, що, згідно зі ст. 23 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», тред-юніони наділені значними повноваженнями у сфері соцзахисту й забезпечення достатнього життєвого рівня громадян. А в ст. 32 викладено компетенцію профспілок у захисті житлових прав. Зокрема, ці об’єднання можуть брати участь у заходах, спрямованих на розвиток будівництва житла, краще його використання та збереження й справедливе одержання. Пан Онищук каже, що представники від міліцейських профспілок входять до складу житлово-побутових комісій. Але можливості реально впливати на ситуацію ПАП ОВС позбавлена, оскільки вона, всупереч закону, не очолює ЖПК. Профспілка вже зверталася до керівництва міністерства, щоб склад тих органів розподілу узгодили із законодавством.
   – Правоохоронці відчувають недостатній рівень соцзабезпечення, – розповідає Анатолій Семенович. – Звісно, стосовно цього можна резонно зауважити: нині на все не вистачає коштів. Проте навіть до тих стандартів доступ нерівноправний. Його треба «вирівняти». Так, із житлом подеколи допомагає місцеве самоврядування, але і тут є елемент несправедливості. Повірте мені: почасти сприяння органів влади в сенсі вирішення житлового питання стосується надання квартир міліцейським керманичам. Наочною є ситуація із нашою кримською колегою.
Таїсія Іванівна надіслала до ПАП ОВС прохання допомогти їй відновити справедливість, оскільки, як вона пише, численні звернення до нинішнього керівництва УМВС Севастополя результату не дали. У свою чергу, цьогоріч у січні профспілка направила листа начальнику міської міліції Олександру Гончарову із пропозицією розглянути питання про відновлення порушених під час розподілу житла прав згаданої заявниці.
   – Ми також знаємо, що в Севастополі впродовж останніх трьох літ правоохоронцям видали щонайменше 10 квартир, якщо зважити на інформацію УМВС, – говорить Анатолій Онищук. – Але тим часом ніхто не поспішав виконувати рішення суду, або хоча б запропонувати онкохворій жінці якісь альтернативні варіанти! Ми отримали відповідь із зазначеного Управління – мовляв, у них немає можливості виконати судову ухвалу через те, що для спорудження житла для міліції бракує ресурсів. Віримо і в те, що 2010-го до УКБІ МВС України вони направляли листа із проханням внести в план асигнувань капітального будівництва на наступний рік кошти на придбання квартири для Пентрінчук. Але до тих пропозицій у Києві не дослухалися. Так само проігнорували міліцейські клопотання і в міськдерж­адміністрації Севастополя. До того ж, як повідомив пан Гончаров, УМВС ніяк не може стягнути кошти зі своїх боржників, котрі завинили гроші під час інвестування житлового будівництва. Є рішення Севастопольського Апеляційного господарського суду від 13 вересня 2011 року про стягнення на користь Управління із його боржника ТОВ «Севстроймаркет» майже 8 мільйонів гривень, яке теж не виконується...
   Отже, винними є порожня казна та недоброчесний підрядник, і скільки б рішень не ухвалювала Феміда, їх не виконають. Люди добрі, коли ж ми вже припинимо бути такими байдужими один до одного? Адже будь-кого з нас може спіткати доля людини, яка бореться із чиновницькою «сліпотою» і смертельною хворобою.

Геннадій КАРПЮК , «ІЗ»  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті