Субота, 12 грудня
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Рубрики Усі рубрики
Арсенал
02/04/2012 19:51

«Вогнем та колесами…»

   Ці короткоствольні гармати досить рідко можна побачити у музейних експозиціях та на постаментах меморіалів – напевно тому, що вони не мають такого грізного вигляду, як сучасніші й набагато потужніші артилерійські системи. Проте йдеться про справді славетну та заслужену зброю! У часи Великої Віт­чизняної війни фронтовики миттєво впізнавали «кирпату» 76-мм полкову гармату як зовнішньо, так і її «голос», лагідно називаючи: «полковушка» або «бобик».

    «Первісток» радянської артилерії
   Розвиток легких артсистем у Росії початку ХХ століття обмежувався розробкою та виробництвом у досить невеликій кількості гармат, так би мовити, спеціальних: десантних (для флоту), гірських, протиштурмових (для озброєння фортець). Піхотні та кавалерійські частини Російської Імператорської армії власної артилерії не мали – у разі потреби їм придавалися батареї артилерійських бригад.
   Лише «окопний» досвід Першої світової війни спонукав до того, що на озброєння піхоти почали надходити траншейні гармати, міномети, бомбомети. Крім того, відчутною стала потреба саме в полковій артилерії – здатній швидко пересуватися у бойових порядках піхоти, підтримуючи її «вогнем та колесами». Актуальність її зросла під час Громадянської війни:1922-го до штатів полків Червоної Армії ввели батареї 76-мм польових гармат зразка 1902 року, що, втім, не вирішувало проблеми: ці «тридюймовки» були занадто важкими. Тому вже 1924-го конструкторському бюро Збройно-артилерійського тресту поставили завдання щодо розробки легкої гармати, якій судилося бути першим серійним зразком артилерійського озброєння, створеного у СРСР.
Підсумком роботи колективу конструкторів, який очолював С.П.Шукалов, стало взяття на озброєння 76-мм полкової гармати зразка 1927 р. (ПА-27). Вона складалася із короткого ствола (довжина 16,5 калібрів) з поршневим затвором, лафета з однобрусним станком, підресореного колісного ходу, щитового прикриття і прицільних пристосувань. Гармата мала досить високі максимальну дальність стріль­би (залежно від типу снаряда – від 4,8 до 8,5 км) та швидкострільність (10-12 пострілів на хвилину). В номенклатурі боєприпасів ПА-27 переважали різні типи осколково-фугасних гранат, також вона могла стріляти бронебійними, шрапнельними, шро­товими, димовими, оскол­ково-хімічними снарядами.
   Маса гармати у бойовому положенні сягала 900 кг. Завдяки цьому обслуга із 7 осіб була здатна самотужки пересувати її навіть бездоріжжям. А у похідному положенні ПА-27, причеплена до передка (одноосьового воза, на який спирався лафет гармати під час перевезення), могла буксируватися як чотирма кіньми, так і тягачем або автомобілем. 
   Виробництво та подальше вдосконалення полкових гармат доручили відомому ленінградському підприємству – Путіловському (пізніше – Кіровському) заводу. Серед модернізацій найпомітнішою зовні була заміна у 1930-му дерев’яних коліс на металеві (що допомогло підвищити швидкість перевезення гармати з 15 до 25 км/год).
ПА-27 надійшли на озброєння артилерійських батарей стрілецьких, мотострілецьких та кавалерійських полків. Бойовий «дебют» «полковушки» відбувся влітку 1938-го, в ході радянсько-японського військового конфлікту на озері Хасан. Пізніше ці гармати широко застосовувалися в боях в районі річки Хал­хін-Гол, у війні з Фінляндією та у битвах Великої Вітчизняної.
   Обслуги ПА-27 поряд із обслугами легендар­них «соро­ка­п’я­ток» (45-мм протитанкових гармат) та мінометів найчастіше діяли у лавах піхоти, прокладаючи їй шлях або допомагаючи відбивати ворожі атаки. Завдяки порівняно невеликим розмірам та масі, «полковушки» активно використовувалися під час форсування річок, у десантних операціях та вуличних боях. Звісно ж, специфіка дій «полковушок», які вели вогонь переважно прямою наводкою, призводили до значних втрат – проте саме жертви, розділені з піхотою, викликали у останньої щиру повагу до полкових артилеристів… Варто зазначити, що у ході Великої Віт­чизняної бронебійні снаряди полкових гармат виявилися малоефективними, але із введенням у травні 1943-го кумулятивних снарядів, здатних буквально пропалювати броню завтовшки 70-75 мм, роль «полковушки» як протитанкового засобу значно зросла.

   Гармата для «броні»
   Ще будучи новинкою, ПА-27 послужила прототипом для створення перших вітчизняних танкових і самохідних гармат: 1932 року на її базі інженерами Кіровського заводу створено зразок, призначений для установки у танковій башті, що отримав назву «76-мм танкова гармата зразка 1927/32 рр.» або КТ (абревіатура від «Кіровська танкова»). Серійне виробництво КТ тривало до 1938 року. Цими гарматами озброювалися різні типи радянських танків: важкі п’яти­баш­тові Т-35, середні Т-28, легкі БТ-7А та Т-26-4, а також бронепоїзди та мотоброневагони, бронекатери. 
   Особливу модифікацію ­ПА-27 використали для озброєння однієї з перших радянських самохідних артилерійських установок (САУ): гармата монтувалася на тумбовій установці на кузові триосьових вантажних автомобілів – спочатку американських «Морланд», потім – ГАЗ-ААА (ці САУ отримали назву, відповідно, СУ-12 та СУ-1-12). У 1933 -1935 роках, протягом яких тривало серійне виробництво, випущено 99 таких «самоходок».
А влітку-восени 1941-го на одному з ленінградських заводів розробили напівімпровізовану САУ, що отримала назву СУ-26. З несправних танків Т-26 у ході ремонту демонтувалися башти, й у бойовому відділенні встановлювалися гармати ПА-27, які прикривалися великим бронещитом (загалом випущено 12 таких машин).
З Ленінградом пов’язаний ще один цікавий епізод: 1941-го у місті, що перебувало у ворожій облозі і вже починало вимирати від голоду, на Кіровському заводі тривало виробництво полкових гармат! Протягом двох з половиною місяців, що передували розгрому німецьких військ під Москвою, виготовили і доставили до столиці літаками понад 450 «кіровських» ПА-27, які відіграли значну роль у відбитті ворожого наступу.
До речі, чимало з «полковушок», що громили ворога на фронтах Великої Вітчизняної, належали до артилерії військ НКВС…

    Навіщо чекістам гаубична артилерія?
   Саме так називається восьма глава відомої книги «Ледокол», що очолила серію творів колишнього радянського військового розвідника Віктора Суворова (Резуна), присвячених намаганню викрити сталінський режим у спробі підготовки агресивної війни, спрямованої на заволодіння всією Європою. 
   Серед багатьох досить спірних аргументів наводиться і такий, відверто наклепницький (причому – не підкріплений жодним посиланням на документ чи мемуари!): нібито перед вій­ною у складі радянських оперативних військ НКВС створювалися й одразу ж перекидалися ближче до кордонів десятки (!!!) «каральних» мотострілецьких дивізій. Процитуємо мовою оригіналу: «Состав каждой МСД: танковый полк (или батальон), два-три мото­стрелковых полка, гаубичный артиллерийский полк и другие части…». На думку автора, наявність гаубиць свідчить «о наступательных намерениях чекистов» – це він повторює неод­норазово, мов мантру…
Правда полягає у тому, що за весь період Великої Вітчизняної війни у складі військ НКВС СРСР ніколи не було жодного танкового полку, а мотострілецьких дивізій станом на 22 червня 1941-го налічувалося менше десятка… Артилерійський полк (зауважимо – аж ніяк не гаубичний!) на початку війни був лише один – у складі Окремої мотострілецької дивізії особливого призначення ім. Ф.Дзержинського (ОМСДОП). У ході мобілізаційного розгортання як ця дивізія, так і її артполк – «роздвоїлися», утворивши 2-у мотострілецьку дивізію особливого призначення, в складі якої був і 2-й артилерійський полк. До речі, обидва зазначені артполки брали участь у бойових діях, здобувши почесні найменування «Новгородських».
   Проте більшість «чекістської» артилерії становили батареї мотострілецьких полків оперативних військ НКВС, озброєні 76-мм полковими гарматами. І ці невеличкі підрозділи спромоглися максимально використати потенціал «полковушок»! Наприклад, артбатареї 6-го та 16-го мотострілецьких полків у важких ар’єргардних боях разом зі своїми частинами пройшли шлях від Львівщини до Києва, відзначилися під час оборони української столиці.
   На початку жовтня 1941-го під Москвою із залишків кількох розгромлених частин було терміново сформовано 34-й мотострілецький полк військ НКВС, який негайно перекинули на тульський напрямок. Діючи у неймовірно складних умовах, у напівоточенні, підрозділи 34-го полку у взаємодії із 4-ю окремою танковою бригадою ліквідували ворожий прорив у районі Мценська, і значну роль у цьому відіграли дії двох артилерійських батарей, приданих частині зі складу ОМСДОП. Зокрема, на бойовому рахунку батареї 76-мм полкових гармат, якою командував старший лейтенант Віктор Левкін – знищення 6 танків, автомобіля, близько батальйону піхоти і навіть збитий літак ворога…
   Виробництво ПА-27 тривало до 1943 року, коли радянськими конструкторами було розроблено оновлену «полковушку»: дещо подовжений ствол встановили на лафет від «соро­ка­п’ят­ки», завдяки чому маса гармати зменшилася до 600 кг та покращилися інші її характеристики. Втім, поряд із цією новинкою ПА-27 (яких загалом випустили понад 18 тисяч) воювали до самої Великої Перемоги…
   Цікаво, що саме ПА-27 ще під час війни перемогла у конкурсі, в ході якого визначався тип гармат, які мали виконувати артилерійські салюти в Кремлі. Починаючи з воєнних часів, цей військовий ритуал виконували артилеристи Новгородського артполку ОМСДОП (з травня 1954-го – окремого артдивізіону), причому салютували вони саме зі стареньких «полковушок»! Лише після травневого параду 1985 року, коли одна із гармат-«ветеранів» раптом дала осічку, усі ПА-27 замінили сучасними гірськими гарматами. А у квітні 1991-го традиція, якою дуже пишалися внутрішні війська, на жаль, перервалася: Окремий артилерійський Новгородський дивізіон ВВ розформували…
   Одну з ПА-27 нині встановлено як пам’ятник в Академії внутрішніх військ МВС України. Гармата із заводським номером 6205 брала участь у боях під Мценськом, пізніше використовувалася у складі салютної батареї, а 1985-го її передали музею тодішнього Харківського вищого військового училища тилу МВС. Напередодні 20-ї річниці внутрішніх військ овіяна бойовою славою «полковушка» зай­няла нову «позицію» – на постаменті поблизу плацу Академії, як символ ратної доблесті попередніх поколінь військових правоохоронців.

Сергій КОВАЛЕНКО,
«Моменти»  

друкувати

Коментарi

Усі коментарі
Додати коментар

Інші статті