Субота, 12 грудня
Зробити стартовою
Попереднiй архiв
громадсько-правовий тижневик
Тижневик « Іменем закону » та додаток « Моменти »
представляють об'єднане інтернет-видання imzak.org.ua
Додаток
до тижневика
Рубрики Усі рубрики
Погода у Києві » Україна
Новини партнерів
Арсенал
04/03/2012 20:57

Кишенькова артилерія

   Розповідь про зброю, з якою наші діди та прадіди здобували Велику Перемогу над фашизмом, ми продовжимо матеріалом про боєприпаси, які стали невід’ємною частиною арсеналу радянського воїна – ручні осколкові гранати.

   
    «Фенечка»,що сіє смерть
   Історичне коріння цієї зброї сягає прадавніх часів, коли для ураження противника використовувалися ємності (наприклад, глечики), споряджені запалювальною сумішшю, а пізніше – і винайденим у Китаї порохом. Ці примітивні снаряди із запаленим ґнітом кидали у ворожі лави як за допомогою метальних машин та пристроїв, так і вручну. У ХVII сторіччі шароподібні металеві «гренади» дали назву відбірним підрозділам гренадерів, призначенням яких було відкривати шлях піхоті, закидаючи ворога ручними гранатами. Проте в наступному сторіччі ці ненадійні й небезпечні боєприпаси поступово вийшли з широкого вжитку, залишившись символом елітних підрозділів та частин, зокрема – правоохоронних (гренади з язиками полум’я прикрашають головні убори французьких жандармів та італійських карабінерів). Але з розвит­ком військової техніки ручні гранати повернулися на поле бою – відбулося це в роки Першої світової війни, в окопах якої склалася особлива культура застосування цих боєприпасів, що суттєво вплинуло на тактику піхотного бою.
   Ще масовіше ручні гранати виробляли й застосовували під час Великої Вітчизняної війни, до того ж чимало з боєприпасів, прийнятих на озброєння Червоної Армії, є прямими «нащадками» гранат Першої світової. До них також належить легендарна «лимонка» – оборонна ручна граната Ф-1. Солдатське прізвисько цього боєприпаса пов’язано не стільки з формою його корпусу, скільки з назвою «граната Лемона», під якою фігурували в російських настановах часів Першої світової війни британські ручні гранати Mk15 та Mk16, що поставлялися в Росію з 1915 року – ці прості, навіть примітивні, споряджені терковими запалами гранати були схожі на порохові «гренади» ХVII сторіччя і мали, відповідно, форму шару або овалу. Невдовзі прізвисько «лимонка» поширилося й на інші, досконаліші типи «імпортних» гранат – зокрема, британську гранату Міллса, французькі F1 і Р1.
   Для F1 «з царських запасів» 1928 року на озброєння Червоної Армії прийняли дистанційний запал системи Ф. Ковешнікова з ударниковим механізмом запалення, запобіжним важелем і чекою з кільцем. А в лютому 1939-го саме характерний рубчастий корпус F1 обрав як прототип молодий радянський конструктор Федір Храмеєв, отримавши завдання з розробки вітчизняної гранати (до речі, працював він на одному з українських оборонних заводів). Варто зазначити, що радянська новинка не була точною копією «француженки» – Федору Йосиповичу довелося створювати креслення за одним-єдиним малюнком. Конструктор дещо змінив форму корпусу гранати, а як матеріал для його виготовлення обрав сталистий чавун замість звичайного. Примітно, що Храмеєву довелося особисто споряджати вибухівкою перший десяток щойно виготовлених корпусів, випробовувати гранати й навіть розряджати одну з них, що не вибухнула через відмову запалу. Уже в червні боєприпас, що отримав назву Ф-1 (натяк на «французьке коріння»), пішов у масове виробництво, і незабаром його вже ефективно застосовували бійці Червоної Армії під час Зимової війни з Фінляндією, а пізніше – й у Великій Вітчизняній війні.
Спочатку Ф-1 комплектувалися запалом системи Ковешнікова – простим та досить зручним у використанні, проте 1942 року замість нього прийняли розроблений роком раніше набагато надійніший та простіший у виробництві уніфікований запал ручних гранат УЗРГ системи Є. Віцені та О. Бєднякова – до речі, ці інженери були відзначені Сталінською премією, а модернізовані версії їхнього запалу УЗРГМ та УЗРГМ-2 досі перебувають на озброєнні в багатьох країнах світу.
   Попри порівняно високу масу (600 г), надзвичайно потужна, надійна, компактна «лимонка» (її також ласкаво іменували «фенечка» або «фенюша») користувалася популярністю серед наших солдат-фронтовиків (трофейні Ф-1 охоче використовували й німці, у яких аналогічних гранат взагалі не було). Під час вибуху Ф-1 сотні важких осколків утворювали зону суцільного ураження в радіусі 25–30 метрів, проте деякі осколки летіли й на 200 метрів, тому застосовувати цю зброю належало лише з-за укриття або з бронетехніки (до речі, гранати Ф-1 входили до боєкомплекту кожної бойової машини). Особливо нищівною «лимонка» була коли її підривали в закритому приміщенні (наприклад, під час вуличних боїв), також її використовували як імпровізовану протипіхотну міну (встановлюючи «на розтяжку»).

   Більше осколків – більше уражених
   В арсеналі Червоної Армії збереглася й «ровесниця» Ф-1 – вітчизняна ручна граната зразка 1914/30 рр., або РГ-14. Модернізована версія боєприпасу, який був розроблений видатним російським інженером, капітаном артилерії В. Рдултовським, широко застосовувалася під час Першої світової війни та Громадянської війни 1918–1922 рр. і за бляшаний корпус пляшкоподібної форми отримала «народну» назву «пляшкова бомба», або просто «пляшка». Під час модернізації 1930 року мелінітовий розривний заряд був замінений тротиловим, для 700-грамової гранати розробили додатковий металевий чохол («рубашку»), призначений для збільшення кількості осколків і перетворення гранати на оборонну. Завдяки в цілому вдалій конструкції (варто відзначити високі надійність, вражальну дію та безпечність під час поводження, що гарантувалася двоступеневою системою запобігання) РГ-14 була основною ручною гранатою Червоної Армії до 1934 року, коли її виробництво припинили. Але накопичені складські запаси старих гранат-«пляшок» Червона Армія використовувала аж до середини 1943-го…
   Примітно, що гранати-«болван­ки», які використовували в радянських школах та фізкуль­турно-спортивних товариствах для відпрацювання нормативів із кидання гранат, мають форму та розміри гранати Рдултовського, а сам Володимир Юзефович, колишній царський офіцер і дворянин, закінчив свій життєвий шлях у травні 1939 року у званні дивізійного інженера Червоної Армії (приблизно відповідає чину генерал-лейте­нанта), професора Військо­во-технічної академії, заслуженого діяча науки і техніки РРФСР… 
   Розроблена конструктором М. Дьяконовим ручна граната зразка 1933 р. (РГД-33) зберегла більшість характерних рис своєї попередниці «пляшки»: рукоятка, всередині якої містився ударний механізм, запал, що вставлявся в боєприпаси безпосередньо перед кидком, здвижна чека запобіжника, напівготові уражальні елементи (їх роль виконували 3-4 шари сталевої стрічки з квадратною насічкою, розміщеною між розривним зарядом та стінками корпусу), а також – додатковий чохол-«рубашка», що перетворював гранату з наступальної на оборонну. Особливістю конструкції ударного механізму РГД-33 була необхідність різкого кидка – без нього цей боєприпас не вибухав навіть у разі випадкового падіння з рук пораненого або просто необережного бійця (до речі, ці гранати на бойовому взводі не раз знаходили разом із останками загиблих радянських воїнів).

    Добре. Але може бути краще
   РГД-33 була дещо легшою за РГ-14 (близько 500 г без оборонного чохла), зручніша у використанні, проте вона залишалася досить складною у виробництві. До того ж процес заряджання, взведення та кидання обох цих гранат був досить марудним і потребував твердих практичних навичок – ці недоліки, що виявилися під час Зимової війни, спонукали до проведення 1940-го нового конкурсу, переможцем якого стала наступальна граната конструкції М. Белякова, прийнята на озброєння під назвою РГ-41.
   Новий боєприпас справді відповідав поняттю «кишенькова артилерія» – він був легшим (440 г) і компактнішим за попередників, проте досить потужним. Готувати до застосування РГ-41, що мала вигляд бляшаного циліндра з відкидною кришкою, всередині якої розміщувався ударний механізм, було набагато простіше: треба було відкрити кришку, вставити запал, звести ударник і закрити кришку, а перед кидком – притиснути долонею до корпусу запобіжний важіль і за шкіряний язичок витягнути шплінт-чеку. Осколки, що утворювалися з корпусу та згорнутої всередині нього сталевої насіченої стрічки, забезпечували ураження в радіусі 5 метрів, радіус убійної сили осколків сягав 15–20 метрів. 
   Утім, «біографія» РГ-41 була дуже короткою – невдовзі після початку Великої Вітчизняної війни її виробництво припинили, а невеликі запаси цих гранат – повністю були вичерпані до кінця 1942-го. Нині рідкісною знахідкою є не лише екземпляр цього боєприпаса, але й його якісне зображення, адже згадується він лише в небагатьох радянських підручниках та настановах.
   Такою вже була логіка воєнного часу: майбутнє було лише в тих зразків озброєнь, які мали унікальні якості або забезпечували кращу технологічність та дешевизну масового виробництва. Гідним «конкурентом» РГД-33 та РГ-41 у класі наступальних гранат стала ручна граната системи С. Коршунова зразка 1942 року – РГ-42, конструкція якої була вкрай проста: корпус гранати становив собою бляшанку на зразок консервної, заповнену згорнутою сталевою стрічкою та вибуховою речовиною, в котру за допомогою трубки вгвинчували запал УЗРГ. Маса РГ-42 становила 420 г, радіус убійної сили осколків – 25–30 метрів.

   Рахунок ішовна мільйони...
   Саме простота конструкції основних ручних гранат, що випускали під час війни – Ф-1 та РГ-42, – дозволила розгорнути їх масове виробництво: деталі для них виробляли навіть дрібні підприємства місцевої та кооперативної промисловості! Водночас, на заводі ім. Калініна, який до війни випускав РГД-33, її виробництво тривало, ба більше – 1943 року був створений модернізований варіант (із покращеним ударним механізмом та зміненим оборонним чохлом), прийнятий на озброєння під назвою РОГ-43. Усе це було надзвичайно важливо в умовах, коли масштаби використання військами ручних гранат перевищили найсміливіші довоєнні прогнози: наприклад, за даними Головного артилерійського управління Червоної Армії, під час Сталінградської битви з 12 липня по 19 листопада 1942 року радянські війська витратили близько 2,3 млн ручних гранат!
   Масове виробництво «кишенькової артилерії» відіграло значну роль у героїчній обороні міст, що опинились у ворожій облозі. Так, промисловість Одеси за час її оборони дала своїм захисникам 250 тис. гранат, підприємства Севастополя за останні п’ять місяців оборони – майже півмільйона, а блокадний Ленінград за весь 1941-й – понад 3 млн! При цьому виробникам часто доводилося імпровізувати: наприклад, штатна вибухівка розривного заряду замінювалася сурогатами, і навіть… димним порохом (!), у Ленінграді вироблялися гранати з бракованих корпусів 50-мм мінометних мін масою 700–760 г. Загалом радянська промисловість протягом 1942–1945 років випустила понад 138 млн ручних осколочних гранат.
   Про високі бойові характеристики радянських ручних гранат свідчить той факт, що РГ-42 виробляли досить тривалий час (до прийняття на озброєння в 1954-му сучаснішої гранати РГД-5), проте в країнах СНД її досі не знято з озброєння. Триває й бойова служба легендарної «лимонки» – Ф-1, якій незабаром виповниться 100 років. Окрім того, аналогічні боєприпаси виробляють та перебувають на озброєнні в Китаї, Польщі, Румунії, Ірані та багатьох інших країнах.

Підготував
Сергій КОВАЛЕНКО ,
«Моменти»
 

друкувати

Коментарi